Фіни про Україну

Знайомтесь: Максімум і Мінімум. Вони попросили на ФБ назвати їх так, бо шифруються до виходу фільму. Вони – знімальний колектив одного з найбільших фінських телеканалів. Мінімум каже, що вибрала для свого документального проекту Україну, бо знімала Майдан у вогняному січні-лютому три роки тому і хоробрість, самовіддача та завзяття українців – запали їй в душу. Максімум каже, аби ми трохи відійшли від дрона, коли той злітає, бо нас може зачепити пропелером.

Звісно, в їх документальному фільмі про Україну знайшлося місце для Чорнобильщини. Максімум і Мінімум постійно наголошують, що їм цікава Зона в контексті моїх книжок і що це більше проект про мене, ніж про саму Зону. А я тягну їх подалі і ми багато говоримо про галюцинації, кинуті церкви, Конрада, Касареса та всякий інший маґічний реалізм. Жодного слова про Аварію. Чесно.

Кажуть-покажуть у вересні по фінському телебаченню.

2

1

Скорпіон

Кафе “Загадка” – піт-стоп на околицях Іванкова, останній прихисток перед ривком на Чорнобиль, придорожній бар, потоплий в пюре, квашеній капусті і кислому пиві. Занесене снігом захолустя, поряд з яким лише кантора дальнобоїв, безкрає поле і труба ТЕЦ на ґоризонті, дим із якої у ясні-морозні днини стає ще потворнішим: застигає на блакиті шпалер холодавого неба чорнильною кляксою, водою з калюжі розлитою на висоті.

Біля кафе відстоюються MAN-и з кругляком лісу на довгих причепах: з неохопними каліфорнійськими секвоями, товстелезними баобабами з далекого острову Мадаґаскар і свіжозрубаними, смолистими олівцями чорнобильських сосон. З тих післявоєнних насаджень радянської інженерії лісу, яка накидала дерева квадратами, аби порядок був скрізь і завжди, навіть коли ти п’яний продираєшся крізь нічний ліс.

Тут водії MAN-ів переводять подих, відігріваються подвійним еспресо, отримують на руки нові документи, підписи і мокрі печатки, вдихають наостанок аромати пюре і женуть кругляк далі на Південь: до рухомих складів, товарних тяг із нескінченно довгими спинами, до розподільних станцій і маґнетичних звуків вагонного перепричепу.

Кафе “Загадка” – місце набагато небезпечніше за темний чорнобильський ліс, страшніше за нічні прип’ятські двори з проваллями каналізацій, стирчаками арматур, битим склом і гостряками кісток мертвих тварин. “Загадка” – ведмежий капкан, в якому оминають сидіти навіть іванківські таксисти: при одній її лише згадці вони похмурнішають і довго перераховують значення монохромних наколок на руках у тих, хто там квасить, визираючи випадкових гостей, поки в салонах MAN-ів дрімають водії, приспані смолистим ароматом сосни. Таксисти пригадують останнього героя, якого забрали звідти з ножовим і назагал тримаються ближче до узбіччя навпроти, проїжджаючи повз.

Інтер’єр “Загадки” мало чим відрізняється від пластикового трешу пляжних кафе міста, наприклад, Залізний Порт: запльована підлога, бар із десятьма видами дешевої водяри, колонка на стіні, столи з попільничками точно по центру, хворобливе жовтувате світло і велетенська м’ясо-молочна продавщиця, яка варить підозріло непогану каву для такого місця.
Ми з таксистом паркуємося поряд із МАN-ами, якраз під навислими кедрами і я пробую згадати назву фільму, в якому одна така бровеняка впала з вантажівки і пробила лобове скло легковусі, яка їхала слідом. Ніяк не можу згадати, смалю у зимове повітря під входом і мружуся на застиглу кляксу чорнил, ляпнутих над ґоризонтом.

З кафе випливає продавщиця: курити слімки, дихати зрізаним лісом і ородруїнськими смолами ТЕЦ – відпочити від гучної музики, яку вона сама завжди і ставить.

— Привіт, – Кажу. – Шо у там у вас?
— Там цейго, скорпіон.

Чорний арабський скорпіон – суворий, летальний хлопець: безжально кусає за сраки іванківських унтерменшів, які пропивають тут свої останні двісті гривень. Від його укусів не захистить жодна броня, навіть нагрудник зі шкіри дракона захистити не зможе. Такий скорпіон прокушує навіть засалений “дубок”, а це вже зовсім інша ліґа. Це вже з розряду матеріалознавства, надпотужних пресів та експериментальних лазерних установок з велетенською пробивною силою.

Не сказати, що я фанат комах або скорпіонів. Не фанат переступати через покусані ними тіла іванківських синяків аби дістатися до своєї кави. Та куди мені дітися? Зрештою, можна прикритися продавщицею: її ніякий скорпіон не візьме, ніяка королівська кобра, навіть мадаґаскарський баобаб не здужає.

Ми докурюємо і я плетуся за нею. Треба триматися: забрати каву, пробитися назад крізь численні трупи, крізь баобаби, сосни і кедри на МАN-ах, погрузитися в машину, підібрати змерзлих журналістів у центрі Іванкова, які ще нічого не бачили, але вже мріють про дім. Треба триматися: виконати нарешті свою роботу, записати сюжет і втекти додому – на Південь.

І треба бути обережним, бо ось за столиком розлігся він – скорпіон. Він тут сьогодні один і навіть музика грає якось тихіше. Скорпіон міцно спить, поклавши голову на попільничку: посипавши собі маківку попелом небес, отруйною сіллю пустки-землі, всіма чорнилами теплоелектростанцій, які не зависли у небі – які звалилися вниз, які він довго збирав під час полювання на мідь.

Я у ступорі. Ніякий це не “Cкорпіон”. Перше з правил нелеґального пересування Зоною відчуження звучить: “Маркіяне, не наближайся до четвертого реактора і не перелазь огорожу”. І я це правило не порушую, бо пам’ятаю, що спецпідрозділ “Скорпіон” – то суворий спецназ для охорони атомних об’єктів, та я уявляв його інакше: у чорній броні, з автоматичною зброєю і темними забралами шоломів.

Уніформи на ньому нема, а “дубок” і пляхан водяри на столі видають місцеву натуру синяги: холеричну і хануричну, гарячу та емоційну, авантюрну і безпідставну – схильну до пальонки та іржі на обличчі після чергової мародьорки і натертих рук від тачки, навантаженої чорметом і смарагдами, які ще потім пів ночі натирати до блиску.
Таки прокинувся.

— Ти хто? – Питає.
— Служба моделювання терактів на об’єктах атомної промисловості. Смі-і-ірно!
— Ти шо, гониш? Ти хто такий?
— Начальнік лєсной охрани! Спи давай.
— Слиш ти… ти по нормальному можеш? Я с тобой по нормальному… от я – скорпіон!
— Скорпіон? – питаю.
— Скорпіон.
— Попустись. – Кажу. – Ти йобаний жук.

Я забираю каву, виходжу на двір, пробираюсь під навислими олівцями сосон і мадаґаскарських стовбуряк, пригинаюсь під бомбардами кедрів, звисаючими з причепів вантажівок, в кабінах яких міцно сплять водії. Пробиваюсь до машини і пробую не розлити на ходу каву, падаю на переднє сидіння, вручаю таксисту його еспресо і залпом випиваю свій.

— Стартуй. – Кажу.
— Шо там уже?
— Та скорпіон.
— А-а, той йобаний жук?!

І таксист стартує, більше нічого не питаючи. Ми поволі котимось в бік полів, сліпучих від снігу, а за нами – жене Скорпіон. Він близько, я озираюсь і бачу його обличчя: перекошене від злоби і тисяч німих погроз.

