Виступ на Джайпурському літературному фестивалі 2018

Ліворуч від мене — Джеффрі, шеф-бюро New York Times і один з найкращих журналістів на планеті.

Він висвітлює проблеми людства, без розуміння яких ми житимемо у рожевих окулярах ванільного наїву, навіть приблизно не уявляючи собі викликів сьогодення. Пише про страшні речі, такі як голод та конфлікти у країнах третього світу. Він безліч разів наражався на смертельну небезпеку заради справжньої журналістики, але вижив і отримав Пулітцерівську премію за свою роботу.

Сьогодні, на івенті про «Оформляндію», ми виступили разом. Багато говорили про Зону, заглиблення і те, що ані журналіст, ані письменник — не можуть просто прийти в тему і «grab the material» аби потім із ним змитися. Говорили про те, що маємо віддавати людям і місцям, з якими працюємо, щось значиме.
І бодай провокувати читацьку емпатію.

Ну і про літературу, звісно, говорили. Він читав «Оформляндію» індусам зі сцени і казав, що вона супер.

Такий день.

27067283_10204284490988168_8603900173378338866_n

10 найважливіших українських книг від Євгенія Стасіневича

«Чормет» увійшов до списку найкращих українських книг, які побачили світ у 2017 році. Його, на прохання The Village Україна, склав літературний критик Євгеній Стасіневич. Також, до списку увійшли «Інтернат» Сергія Жадана, «Земля загублених» Катерини Калитко, «Точка нуль» Артема Чеха і «Долгота дней» Володимира Рафєєнка.
Автор списку про «Чормет»:

Маркіян Камиш «Чормет»
Роман чи повість – неважливо, важить інше: Камиш вчиться все ефектніше конвертувати власні захоплення в літературні механізми, де є не лише фактаж, а й письменницька вправність і відлиті з бетону типажі; Камиш росте. Є жанр «крутого детективу», а тут круті – брутальні й девіантні – пригоди. На околицях (Чорнобильської) Зони, сучасного Клондайку, твердою валютою є чормет, він же чорний метал. І стягують його звідусіль, впорядковуючи постапокаліптичний хаос, різномасті новочасні флібустьєри: Алік, Пєтя Торпєда, Танька Скважина. Є тут і своя мораль, і навіть мрії: надибати щось величезне, продати та впитися до смерті. Але химерний новий світ насправді достоту оптимістичний: життя є і там. А сам «Чормет» працює подібно до Зони: викривляючи людське, увиразнює базове: і тягу до смерті, і цілющу іронію на попелищі.

З повним списком можна ознайомитись за посиланням: http://www.the-village.com.ua/village/knowledge/knowledge-2017/266551-10-nayvazhlivishih-ukrayinskih-knig

Рецензія на «Чормет» від Ігора Зінчука для сайту «Друг читача»

Творчість письменника Маркіяна Камиша — унікальне явище сучасної української літератури, тому що автор описує у своїй творчості нетипові аспекти і проблеми, з якими зіштовхуються люди у Зоні відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Читаючи книги автора, відчуваєш, що дослідження Зони відчуження стало для нього частиною не лише творчості, а й життя.

У новій книзі «Чормет» перед читачем відкриються будні мародерів — збирачів чорного металу за колючим дротом Чорнобильської зони. На мою думку, прийом вживання персонажами нецензурної лексики, письменник використовує заради того, щоб краще передати атмосферу, в якій живуть і діють персонажі; охарактеризувати соціальне «дно», на яке може опуститися людина. Героями цієї повісті є ті, на кого зазвичай мало звертають увагу — Алік, Ченя, Гриша та інші п`яні чоловіки, які за шматок металобрухту готові віддати все чи навіть піти на злочин.