Таксист трохи підгальмовує, підпускає його ближче, а потім – знову йде у відрив. Та Скорпіон не спиняється: все біжить трасою крізь поле, повз клякси на небі і сліпучий сніг. На повороті таксист зупиняється, Скорпіон – вбігає у поворот, і у цей момент прямо за його спиною лежать всі ті безкраї, засніжені поля. Прямо за його спиною димує Ородруїн із труби ТЕЦ. І та довга клякса у небі – його жало і головний арґумент. Його хвіст.

Той хвіст велетенський – він здатен накрити собою всіх нас. Всіх людей гарячого Півдня: від приватних секторів Лютіжа і аж до солоного узбережжя міста Залізний Порт. І коли він нас накриє – ми застигнемо під дією смертельних отрут. І більше поворухнутися не зможемо.

Як скорпіони, навіки залиті в бурштин.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/skorpion

Interview for «Etnie». In English

Mr Kamish, you are just back from the last travel: how did it go? Some news?

During my last trip, I escorted a journalist from Germany to Prypiat in conditions of intensive patrolling. The police helicopter was regularly flying round the perimeter, and several times we were almost spotted. However, it didn’t prevent us from seeing everything and getting ourselves drunk almost to amnesia: one morning, I asked him the name of a abandoned village where I had taken him. In the eight days, we drank twelve liters of vodka. It probably saved us from getting frozen stiff and allowed us to see everything we wanted: we spent three days in an abandoned church and three more days in Prypiat. We toured eight villages and I had a feeling as if I had walked round the world twice.

In these days the new shelter (rifugio) will be definetely placed. How the zone will be changing un the future? And how with the new shelter are changing the zone in you mind, in your perception of the writer of the zone?

My perception won’t change. Yes, the new shelter seems so out of place now, in contrast to Soviet-era architecture. However, let us remember how people’s ideas of architectural harmony and inappropriate eclecticism change in the context of time.

Sometimes new styles or trends in architecture come as a result of catastrophes. The brightest example should be Sicilian baroque. After a massive earthquake architects had so much work to do, and there were not enough good architects to do it. As a result, poor architects were also invited to rebuild the many destroyed houses. Their contemporaries considered their work to be odd, but it became a kind of architectural model over time.

What strikes us as odd at first, arouses no irritation at all in fifty years, and in another fifty years becomes a matter of cultism.

Many photographers of the Zone whom I know speak about the unnatural appearance of the monumental structure and complain that it spoils the usual landscape for their photos! Dear friends, don’t forget about several other monumental structures nearby “Duga”: the giant over-the-horizon radar antenna Chornobyl-2[1] of the size comparable to the pyramid of Cheops. Can its 150-meter-spires look natural against the background of collective farms? But they do, just because we’ve got used to that sight.

Or the Chernobyl Nuclear Power Plant? In the days of Ukraine occupied by the Soviet Union, it was positioned as a man-made wonder. After all, it is also a monumental structure surrounded by collective farms. Even if we travel forty years back in time, the newly founded city of Prypiat will look absolutely unreal – a micro-district of Kyiv lost among the swamps of Polissia. Its being in vicinity of old country houses also used to be a wonder in those days.

How will I build the new shelter into my perception of the Zone as a writer? Just look at this photo:
1

Look how the last sun’s rays reflect against it! The sunset is just opposite the building. This glitter looks like there is another sun there! Are we now the residents of the binar-solar system? Will we see two sunsets at the same time – every day? Just for that one thing, the new shelter should be welcomed.

And the next book? With your literature about Chernobyl, what messages you want to send to yours audience?

Underline it in red: I don’t think that literature has to contain a holy fucking “message”. It is no parable. For me, D’Annunzio’s joy of life is closer than the drama of social pamphlets and anti-utopias.

That is why I don’t write about all of us Ukrainians fighting at the barricades during the Revolution of Dignity three years ago. I may have been still looking for a key to do it, but I cannot do it with pathos.

Ukrainians are very emotional and many of my compatriots have a Paolo Giordano inside them, though deeply asleep. But sometimes, modern Ukrainian literature have is too serious face. I don’t want to try that mask, and here is whyLa Zone was written about the today’s, living Zone, unlike another works on Chernobyl by my compatriots which are focusing on its tragic past. I will never do it, because the victim complex is foreign to me.

My next book? It is about Chernobyl plunderers. About the fallen angels living close to the Chernobyl Territory boundaries in the villages which are still populated. They can scrap a metal bridge or try selling an air bomb. This is something that directors’ video cameras and photographers’ lenses have never seen before!

By the way, the book of my illegal vagrancy in the Zone that caused a stir in France under the title La Zone this spring, will most likely be translated and published in Italian. At the moment, I cannot tell you all the details, but wait and you will know it.

An imagination exercise: when you will stop your trips to the Chernobyl zone?

I have already stopped. This year, I’ve made over thirty illegal trips to the Zone and all of them, except two, involved my showing the Zone to foreign journalists. For the last two years, I go there for no special reason very seldom.

I don’t like counting the time I have spent illegally in the Zone. I don’t see it as an achievement either, but I am asked about it all the time. Two years ago, my own Ukrainian publishers asked me to count that time (to use it for my promotion in the book market). I estimate it about sixty trips. Recently I noticed that this phrase has been traveling from one of my interview to another. But there is so much time passed since that moment, and now the number of my trips is more over a hundred. I calculate that I have lived over a year of my life illegally in the Zone. Or, if we take Prypiat, for example… I stayed for over a hundred of nights in this abandoned city. What an idiot: I could have used this time to travel round the world on Costa Concordia.

There is a tradition among the Zone stalkers to compare their experience. I am skeptical about such measuring methods. Ask the old women living along the Zone perimeter or the drunkards who search it for scrap metal – they have been there for thousands of times over the last thirty years. Just you never meet such people in your friend list on Facebook.

Yet a year of life is too much for me. I don’t want to be in the Zone. I want to be in a writer’s residence in Italy, where every writer should have a bottle of ice-cold Perrier to go with his spicy pasta. Do you know any such place?

We speak about the illegals people. In one of yours previous interviews you said that in generally you are tolerant with the differents kinds of them. But, at the same time, it appears that you have different opinion about them. It appears that you understand the motivation of who you called “stalkers” but you are like indifferent with the people – in generally tourists – that travel in the zone only for to collect mask antigas and pictures. What are the differents ways that these persons live the zone? What do you think about the occidental tourist that visits Chernobyl just the time of some hours for some pictures? Some advice for the occidental tourist or also for the ukrainian tourists?

You see, those illegal tourists also include bloggers, vloggers and photographers. Naturally, the overwhelming majority of them do their job at an amateur or absolutely nasty level. What I would like to see is bloggers slowly developing into writers, vloggers into film directors, and photographers into incredible professionals. I would like to see the Zone visited by artists and especially by composers working in the ambient style. The Zone is an ideal place for that.

I’m not embarrassed by the fact that there will be many such people. Many creators, though only seldom they are good enough, are the soil to prepare us for really genial things which will go down in history and become landmarks of art.

Moreover, I don’t think that such number of creative people is too much for the Chernobyl Zone. I am sincerely amused to hear some of my compatriots trying to tar the Chernobyl topic for being niche stuff. Too often they are inconsistent: for example, they don’t say that prose by Western Ukrainian highlanders is niche, but in fact it is also a kind of location-related literature. And it is not unique, because there are many mountains in the world – and there are many texts written about them. On the other hand, there are only a few exclusion zones.

They just haven’t realized the inexhaustible literature potential of this place yet.

In my travel of two days in the zone I find something that I called a “scenography of horror” created by the many journalist and photographers that in the years visited the zone (for example the dolls near the window). So it means that the zone is not originala s when it was abandoned. What do you think about that?

I think that the scenography of horror with dolls and masks is not just history – it is an old history. Quite naturally, it has lost its relevance just as it happened to huge vacuum-tube TVs. Imagine that you have a smartphone but you ate still using an electronic pager. The installation with a doll on the swing in the Zone is an artistic technique from B-class horror films.

In case with the Zone, horror is a transient emotion of the first encounter. Therefore it is stereotypical. There is nothing left of it when a person goes even a little more deeper into the Zone and spends some time there. Horror is then replaced by peace.

That is why I recommend all directors of documentaries, who come to see me for advice, to become insiders – just a little. Move to Ukraine for six months, visit the Zone many times and read lots of literature on the topic, watch all the films made about it and so on.

You see, most projects suggest one visit to the Zone, one perspective, one route to follow and a conversation with one and the same old woman-squatter. Yes, those are little projects, but this fact doesn’t stop my desire to bring more variety into the views of their authors.

The only exception among all film directors that I know is Myroslav Slaboshpytskyi, an insider and a well-known person in the Zone world who makes his films about it and knows it through and through. His sort-length film about the Chernobyl Zone, “Nuclear Waste”[2] (2012) won the grand prize of the film festival in Locarno. Myroslav’s latest work, “The Tribe”[3] (2014) stirred the week of criticism at the Cannes film festival two years ago and received over thirty exclusive awards including European Film Awards, Los Angeles Film Critics Association, London Film Festival and many others.

Next year, Slaboshpytskyi will present a new full-length film about the Chernobyl Zone. The rights to release it have already been acquired by many European countries, and ratings of American film critics say it is one of the most expected events in the next year. And I believe that this film will become the best work on the Zone ever.[4]

When the media speaks about the zone his focus are about Prypiat. But the zone i also other, for example the little villages scattered everywhere. In these villages the situation is not changed from the disaster? What you can find? It exists one village more important for you, to whom you are more fond? What is the reason, if it exists?

Villages at the outskirts of the Zone draw me because I am tired of Prypiat and other main sights long ago. Therefore I am trying to shift the focus of film directors and film-maker to this side. Think about such important word as exclusion. The actual name of the Zone is the Exclusion Zone. We often say that but we have forgotten the essence. In Prypiat you will not feel exclusion: there are crowds of tourists, a couple of enterprises, dogs barking and so on. But at the border with Belarus, where there might be no living soul for ten kilometers around you, except for wild animals and probably some smugglers, without any mobile communication available – that is the real exclusion.

I love villages where living conditions of the gone people are well-preserved. It helps you to arrange a really superb country house in such a village, to come back there as if you were visiting a grandma. A dead grandma.

I know that in the zone lives some old persons that want to die in their land. I think taht in ypurs travel you spoke with some of them. Can you tell us one of that meetings?

There are over a hundred such people. And this is also another overworked image used by all photographers and film directors. There is a story for you to understand how overworked this image is. There is a fable among the Zone workers: a team of very professional journalists came to see such old woman for an interview. They entered her house and their lighting engineer – very well-paid for his job – started arranging border lights. When he finished, the woman looked at him skeptically, and placed the lights herself… making the lighting better than he did. You see, she had had so many interviews that she learned how to set lights better than best lighting engineers.

She wrote poems on little pieces of paper and was shy because she had no teeth but was filmed all the time, so she covered her mouth with her hand. I am sure she wanted to be left alone more often, but she was filmed every day as if she were an animal in a cage. Isn’t it an irony of fate: a person comes back to her old house and agrees to this solitude but greedy tour operators and journalists hungry for new topics turn her life into a never-ending film set.

I avoid meeting such people. I do go into the Zone not to see people but to be alone, without people.

The zone: divided between two countries, one in Ukraina and one in Belarus. Have you ever visited the Bielorussian’s zone? It makes sense to speak of the zone as a new “special country” without persons? You do not feel unfinished for that division? You do not feel without a part of yourself?

I’ve been there several times, and it’s very different.

Belarus and Ukraine are two different countries. Their Zone and our Zone are very different. Ukraine has got all those objects we consider landmarks: Prypiat, Chernobyl Power Plant, Duga radar station, Chernobyl. In the Belarus Zone there are only villages, many of them populated by foresters and police, and many other demolished.

Fauna is richer in Belarus (for example, there are bisons there) but not mach for a tourist to see. In addition, there is no Zone effect when a certain territory is encircled with barbed wire. In Belarus, the Zone is divided into sectors: in some of them you can gather berries, some are only open as pastureland, and some cannot be entered unless you have a permit – like in Ukraine. It all depends on how much radiation pollution is there. The Belarus Zone is blurred.

I understand that you have a visceral attachment to the zone. How you see the future for that land? Chernobyl will remain so forever?

The evolution of excluded territory and its perception takes a much faster pace than you think. While twenty years ago this place was interesting to scientists and plunderers, ten years ago it was deep asleep in a cloud of myths, but it saw a kind of media boom over the last five years. It is a part of some general process of globalization – just look at the crowds of people at the feet of Everest and Leaning Tower of Pisa.

I believe that the main benefit of popularization is the increasing number of the truly interested creative people. Hence, the growing numbers of works of art about Ukraine and the Zone in particular. Therefore, more good, great and even genial works about them. I am not a snob willing to turn back the time and see the past which cannot go back. I look into the future with as much hope and optimism as my alcohol addiction allows me.

Your travels in the zone: what do you discover of new in every travel? I mean mentally and for the emotions and also a level materials.

The most interesting transformation is here: fear and anxiety, adrenaline and nerves turn into peace and quietness the longer I stay there. If I practiced yoga or some other fashionable stuff for middle-class audience I’d say something like “In a couple of years spent in visiting the Zone I found it a perfect place for meditation.”

The typical day in the zone, if you have a typical day…. And the life of every day: what do you eat and drink? Have you all foods in your backpack, foods that come from out of the zone? Where do you sleep? How many days on average you stay in a zone? The shorter trip and the longer..

My days consist of fog in the field, and nights are filled with starry sky which big city lights never outshine. Every time I bring a new person here and every time I try to look at the familiar shapes of buildings at a new perspective. It so boring here for me; I discover new places to go to, where tourists never step.

Food? It is not necessary to bring stewed meat or tined food – it’s just a stereotype. I can easily buy some ready-made food at a supermarket, pack it well and live on that for several days. Yet, it works in cold weather so that the food won’t go bad.

Sleep? Illegal tourists never sleep in tents – they don’t need it. We choose abandoned houses in villages or high-risers in Prypiat. Why strike a tent if you can enter any house you like? It is one of the pleasant things about going to the Zone illegally – absolute freedom. On a legal excursion, you will be given accommodation at a Chernobyl hotel with several thousand people next door, and there is nothing exotic to enjoy.

When the next trip? Have you some expectations when you start a new trip? Or is better to find a surprise?

Exactly in the moment when I meet a journalist, writer, composer, a film director or an artist with a project that can get me really interested. My hobby has long ago evolved from escapism and exploration to the desire to help other creators see the Zone from some unexpected perspective.

Almost all the winter I will spend in the Zone within the framework of one very interesting project, I would say. However, I will be there legally. I am grateful to heavens for that, because the Zone in winter is about total horror, darkness and alcohol torture for fans of extreme, frozen Antarctic expeditions and deadly mountain ridges.

This year, I have made over thirty expeditions, and I hope the next one will be no sooner than in the spring.