Цінність та актуальність повісті ще й у тому, що в сюжеті розкрито такі проблеми сьогодення, як нелегальний вивіз лісу під прикриттям правоохоронців, незаконні сафарі — полювання для обраних українських можновладців, продаж білих грибів із Зони відчуження на ринках столиці України. Дичину прямісінько із лісів Полісся постачають до елітних ресторанів Києва, от тільки чи відомо про це відвідувачам закладів? І чи будуть покарані ті, хто покриває такий бізнес? Це риторичні запитання.
Ще однією важливою темою повісті є «спецоперації влади», щодо покарання сталкерів. За словами одного із персонажів, подібні спецоперації «обмежувалися показухою»:

«Керівництво Зони надавало інформацію про дату і час, коли журналісти зніматимуть. Тоді і підганяли БТР кудись під Чорнобиль, прикордонники вдягалися у броніки і красувалися перед журналістами, це потрапляло в об`єктиви телекамер… Попадалося кілька сталкерів, їх фотографували під час обшуку і надавали знімки для ЗМІ, спецоперація згорталась, рештки фінансування дерибанилися і за півроку все починалося знову».

Читати книгу легко і цікаво. Письменник не лише майстерно змальовує образи персонажів, але й ненав’язливо акцентує увагу читача на підтексті.

Мене особливо вразило порівняння ситуації в Зоні Чорнобильського лиха і ситуації після аварії на атомній станції Фукусіма (Японія, 2011 р.), де й досі стоїть парк елітних авто, які люди покинули, рятуючи своє життя та своїх рідних. Важко повірити, що подібне можливе у нашій державі, де, незважаючи на офіційні заборони, мародерство в Зоні відчуження стало, на жаль, звичним явищем.

Після прочитання книги, на душі залишається осад смутку. Кожен, хто читатиме цей твір неодмінно замислиться про цінність життя і відповідальність за дії людей та їх наслідки, адже від цього залежать долі мільйонів осіб, що вже ніколи не повернуться до своїх домівок у місце, де застиг час.

«…Нещодавно померла Розалія Іванівна, остання тутешня самопоселенка. Ченя іноді її навідував, допомагав по господарству, а вона читала йому свої вірші, написані від руки на аркушах у косу лінію, і бідкалася на туристів, які приїжджали щодня і фотографували її, як звіра у клітці».

Ferrous Scrap

My new novel «Ferrous Scrap» included in a catalogue by the Ukrainian Book Institute with new and important books from Ukraine of 2017.

25532200_549823042076954_4213927284814931703_o

Без імені

Інтерв’ю про «Чормет» для української служби ВВС

Маркіян Камиш — один з найвідоміших українських «сталкерів» Чорнобильської зони відчуження.

«Почалося все з того, що я захотів сходити туди раз або два, щоб набрати матеріалу для книжки. І ось уже минуло п’ять років у ритмі, коли я або йду в Зону, або прийшов із Зони, або готуюся до наступної прогулянки в Зону», — розповідав він ВВС Україна минулого року

Книги Маркіяна Камиша — «Оформляндія або прогулянка в Зону» та «Київ-86″ — справді наповнені яскравими описами спустошення та занепаду решток інфраструктури в Зоні.
Ці твори також описують емоції та враження людей, які з тих чи інших причин опинилися у покинутій людством місцевості, та проекції їхніх думок «звідти» на «нормальний світ».
У новій повісті «Чормет», що увійшла до довгого списку Книги року BBC-2017, Маркіян Камиш переносить читача у прикордоння Зони. До людей, які живуть з того, що збирають залишки металобрухту в околицях Прип’яті, Чорнобиля, Поліського та сотень покинутих сіл зони відчуження

В інтерв’ю ВВС Україна автор розповів про те, як у книзі співвідносяться вимисел та сучасні українські реалії.

ВВС Україна: Як народилася ідея написати саме про збирачів «чорного металу» з Зони

Маркіян Камиш: Такої історії в українській літературі просто не було.
І справа навіть не в Зоні: останні років тридцять абсурдні ситуації зі здаванням «на метал» всього на світі — всенародний мем. Такий, що на каналізаційних люках відливають штамп-надпис: «Крадіжка люка карається за законом».
Це — невід’ємна та колоритна частина української реальності. Із виходом повісті «Чормет» така історія в українській літературі з’явилася.

ВВС Україна: У якому жанрі ви задумували повість: реалізм, трагікомедія, антиутопія? Чи не стала вона надто «чорнушною» — фактично без жодного позитивного героя у традиційному розумінні?

М.К.: Я не мислив категоріями жанрів, а передусім намагався створити яскраву та правдоподібну історію. Хтось називає «Чормет» пост-антиутопією, хтось — реалізмом, а хтось — трагікомедією. Навіть епосом брухту називали.

Ця книга — шматок сьогодення, вирізаний та покладений перед читачем на тарілку у формі повісті.

«Чорнушна»? Вибачте, це реалії життя, з якими так чи інакше стикається більшість населення України у селах та малих містах.

А з приводу позитивних чи негативних персонажів, то особисто мені було би нудно створювати когось однозначно позитивного або однозначно негативного. В житті таке рідко буває, хіба у супергеройських коміксах.

ВВС Україна: Чи є реальні прототипи у описаних в книзі героїв?

М.К.: «Чормет» — вигадана історія, точно так само, як і всі її персонажі вигадані.
І, що дуже важливо, у рецензії від ВВС Україна мені було дуже приємно прочитати, що моя повість та її персонажі схожі на реаліті-шоу. Значить, у мою історію та світ повірили.
Звісно, вона могла трапитися у прикордонні Зони. Якісь окремі елементи та імена реальні, але про прототипи не йдеться.

Звичайно, я зустрічався з чорнобильськими «металістами» багато разів: на станції Янів біля Прип’яті, в Чорнобилі, навіть у Києві (вони іноді ріжуть на Подолі кораблі). Я контактую з ними в Зоні багато років.

Зрештою, у мене є друг, який рік попрацював у прийомці металу, так що матеріалу було більше ніж достатньо.

У чорнових версіях текст був вдвічі довший.

21273584_10203748523029304_1473524102320593546_o

ВВС Україна: Єдиний «сталкер» у повісті постає в не надто позитивному світлі (на відміну від «Києва-86″ і «Оформляндії»). Чому? Як взагалі складаються стосунки між «сталкерами» та жителями «прикордоння» Зони?

М.К.: Сцена з побиттям «металістами» того хлопчика ілюструє класичне ставлення провінційних автохтонів до прибульців. Багато в якому селі нині можна отримати в обличчя тільки за те, що виглядаєш, як міський житель.
Як і ця, більшість ситуацій у книжці ілюструють життя провінційної України, а не тільки прикордоння Зони.

Щодо чорнобильської специфіки, то автохтони в глибині душі відчувають «необъяснимую прелесть» щодо Зони, і таким чином обороняють її від хіпстерів, бо підсвідомо розуміють: з кожним таким візитером, з кожним фото у них крадуть найцінніше — їхній колорит.

ВВС Україна: У «Чорметі», як і в «Оформляндії», описано багато протиправних дій — від незаконного проникнення в Зону до мародерства. Чи не зверталися до вас правоохоронці через випадки, які ми зустрічаємо в повістях? Як вони взагалі реагують на те, що ви описуєте?

М.К.: Звісно, я уникаю розмов з ними про конкретні імена та події. Це принцип.
Але мені дуже приємно отримувати позитивні відгуки від інсайдерів Зони та її працівників. Приємно, що серед читачів не лише поціновувачі літератури, а й люди, далекі від сучасної української літератури.

Це підказує мені, що я на правильному шляху.

ВВС Україна: Наскільки змінилася Зона за останній час (побудова Конфайнменту, створення біосферного заповідника)? Чи може так статися, що описані у «Чорметі» події не будуть можливими у реальному житті в жодному вигляді?