Original (Italian): http://www.rivistaetnie.com/chernobyl-markiyan-kamysh-74822/

Chernobyl, territorio dell’anima – intervista a Markiyan Kamysh

Abbandono, desolazione, tristezza. Tre parole che rendono bene l’idea dell’immagine di Chernobyl scaturita dai recenti articoli pubblicati in Italia in occasione del trentesimo anniversario della nota tragedia. Ma è davvero così, o è possibile compiere qualche passo avanti nella comprensione di un luogo così unico nel mondo? Chernobyl è ancora quella del 1986? O è il nostro “immaginario occidentalocentrico” che è ancora troppo ancorato a quella data?

Dopo il nostro reportage in due puntate su Chernobyl e l’intervista al noto scrittore e intellettuale Andrei Kurkov, abbiamo chiesto questo e molto altro a Markiyan Kamysh, un emergente scrittore ucraino che ben conosce il territorio del disastro nucleare.

Nato nel 1988 e figlio di uno dei “liquidatori” di Chernobyl, negli ultimi sei anni Kamysh è stato un assiduo frequentatore illegale della Zona di alienazione, che ha percorso in lungo e in largo a piedi. Il suo primo romanzo, A Stroll to the Zone (a passeggio nella Zona), pubblicato in Ucraina nel 2015, è stato immediatamente tradotto e pubblicato in Francia con il titolo La Zone dalla casa editrice Arthaud (Groupe Flammarion), ed è stato molto apprezzato dalla critica e dalle più famose riviste letterarie d’Oltralpe. Il famoso regista ucraino Myroslav Slaboshpytskyi l’ha definito “un nuovo e originale respiro nella moderna letteratura ucraina”.

Attraverso le sue opere, Markiyan Kamysh rappresenta a ragion veduta l’intero flusso di illegal stalkers che frequentano oggi Chernobyl e la sua Zona. A Stroll to the Zone è in corso di traduzione anche in Italia e verrà pubblicato nel corso del 2017 dalla casa editrice Keller. Ecco la nostra intervista…

Signor Kamysh, è appena rientrato dal suo ultimo viaggio nella Zona: come è andata? Qualche nuova notizia?

Durante il mio ultimo viaggio ho guidato un giornalista tedesco a Prypiat. L’area era molto pattugliata, gli elicotteri della polizia sorvolavano regolarmente tutto il perimetro della Zona. Molte volte siamo stati vicini a essere intercettati. Ciò non ci ha impedito tuttavia di vedere tutto quello che volevamo vedere e di ubriacarci fino ai confini dell’amnesia. Una mattina ho dovuto chiedere al giornalista di ricordarmi il nome del villaggio abbandonato nel quale l’avevo accompagnato. In otto giorni abbiamo bevuto 12 litri di vodka che ci ha permesso probabilmente di salvarci dal congelamento e di darci la spinta giusta per andare ovunque volevamo. Abbiamo passato tre giorni in una chiesa abbandonata e altri tre a Prypiat. Siamo stati in otto villaggi e ho avuto la sensazione di aver fatto due volte il giro del mondo.

Dal novembre scorso è stato definitivamente posizionato il nuovo rifugio. Cambierà qualcosa nella sua personale percezione di “scrittore della Zona”?

La mia percezione non cambierà. Certo, il nuovo rifugio sembra ora così fuori luogo, in netto contrasto con le architetture precedenti d’epoca sovietica. Dobbiamo però ricordarci che l’idea delle persone riguardo all’armonia architettonica e agli eclettismi inappropriati di un luogo cambia in relazione al contesto storico in cui si è immersi. Può capitare che nuovi stili o tendenze architettoniche siano il risultato di grandi catastrofi. L’esempio più brillante è il barocco siciliano. A seguito di un devastante terremoto che colpì l’isola, i lavori di ricostruzione erano enormi e il numero di bravi architetti insufficiente. Fu necessario coinvolgerne altri considerati all’epoca meno capaci, il cui lavoro era giudicato dai contemporanei a dir poco strano. Col tempo però esso divenne un modello di architettura da prendere come esempio. Ciò che all’inizio ci sembra inappropriato non susciterà più irritazione fra cinquant’anni e nei successivi cinquanta diventerà oggetto di culto.
Molti fotografi della Zona di mia conoscenza parlano del nuovo rifugio come di una struttura eccessivamente monumentale e dall’aspetto innaturale, lamentandosi del fatto che esso rovina il classico paesaggio ripreso fino a oggi nelle loro fotografie. Cari amici, non dimenticate le tante altre strutture monumentali presenti nella Zona, come quella che si trova vicino all’area chiamata “Duga”: il gigante che oltrepassa l’orizzonte, l’antenna radar Chernobyl-2, di dimensioni comparabili alla piramide di Cheope. Sono forse naturali i suoi 150 metri di guglie sullo sfondo di fattorie collettive? Eppure diamo per scontata la sua presenza, solo perché ormai ci siamo abituati a quello spettacolo. Cosa dire allora della centrale nucleare di Chernobyl? Nel periodo in cui l’Ucraina era occupata dall’Unione Sovietica, era considerata una meraviglia creata dall’uomo. Dopotutto, anch’essa è una struttura monumentale circondata da fattorie collettive. Se tornassimo indietro di quarant’anni, nel momento in cui fu fondata la città di Prypiat, anch’essa a quei tempi ci sarebbe apparsa come un oggetto fuori dal mondo, assolutamente irreale: un micro-distretto di Kiev disperso tra le paludi della Polissia. Il suo essere vicino a tante case di campagna la faceva anch’essa apparire in quei giorni come una grande meraviglia.
Come il nuovo rifugio rimodellerà la mia percezione della Zona in qualità di scrittore? Mi basta osservare il tramonto e vedo gli ultimi raggi di sole che gli si riflettono contro. Il tramonto è proprio di fronte al suo edificio. Il riflesso dei raggi fa sembrare che ci sia un altro sole. Ci ritroviamo forse catapultati in un sistema solare binario? Vedremo allo stesso tempo due tramonti, ogni giorno? Basta questo per farmi dare il benvenuto nella Zona al nuovo rifugio.

Quando si parla della Zona di alienazione, l’attenzione dei media è il più delle volte focalizzata su Prypiat. Tuttavia essa è molto altro, a partire dai villaggi sparsi un po’ ovunque. Cosa si trova in questi micromondi della Zona? C’è un villaggio al quale è legato più degli altri?

Traggo molta più ispirazione dai villaggi che non da Prypiat e dalle altre attrazioni turistiche, delle quali ormai sono stanco. Proprio per questo sto cercando di spostare l’attenzione di registi e filmaker su questo versante, per far loro pensare che la parola più importante della Zona è “esclusione”. Il vero nome dell’area è infatti “Zona di esclusione”. Dalle nostre bocche esce spesso questa espressione della quale però abbiamo dimenticato la vera essenza. A Prypiat ci sono folle di turisti, un paio di industrie attive, il latrare dei cani e altro. Ma al confine con la Bielorussia, dove per decine di chilometri non trovi anima viva attorno a te, a eccezione degli animali selvatici e probabilmente di qualche trafficante e senza possibilità alcuna di comunicare con il cellulare, questa è la reale esclusione. Amo i villaggi dove sono ancora visibili le condizioni di vita delle persone ai tempi in cui se ne andarono. Ti aiutano a immaginarti una superba casa di campagna in quel villaggio lì, una casa in cui poi torni come se stessi facendo visita a una nonna. A una nonna morta.

Attualmente nella Zona vivono anziani che vogliono morire nella loro terra. Nei suoi viaggi avrà sicuramente incontrato qualcuno di loro. C’è qualche incontro che le è rimasto particolarmente impresso?