М.К.: Вони будуть можливими так само довго, скільки будуть можливими такі історії в Україні.

Зона та навколозоння — чудова ілюстрація України в мініатюрі: з її колоритом та корупцією, з пострадянськими симптомами, до подолання яких нам ще дуже далеко.
Сподіваюся, колись таки ця історія буде здаватися нісенітницею, та поки можу тільки насолоджуватися фронтирними колоритами сучасності.

ВВС Україна: Чи вистачає ще тем для творів у Зоні, чи все ж і цей ресурс вичерпний?

М.К.: Я не сприймаю Зону як ресурс, і окремі її теми мене вже навряд чи зможуть зацікавити, бо вважаю, що тема металу була найяскравішою, але наразі вона вичерпана.
Було би цікаво почитати всеохопний роман про Зону. З усіма цими історіями про оптимізм «мирного атому», шоком від аварії та евакуації, відчаєм дев’яностих та карнавальним сумбуром сучасності.

В одному зі своїх інтерв’ю Ліна Костенко казала, що працює над романом про Зону, але це було вже давно, хоча я досі його чекаю.

Якщо такий роман не створить вона, хтозна, може його напишу я?

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41941246

Рецензія на «Чормет» в рамках конкурсу Книга року BBC-2017

Запилюжені «гноми» і «големи» у «Чорметі» Камиша
Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» — одна з 16, що увійшли довгого списку Книги року BBC-2017. Про неї розповідає член журі конкурсу Тарас Лютий.

Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» є далеко не дебютним твором, позаяк автор уже поспів заявити про себе завдяки поміченому читацькою аудиторією роману про чорнобильське сталкерство — «Оформляндія».

Видно, що тема, як зрештою і питання, порушені в попередньому тексті, й донині не дають спокою авторові. Аж от і тепер він вхопився за настирливих та запилюжених «гномів» і «големів» «Зони Відчуження», котрі вважають ці терени своїм заповідним краєм.
Пропонований читачеві опус починається з опису нескладних щоденних подробиць.
Наприклад, головний герой повісті, такий собі Алік, займається тим, що подовгу слухає зливу, вороняче каркання, гавкіт собак тощо.

Крім того, зненацька ми дізнаємося про самого героя, здавалося б, не зовсім потрібну інформацію, приміром, про те, що він «бухає менше за всіх», а живе досить негаданим для рядових людей промислом: приймає найрізноманітніший чорний металевий брухт (чормет).

З цього місця й починаються граційні описи отієї безмаль не «чарівничої гори» — купи чормету, котра накопичується без жодного тобі обліку, й так само без аніяких на те дозволів.

В уявлені нашого героя, того ж таки Аліка, метал тяжіє до однієї велетенської купи, на яку, читаємо ми у повісті, раз по раз символічно вилазить його незрадливий собацюра і витягає морду на вітер.

Читаючи повість нам доводиться прориватися крізь нетрища технічно-виробничої специфікації металобрухту, інструментів, багатоманітного начиння, транспортних засобів, усяких механізмів, а до того ж і електроприладів та багато іншої всячини.

З огляду на це все, Камишова повість «Чормет» нагадує нам експеримент зі створення чогось на кшталт тексту з серії культури повсякденності, але оздобленого промовистими художніми прийомами.

На підтвердження цієї думки можна сказати те, що в творі читач відшукає, крім зазначеного безмежного перерахування металобрухту, також і варіації побутових предметів, марок тютюну чи алкоголю та інших форм товарів масового вжитку, без яких персонажі просто не живуть, бо це їхня органічна стихія.

Твір побудовано без зайвої психології. Письменник обирає гротескні фарби й наративи, як це робить у власних п’єсах Лесь Подерв’янський, аби закарбувати образи своїх центральних постатей. Самі ж вони щедро пересипають ретельно випрацюваним сленгом і ненормативною лексикою. Але, знову і знову, за який би фрагмент тексту ми не вхопилися, повсюдно наштовхуємося на описи пошуку чормету. Це, якщо хочете, магічний стрижень оповіді.