Nella Zona vivono più di cento persone. E questa è un’altra immagine ipersfruttata da fotografi e registi. Esiste una storia per far capire quanto sia sovrautilizzata questa particolarità: un team di giornalisti molto professionale vuole incontrare un’anziana donna per intervistarla. Entrano nella sua casa e gli ingegneri dell’equipe – profumatamente pagati per fare il loro lavoro – iniziano a sistemare al meglio le luci per le riprese. Quando hanno finito, la donna li guarda tutti con fare scettico e cambia totalmente la loro disposizione, sistemandole meglio degli ingegneri stessi. Ne ha rilasciate così tante di interviste che lo sa meglio lei degli ingegneri di come vanno messe le luci. La signora teneva delle poesie scritte da lei su piccoli pezzi di carta. Era timida perché non aveva i denti, ha avuto di fronte tutto il tempo la cinepresa e per questo si copriva la bocca con la mano. Sono sicuro che avrebbe preferito starsene da sola invece che essere ripresa tutto il giorno da una telecamera luminosa alla stregua di un animale chiuso in gabbia. L’ironia della sorte: una persona torna nella propria casa per starsene insieme alla sua solitudine, e si ritrova tra i piedi avidi tour operator e giornalisti affamati di nuovi argomenti su cui scrivere. Evito di incontrare delle persone. Vado nella Zona per restare solo.

L’area di alienazione è in realtà divisa tra due Paesi, l’Ucraina e la Bielorussia. È mai stato nella parte bielorussa?

Ci sono stato varie volte ed è molto diversa dalla nostra. In Ucraina ci sono molti elementi umani che segnano il paesaggio: Prypiat, la centrale nucleare, la stazione Duga, la città di Chernobyl. Nella parte bielorussa ci sono solo villaggi, molti di loro popolati da guardie forestali e dalla polizia, e molti altri completamente rasi al suolo. In Bielorussia la fauna è più ricca, per esempio ci sono i bisonti, ma per i turisti non c’è molto da vedere. Manca inoltre “l’effetto Zona” con tanto di filo spinato, nel senso che a differenza dell’Ucraina l’area è divisa in settori: in alcuni di essi ci puoi raccogliere tranquillamente i frutti di bosco, altri sono aperti solo al pascolo, e in altri ancora è vietato accedere senza un permesso speciale, come in Ucraina. Tutto dipende dalla quantità di radiazioni ancora presenti. Da questo punto di vista si può dire che la Zona bielorussa è più sfocata e meno netta di quella ucraina, i suoi confini sono più sfumati.

Nel mio viaggio di due giorni attraverso la Zona ho trovato qualcosa di simile a una “scenografia dell’orrore”, creata nel tempo da giornalisti e fotografi che in questi anni l’hanno visitata. Per esempio, le bambole appoggiate vicino alle finestre. In tutto ciò non c’è nulla di originale rispetto al momento dell’abbandono. Cosa pensa al riguardo?

Penso che la scenografia dell’orrore con bambole e maschere non sia solo storia… bensì una vecchia storia. È del tutto naturale, ha perso la sua rilevanza, come l’hanno persa i vecchi televisori a tubo catodico. È come usare un cercapersone quando hai uno smartphone. L’installazione di bambole posizionate sull’altalena è una tecnica da film horror di serie B. Nel caso della Zona, l’orrore che si prova è un’emozione transitoria dovuta al primo incontro. Per questo è uno stereotipo. Nulla rimane di tutto ciò quando ci si passa un po’ più di tempo andando un po’ più in profondità. L’orrido viene presto rimpiazzato da una sensazione di pace.
È per questo che io raccomando a tutti i documentaristi che vogliono incontrarmi per dei consigli di diventare prima di tutto degli insider, giusto quel poco. Stabilirsi per sei mesi in Ucraina, visitare molte volte la Zona, leggere la letteratura sull’argomento, vedere tutti i film realizzati al riguardo e altro ancora. Vedi, la maggior parte dei progetti prevedono una sola visita del posto, una sola prospettiva, una sola strada da seguire, la classica conversazione con la solita anziana signora “abusiva”. Certo, si tratta di piccoli progetti, i quali però non mi fermano nel mio desiderio di cercare di arricchire i punti di vista degli autori.
L’unica eccezione tra i registi che ho conosciuto è quello di Myroslav Slaboshpytski, insider molto noto nel “mondo della Zona”, che prima di realizzare i suoi film ne ha conosciuto a fondo la realtà. Una delle sue pellicole, il cortometraggio Nuclear Waste del 2012, ha vinto un importante premio al Festival di Locarno. L’ultimo suo lavoro del 2014, La tribù, ha interessato molto la settimana della critica del Festival di Cannes di due anni or sono e ha ricevuto più di trenta premi esclusivi, tra gli altri all’European Film Awards, al Los Angeles Film Critics Association e al London Film Festival. Nel 2017 Slaboshpytski presenterà un nuovo lungometraggio sulla Zona. I diritti d’autore sono stati già acquistati da molti Paesi europei e la critica americana lo attende come una delle maggiori novità. Credo che questo lavoro diventerà in assoluto il migliore mai realizzato sull’argomento.

La sua giornata tipo nella Zona, se ce l’ha…

I miei giorni sono fatti di nebbia tra i campi, le mie notti di cieli stellati, di quelli che non si riescono mai a vedere in città. Ogni volta porto con me qualche persona nuova, e ogni volta provo a guardare alle forme dei palazzi a me più familiari attraverso nuove prospettive. Quando mi annoio cerco nuovi luoghi in cui avventurarmi, dove nessun turista ha mai messo piede. Per mangiare non occorre portarsi dietro della carne in umido o del cibo avvolto nella carta stagnola: anche questo è uno stereotipo. È sufficiente comprare qualcosa di già pronto al supermercato, impacchettarlo per bene e ci si campa per parecchi giorni. In inverno poi il freddo aiuta a mantenere il cibo in buono stato. Per la notte, i turisti illegali non dormono mai nelle tende, non è necessario. Scegliamo case abbandonate nei villaggi o il piano alto di qualche edificio a Prypiat. Perché montare una tenda quando si può entrare liberamente nella casa che più si preferisce? È una delle cose piacevoli nel girare illegalmente la Zona, si prova un senso di assoluta libertà. In un’escursione legale i turisti vengono fatti accomodare in hotel a Chernobyl, con parecchie migliaia di persone fuori dalla porta. Nulla di esotico in tutto ciò.

Cosa scopre di nuovo a ogni viaggio? Intendo soprattutto a livello emotivo.

La parte più interessante è sentire l’ansia e la paura, l’adrenalina e i nervi tesi trasformarsi – nel tempo in cui resto nella Zona – in pace e tranquillità. Se praticassi yoga o altre discipline di moda tra la classe media, direi qualcosa del tipo: “In un paio d’anni spesi a visitare la Zona, ho trovato un luogo perfetto per la meditazione”.

Negli anni ha compiuto talmente tanti viaggi da conoscerla davvero a fondo. Un esercizio di immaginazione: quando la smetterà?

Ho già smesso. Quest’anno ho effettuato oltre trenta viaggi illegali e in tutti, eccetto due, sono stato sempre impegnato a far visitare la Zona a qualche giornalista straniero. Negli ultimi due anni raramente ci sono stato senza una vera e propria ragione. Non mi piace conteggiare il tempo impiegato a starci illegalmente, come se fosse un obiettivo raggiunto. Anche se me lo chiedono sempre. Due anni fa il mio editore ucraino mi chiese un calcolo del genere per farne motivo di promozione dei miei libri. Feci una stima di sessanta viaggi, e recentemente ho notato che questa mia affermazione è passata da un’intervista all’altra. Da allora però ne è trascorso del tempo, e ora ho oltrepassato quota cento.
Secondo i miei calcoli, ho vissuto oltre un anno della mia vita vivendo illegalmente nella Zona. Prendiamo Prypiat per esempio: ho passato più di cento notti in questa città abbandonata. Che idiota sono: avrei potuto usare tutto questo tempo per viaggiare attorno al mondo con la Costa Concordia. Tra gli “stalker” della Zona è usanza confrontare le proprie esperienze. Rimango scettico di fronte a questo metodo di misurazione. Chiedete alle vecchie signore che vivono lungo il perimetro dell’area o agli ubriaconi alla perenne ricerca di metallo da contrabbandare. Ci sono stati migliaia di volte negli ultimi trent’anni, solo che di solito non trovi questo genere di persone tra i tuoi amici su Facebook.
Tuttavia, per quanto mi riguarda, un anno della mia vita è già troppo. Non voglio stare nella Zona. Ciò che voglio è vivere in una residenza italiana per scrittori, dove ogni scrittore abbia a disposizione una bottiglia ghiacciata di Perrier da degustare insieme a un piatto di pasta piccante. Conosci un posto del genere?

 

Un’idea geniale e assolutamente legale. A proposito, parliamo dei diversi tipi di “illegali”. In una delle sue precedenti interviste si è dichiarato generalmente tollerante nei loro confronti. Allo stesso tempo però sembrano trasparire opinioni differenti al loro riguardo. Per esempio, la lasciano alquanto indifferente le persone – in genere turisti – che viaggiano nella Zona con il solo intento di collezionare fotografie e maschere antigas. Quali sono i diversi modi in cui queste persone “vivono” il posto? Cosa pensa del turista occidentale che lo visita per poche ore, giusto il tempo di qualche scatto? Qualche consiglio per questi ultimi e per i turisti ucraini stessi?

Tra i turisti illegali ci sono blogger, vlogger, fotografi, e la stragrande maggioranza di essi fa il proprio lavoro a livello amatoriale, o addirittura lo fa male. Mi piacerebbe vedere blogger che lentamente si trasformano in scrittori, vlogger che diventano registi, e fotografi che diventano abili professionisti. Mi piacerebbe vedere la Zona visitata da artisti, specialmente da compositori in grado di lavorare in piena sintonia con l’ambiente in cui si trovano. È il luogo ideale per questo. Il fatto che ci possa andare molta altra gente non mi imbarazza affatto. Molti artisti, anche se non eccezionali, sono utili per preparare il terreno all’arrivo di iniziative geniali, in grado di passare alla storia come pietre miliari nel campo dell’arte. Inoltre, non credo che quegli artisti siano troppi per Chernobyl. Sono sinceramente divertito quando sento che qualche mio connazionale sta tentando di affrontare l’argomento Chernobyl per farne una cosa di nicchia. Troppo spesso questi lavori sono privi di logica. Per esempio, non si dice che la prosa degli ucraini occidentali di montagna sia di nicchia, ma di fatto è una specie di letteratura legata al proprio territorio. Tutto ciò non è un qualcosa di unico, perché al mondo ci sono molte montagne con tanti testi scritti su di esse. Invece le zone di esclusione sono molto rare. Non hanno ancora capito l’inesauribile potenziale letterario di questi luoghi.

Il prossimo libro? Attraverso la sua personale “letteratura di Chernobyl”, quale messaggio vuole mandare ai suoi lettori?

Una cosa ci tengo a sottolineare: non penso che la letteratura debba contenere chissà quale messaggio di sacralità. La letteratura non è una parabola. Personalmente sento più vicina a me la gioia di vivere di Gabriele D’Annunzio che non certi opuscoli sociali intrisi di drammaticità e anti-utopici. È questo il motivo per cui non scrivo nulla riguardo alla recente lotta sulle barricate combattuta dal mio popolo durante la rivoluzione della dignità di tre anni or sono. Forse sono ancora alla ricerca della giusta chiave di lettura, ma non riesco a farlo con pathos.
Gli ucraini si lasciano emozionare facilmente, molti miei connazionali hanno tanti Paolo Giordano dentro loro stessi, seppur dormienti. Qualche volta però la moderna letteratura ucraina mostra il suo lato troppo serio. Io non voglio indossare questa maschera, è per questo che il mio libro La Zona riguarda i giorni nostri e il vivere il luogo, a differenza di altri lavori su Chernobyl di alcuni miei compatrioti focalizzati su quanto avvenuto trent’anni fa. Non scriverò mai nulla al riguardo perché il vittimismo mi è estraneo. Il mio prossimo libro ha come protagonisti i “saccheggiatori”, degli angeli caduti che si trovano a vivere a ridosso del territorio di Chernobyl in villaggi che continuano a essere popolati. Gente capace di smontare a piccoli pezzi un ponte in metallo e di vendere bombe d’aria. Qualcosa che nessun fotografo o cameramen ha finora mai visto.

Come vede il futuro della Zona?

La Zona di esclusione e la sua percezione evolvono in maniera più veloce di quanto si possa pensare. Vent’anni fa essa interessava gli scienziati e gli sciacalli, mentre dieci anni fa dormiva un sonno profondo sommersa in una fitta nebbia di miti. Negli ultimi cinque anni c’è stato invece un boom mediatico di ogni genere. Tutto fa parte di un più generale processo di globalizzazione. Basta vedere quante persone si trovano oggigiorno ai piedi dell’Everest. Credo che il maggior beneficio della rinnovata divulgazione del nome di Chernobyl sia la crescente possibilità di avvicinarsi al tema da parte di persone davvero interessate all’argomento e dotate di creatività. E quindi il numero crescente di opere d’arte riguardanti l’Ucraina e la Zona in particolare. Quindi, ben vengano le menti geniali. Non sono uno snob che vuole tornare a rivedere il passato, ho la consapevolezza che tornare indietro risulta impossibile. Guardo al futuro con speranza e ottimismo, per quanto me lo permette la dipendenza dall’alcool.

Aspettative per il prossimo viaggio?

Il prossimo viaggio avverrà nel momento esatto in cui incontrerò un giornalista, scrittore, compositore, regista o artista con in testa un progetto che possa davvero interessarmi. Il mio hobby è da tempo evoluto dalla semplice esplorazione e voglia di evadere dalla realtà, all’aiutare altri artisti mostrando la Zona sotto prospettive nuove e inaspettate. Vi passerò l’inverno nel quadro di un progetto davvero interessante. Questa volta però, grazie al cielo, ci andrò legalmente. In inverno essa si trasforma in qualcosa di orribile e oscuro, una vera tortura alcolica per i fan dell’estremo, gelide spedizioni antartiche tra crinali mortali. Quest’anno ho fatto più di 30 spedizioni illegali. La prossima sarà probabilmente in primavera.

(ha collaborato Laura Brunetta)
Original: http://www.rivistaetnie.com/chernobyl-markiyan-kamysh-74822/

Colaboración: Chernobyl, amor mío

 Una tarde, que no era ni sábado ni domingo, los dos momentos de la semana a los que más temía, se despeñó. Había mirado sin querer, casi inocentemente, aunque no hay ninguna inocencia en el quehacer cotidiano, y descubrió unas fotos, con gente risueña o cabreada, pero viva. Cuando las miró más de cerca entendió que ya no le quedaba nadie. Todos habían tomado otros caminos. Incluso el supremo, el de la última copa y el del cigarrillo que sabe probablemente a demonios.

Comprendió que le habían desahuciado de la vida. Se quería acordar de algunas películas en las que los personajes pasan por ese lío pero no recordaba ninguna. Lástima, hubiese sido una apaciguadora manera de pasar el rato.

Desde que descubrió que sentarse en una butaca de un cinema no era un acto gratuito se sintió mejor. Con el tiempo seleccionaba las películas según le iba a él en la realidad.