Крім названого вище ключового персонажа Аліка, на сторінках повісті ми зустрічаємося з немалою кількістю різних його спільників або конкурентів: Пєтя, Гриша, Чєня, Лєнін, дільничний Коля, Танька Скважина, Слава Погранець, ну і звісно ж собака на прізвисько Кефір.

Як і годиться, ці постаті теж збирають чи охороняють металеві «діла», тільки й чекаючи на те, щоби накопичити повний арсенал усілякого барахла — сокровенного чормету.
Запевняю, що під час читання цієї книжки вас не буде залишати переконання, ніби вона нагадує якесь «реаліті-шоу», от тільки представлене в літературній формі.

Таке враження, що всі ці типажі — цілком реальні люди, які просто стали художніми персонажами, перейшовши в режим тексту.

Для підсилення своїх сюрреалістичних описів автор нарочито вживає, щоправда, де треба і не треба, літеру «ґ»: ґавкіт, циґан, сиґарета, болґарка, ґвинтокрил і багато інших слів.
А вряди-годи в тексті трапляються одкровення, від яких стає аж моторошно.

Так, збирачі чормету насміхаються: в Києві, мовляв, мало хто до кінця спроможний уторопати, що в столичних ресторанах відвідувачів почасти поштують стравами, які приготовлені з продукту, «здобутого» в Чорнобильській зоні: гриби, риба, дичина тощо.
На додачу, вагому частку тексту посідають дотепні замальовки вживання алкоголю та його гіркі наслідки. На думку одразу ж спадають алюзії на поему в прозі Венедикта Єрофеєва «Москва-Пєтушки».

Загалом, читаючи повість Маркіяна Камиша легко зрозуміти, що господарем Зони є, з одного боку, справжні шибайголови — мисливці за чорним металом, а з іншого, офіціали (міліція та гвардійці), котрі так-сяк прагнуть уживатися між собою.

Помітно, що всі типажі надзвичайно органічні з тим довкіллям, у якому вони живуть-перебувають.

Зрештою, якщо ви й досі вважаєте, що історій про дивовижні закинуті території вже практично не залишилося, то пост-антиутопія «Чормет» саме для вас.

_98602418_markiyan_kamysh_chormet_book_2017Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41861362

 

«Чормет» отримав премію імені Олеся Ульяненко

Відзнаку імені Олеся Ульяненка за нонконформізм у творчості та «схильність до позитивної асоціальності» отримав письменник Маркіян Камиш.

Журні конкурсу відзначило Камиша за роман «Чормет». Письменник Маркіян Камиш 7 років нелегально вивчає Чорнобильську зону. Його дебютний роман «Оформляндія або прогулянка в Зону» про чорнобильське сталкерство перекладений французькою мовою.

«Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону Чорнобильської зони і збирають там металобрухт.

Почесним дипломом «За популяризацію творчості Олеся Ульяненка» відзначили Ольгу Пуніну за книгу «Самотній геній: Олесь Ульяненко: літературний портрет».

https://ukr.lb.ua/culture/2017/10/20/379780_premiyu_imeni_olesya_ulyanenka_otrimav.html

«Чормет» увійшов до довгого списку конкурсу Книга року ВВС

ВВС Україна оприлюднила Довгі списки літературної премії Книга року ВВС-2017.
«Довгі списки» формувала редакція ВВС Україна. До списку «дорослої» номінації премії увійшли 16 видань:

  • Тарас Антипович. Помирана. — Київ. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2016.
  • Юрій Винничук. Лютеція. — Харків. Фоліо, 2017.
  • Руслан Горовий. 1000 і 1 ніч війни. — Київ: Видавництво «ТаТиШо», 2017.
  • Марина Гримич. Падре Бальтазар на прізвисько Тойво. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Максим Дупешко. Історія, варта цілого яблуневого саду. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Сергій Жадан. Інтернат. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.
  • Олександра Іванюк. Амор[т]е. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Олександр Ірванець. Харків. 1938. — Київ: Laurus, 2017.
  • Катерина Калитко. Земля загублених, або маленькі страшні казки. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Маркіян Камиш. Чормет. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.
  • Йван Козленко. Танжер. — Київ, Видавничий дім «Комора», 2017.
  • Андрій Курков. Шенгенська історія. — Харків, Фоліо, 2017
  • Володимир Рафєєнко. Довгі часи. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Василь Шкляр. Троща. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.

Переможець у кожній номінації отримає грошову премію у розмірі гривневого еквіваленту £1,000. Видавці книг-переможців у обох номінаціях отримають право використовувати логотип премії Книга року ВВС на наступних виданнях.

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41679015

Стаття на «Читомо» про статистику англомовної Вікіпедії

Які українські письменники найцікавіші користувачам англомовної Вікіпедії?

Список очолили класики: Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. А відразу після них, на 4-му й 5-му місцях, опинилися сучасні письменники: Маркіян Камиш та Андрій Курков. Читомо попросило Маркіяна Камиша прокоментувати такі несподівані, на перший погляд, результати:

«Статистика англомовної Вікіпедії — результат закономірний і красномовний. Це — наслідок моєї співпраці з серйозним французьким видавництвом та відповідний медіаефект у Європі. Я не можу пригадати іншої української книжки, окрім «Оформляндії», яку би Monaco Hebdo включав у рубрику «вибір місяця»; про яку схвально би відгукувалися Le Nouvel Observateur, Les Inrocks, L’Humanite та інші. Окрім, звісно, романів Андрія Куркова, якого абсолютно справедливо видають та шанують у всьому світі.

Наслідок цього — не лише статистика, а і запрошення мене на найбільший літературний фестиваль у світі в індійському Джайпурі у січні 2018-го. До речі, досі такого запрошення удостоювався тільки Курков.

На жаль, дев’яносто відсотків видань українських письменників за кордоном – класичні потьомкінські села». Типовий стейтмент сучукрліту: «Нашого улюбленого\улюблену видадуть у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, США і Франції». Звучить, правда?

А за фасадом бачимо:

США — університетське видавництво, що автоматично означає мікроскопічний тираж та непотрапляння книжки на полиці книгарень, не кажучи вже про супермаркети і аеропорти;
Франція — всі «заходять» і друкують кілька сотень примірників через одну й ту саму кантору. Потім — книжки їдуть відлежуватися в категорію «іноземна література» (до якої у французів, скажімо так, дуже своєрідне ставлення і я можу їх зрозуміти) і продаються чи не в одній-єдиній книгарні. Дещо розбирає діаспора;
Країни Вишеградської четвірки співпрацюють з українськими письменниками трохи активніше, але у більшості випадків картина та сама: сміховинний тираж (як вам, наприклад, 300 примірників?) або і самвидав власнокоштом. По суті — видання «для галочки».
Звісно, не може не радувати, що мої колеги якось намагаються крутитися. Проблема тільки в тому, що подібні видання не мають багато впливу на книжковий ринок та європейські голови, оскільки книжки навіть не потрапляють на полиці, й пересічний житель ЄС просто не може ознайомитися з таким літературним продуктом, навіть якби у нього це бажання раптом з’явилося.

У вітчизняному літературному просторі такі інформприводи роздуваються до масштабів, ніби автора одночасно підписали Penguin, Suhrkamp і Galimard. Звісно, про це особливо ніхто не говорить, бо враховуючи ці факти, все виглядає на те, що в Україні старанно вирощений паралельний літературний світ і він, на жаль, дуже далекий від реальності».

Оригінал публікації: http://www.chytomo.com/news/koristuvachiv-anglomovnoii-vikipediii-najbilshe-cikavlyat-shevchenko-ta-ukraiinka