Fue Rick, el de “Casablanca”, aunque hubiese cambiado el final porque le gustaba un montón Ingrid Bergman y le jodía que el aduanero gordo le tirara los tejos aunque fuese cosa de los guionistas.

En “La jungla de asfalto / The Asphalt Jungle” se enamoró de la debutante Marilyn Monroe, que apenas si decía cuatro palabras, pero no llegó a definirse si prefería estar en el pellejo del amante fofo y supuestamente rico, porque en el fondo estaba arruinado como una rata y por eso se juntaba con todos aquellos bandidos. Ya se sabía que Marilyn estaba con aquel desagradable tipo solo por dinero.

No le habría importado meterse en el pellejo de Sterling Hayden, que siempre daba ganas de consolarlo. Pero ya antes de que acabase el filme decidió que se buscaría otra cosa, que ahí todos eran tristemente malos y los otros simplemente débiles mentales.

Y así sucesivamente. Como decía un profesor de Matemáticas que apoyaba sus razonamientos tamborileando en las cabezas de sus alumnos, sin maldad, únicamente para ayudarles con sus pensamientos.

Quieres pero no puedes. Querrías apartarte de tanta memoria negativa que con tanto cariño alberga tu subconsciente. Querrías dejar de pensar en lo que no pudo ser. El pasado debe de servir para impulsar el presente, dice un pensador de autoayuda a domicilio por unos euros el ejemplar.

Hay un libro, supongo que perdido entre las montañas infinitas de las librerías, que cuenta esa extraña atracción que solemos sentir por lo peor de nosotros mismos, por lo más dramático de nuestras existencias. La reseña lo presenta en Francia con el título de “La zone”, escrito por un ucraniano llamado Markiyan Kamysh.

Cuenta, por lo que me cuentan, que su padre fue uno de los héroes que dieron su vida por tratar de parar el desastre nuclear que se producía un risueño sábado, el 26 de abril de 1986, en la central nuclear de Chernobyl, al lado de la localidad ucraniana de Pripyat, donde aquel día estalló, explotó, se derrengó, algo que tenía 500 veces más potencia destructora que la bomba de Hiroshima (Japón), ciudad donde los norteamericanos probaron su bravura atómica por primera vez en 1945 y acabó por un buen rato, pese a que los japoneses presuman de estoicismo, con la civilización que allí existía.

En Chernobyl, de resultas de la explosión murieron así de entrada 31 personas y la ciudad fue declarada alegremente zona prohibida. Se supone que los irradiados seguirán muriendo pacíficamente en el anonimato de los cementerios sin que nadie se acuerde ya de nada.

Entre los que recuerdan aquella catástrofe que hizo temblar a toda Europa está ese Kamysh, hijo del bombero. Cuenta en 164 páginas cómo esa zona prohibida, que debería horrorizar todavía, se ha convertido en cierto modo en un lugar de peregrinación para extraños personajes que merodean por allí, sobre todo en la zona de 2000 kilómetros prohibida por si acaso aunque se supone que en Moscú a nadie le importe un penique de los tiempos de Charles Dickens este penoso “contratiempo” político-técnico. Cuenta el hombre –su padre el bombero ya murió, y supongo que nadie ha preguntado si fue de la gripe asiática— que cuando va por allí, un lugar que se imagina desolado pero que a él le fascina, se tropieza con gente que incluso llega a vivir en las casas abandonadas y se supone que atomizadas del pueblo, donde en tiempos la gente bailaba, se amaba y se odiaba. El reventón atómico lo solucionó todo, un poco brutalmente tal vez.

Incluso hay gente –escribe— que caza, va a buscar al bosque madera para calentarse. Como si nunca nada hubiese pasado. Salvo que hoy el silencio lo invade todo. Hasta han aparecido los drogadictos de la zona prohibida.

Por Sergio Berrocal     

http://notihollywood.com/noticias/cronicas/24483-colaboracion-chernobyl-amor-mio.html

Чорнобиль – серце Східної Європи

Нині популярною є теза, що Чорнобиль – державотворча катастрофа, останній цвях у могилу Союзу та каталізатор його розпаду, одним з наслідків якого є поява незалежної України.

Прикро, що східноєвропейцям доводиться доходити до краю, аби змусити запустити життєво важливі процеси: підірвати реактор аби остаточно зневіритися у СРСР, обрати президентом зека аби влаштувати революцію і запустити громадянське суспільство, відстрілюватися від росіян аби сформувати дієздатну армію і створити інститут волонтерства.

Цікаво тепер, як ми управимося з місцем, в якому тепер не потрібно нічого гасити і ні від кого відстрілюватися? З місцем, яке не потребує пристальної уваги та систематичних іноземних інвестицій. З тим, що вже з кінцями накрили  безпечним конфайментом. З другим сезоном нашого Westworld. Як ми переосмислимо та інкорпоруємо його? Що ми зробимо із загоєною раною, яка з рани обернулась на травматичний досвід? Як його пропустити, коли найяскравіший досвід пов’язаний з травматикою. І травматолоґією.

Було би прикро забувати про нього, про досвід, про Чорнобиль, про серце Східної Європи.  Бо ця Європа – скалічена війнами та бідністю істота, фронтир, за яким лише безнадія та російські танки. Іржавими, прісними вітрами її серце віддуває на периферію. Туди, де починається вестерн. Та від того її серце не перестає битися, не перестає бути палким та гарячим.

І на Сході лишилася країна, поза бортами ситої Європи. Вона не піддалася “русскому миру” і третій рік протистоїть путінській агресії – це Україна. І Україна – серце Східної Європи. І воно далі б’ється. Воно далі живе і гаряче.

І Чорнобиль – символ цієї країни. Зарубцьована рана, машина часу з візитом у минуле та майбутнє водночас. Жаль, та машина показує лише погане. Візит у Прип’ять демонструє тридцятирічні консерви Союзу – розламані бетони холодної смерті. І це наше майбутнє, якщо не вирулимо. Мандрівка на тридцять років назад і на тридцять років вперед.

І стара травма найяскравіше ілюструє наші проблеми: їм було достоту часу кристалізуватися. Нині травма загоїлась: дала побочки, травматику і посттравматику. І саме тому ілюструє нас яскравіше, виразніше: наш тотальний совок із проблисками сучасності. Ті проблиски – ніби нелеґали: приходять рідко і лиш подекуди палять свічки у темних вікнах старих хатів. Чорнобильщина – заповідник радянської дичини не лише архітектурний. І головне: все найцікавіше там відбувається поза офіційним візитом. Поза ним плине русло життя: пливуть криваві шматки м’яса життя у чорних ріках чорного налу, у чорних руслах чорних металів плавають чорні п’явки життя.  І я радий, що у цих декораціях ми шукаємо натхнення. І знаходимо. Де нам його ще знайти?

Маючи шрам довжиною у тридцять років ми не зламалися і навчилися жити: радіти і сміятися, махатися і сваритися, миритися і любитися серед порожніх висоток, які давно перетворили на дім, розігруючи партії в ґольф на дахах радянськими ключками і вицвілими тенісними м’ячами.

Не зважаючи на смертельну рану – ми досі живі. І житимемо далі.

Що б там бляха не трапилось.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/chornobyl-serce-shidnoyi-yevropy

Інтерв’ю для Delo.ua

Чорнобильська Зона — це фронтир. Порубіжжя, в якому починаються пригоди. Вестерна фабула з неодмінно хорошим кінцем

Маркіян Камиш — письменник, сталкер, дослідник Чорнобильської зони. Його роман «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» назвали найцікавішим літературним дебютом 2015-го року в Україні. У 2016 року він виданий у Франції, у видавництві Flammarion, де набув неабиякого розголосу. Нещодавно було оголошено про майбутній переклад та видання «Оформляндії» італійським видавництвом Keller Editore.

Delo.UA вирішило поцікавитись, як він відкрив для себе Зону і став письменником.

Маркіяне, коли ти вирішив, що будеш письменником?
Я не вирішував. І ніколи не думав про такі речі. Я просто створював те, що мені дійсно цікаво, і не шукав для себе виправдань, якими можна покрити те, що обставини знову сильніші і доводиться йди на роботу, відкладаючи те, що хочеш, у довгий ящик. Ні.

Звісно, заради такого стилю життя доводиться багато чим жертвувати. У мене були голодні роки, я часто жив як відлюдник. Та і зараз живу. Не кажучи вже, що я по суті років п’ять не виходив із запою.

Я не читаю біографії письменників, мене не цікавлять письменники. Хіба письменниці. Я сконцентрований на власному результаті. В мене немає почуття цеху.

Чому саме Чорнобиль?
А чому ні? Зараз це Зона. Потім — якісь мародери, нелегальні вирубки лісу або бурштиновий клондайк. Чому б не запах пороху і сірки, чому не драйв і м’ясо життя? Це набагато цікавіше, ніж бюргерська проза.

Сучасна українська література? Забагато відверто міщанського. Багато письменників та письменниць завзято прагнуть «іронії», але виходить не раблезіанська іскра, а кострубата Езопова мова і карикатури з теофрастівських методичок.

Як ти дійшов до Чорнобиля?
Дивно, якби не дійшов. Чорнобиль близько. Та і він цікавіший за Київ. Київ — це місто, яке так і не стало мегаполісом. Як коричневий карлик, який не став зіркою.

Вічна провінція, яка не до кінця позбулася малоросійських комплексів. Провінція, яка аж надто переживає за свою сіру булгаківщину на Андріївському та без кінця перебирає старі фотки з альбомів сімдесятих. Мабуть, я тікав у Прип’ять саме від цього. Від заторів, брудного снігу і суцільних пластикових кіосків. Київ — чудова декорація для антиутопічного роману, до речі.

В Зоні всього цього нема. Тобто, там ви завжди можете звести всі свої проблеми до однієї. Ну або кількох, базових. Там все спрощується: ось є ви, ваше вечірнє багаття, ваша тушкована свинина, ваша міліцейська засідка і ваші хованки в болоті. Ось кинуті міста і села, ось захід сонця, а ось його схід. Ось ваше життя. Від «А» і до «Я», від початку і до кінця. Ваш спокій, ваша смертельна втома і ваші розхитані нерви. Розумієте?

Звісно, мова йде про нелегальний (так званий «сталкерський») формат відвідин. Автобусна екскурсія не дасть відчути і однієї тисячної того. Це як безалкогольне пиво, гумові жінки, ну і всі ці банальні порівняння, коли ми хочемо вказати на нікчемний сурогат, який і поруч не стояв.

Як потрапити в Зону?
Цю атмосферу я детально описав у книжці «Оформляндія, або Прогулянка в Зону», тому не хочу повторюватися. Ну або у романі «Київ-86″, хоча і дуже гіперболізовано. Обидві можна знайти у книгарнях.

«Оформляндія» — особлива книжка. Спочатку її видали у Франції. Тепер підписали угоду на видання в Італії. Розкажи про неї детальніше.
Менеджер з французького видавництва якось розказав мені історію. Якраз коли вони надрукували «Оформляндію», на вечерю до видавців прийшов їхній знайомий, якийсь маститий літературний критик чи щось таке, вечеряв з ними, і вони всунули йому мою книжку. Тоді він фиркнув і сказав щось типу «пф, ще одна книжка про Чорнобиль». Але коли прочитав, вибачився, визнав свою неправоту і сказав, що це дійсно факт літератури. Я вже не пам’ятаю деталей, але якось так.

В Зоні тебе колись ловили?
Останній раз два роки тому, прямо на Новий рік. Стара і дурна традиція — зустрічати свята не у сімейному колі, а на радіоактивній помийці. Тоді у мене в рюкзаку не було жодної туристичної споряги, ніяких спальників та карематів. Тільки апельсини, олів’є, чотири пляшки шампанського і велетенський новорічний салют. Привіт, Прип’ять — на вулиці мінус п’ять.

Ми доповзли до старого мародерського лігвиська з буржуйкою, аби хоч якось зігрітись. Мій друг пішов попити кави на вулицю, а я миттєво заснув біля грубки. Розбудив мене сержант міліції. Він би нас і не помітив, але говорить: їду собі на велосипеді, бачу — біля під»їзду чувак сидить, каву п’є, курить. Думаю, чого б не зайти?

Коли наступного разу плануєш піти?
Я не планую. Я щиро зненавидів це місце, бо за останній рік був там разів тридцять, і лише двічі — за власним бажанням. Все інше — візити іноземних журналістів, які писали рецензії на мій текст і хотіли відчути все на власній шкурі.

Що їм цікаво передусім?
Ми для них — фронтир. Порубіжжя, в якому починаються пригоди. Вестерна фабула з неодмінно хорошим кінцем.

Бачили серіал Westworld? Оце їхнє сприйняття Зони. Вони тут герої персональної ковбойської саги, але на випадок проблем — завжди є телефон консула, який врятує від проблем.

Там є відчуття свободи?
Якщо можливість вибрати будь-яку квартиру для ночівлі — це свобода, то звісно. Якщо місто, в якому ніхто не заважає вилізти на кожен дах і квасити там перед сном — це свобода, то так.

Але здебільшого нелегальні мандрівки — це система обмежень (маскування, хованки з міліцією, оптимальний вибір маршруту і т.п.) аби не бути впійманим. А посиденьки з друзями у нічній прип’ятській квартирі — це чисте відчуття свободи. Так.

А було там страшно?
Звісно: від усвідомлення того, що до найближчого горілчаного відділу п’ятдесят кілометрів ходу.

Оригінал: https://delo.ua/lifestyle/markyjae-kamish-chiste-vidchuttja-svobodi-dlja-mene-ce-posidenki-326736/

Кисень

Забрів до знайомих металістів у католицьке Різдво.

Прямо у їх просякнуте солідолами ліґвисько. У нетрях Подолу, прямо на березі Дніпра. Там наш маленький Бронкс з іржавими траулерами, блакитними кисневими балонами та жовтими підйомними кранами. Там ріжуть кораблі. Оті суворі, занурені в мазут дядьки з чорними обличчями, жовтими зубами і червоними очима – ріжуть старі кораблі на дрібні, металеві шматки.

Чєня тут головний. Помічає мене, вимикає різак і вітає на китобійному судні. Це через таких як він вимерли морські корови, а у Прип’яті – зникла вся мідь, до якої можна дотягнутися.
Сто років не бачились.

— Пішли, – каже. – Поможеш хоть, раз приперся.

Я плетусь за ним углиб лабіринту мертвого флоту, у серце похмурої армади сиріт моря, кинутої на віки-вічні у прісних водах Дніпра. Плетуся крізь завали дерев’яних човнів, листової дюралі, вицвілих тропічних плакатів на великих шматках ДСП. Плетуся до капітанського схрону, дорогу до якого знає лише він.

За місяць Чєня і бригада розпиляли буксир на сто десять тон, і зупинятися не збираються. Він каже, що то був буксир з сумною історією і пронизливою назвою, з якою і в Атлантику не соромно вийти: якийсь “Прорив”, “Протон” чи “Прометей”. Але зараз він точно вже не згадає. Зараз від буксира лишилися тільки днище та двіжок, який Чєня завжди лишає на десерт – з нього можна насмикати міді, поки начальство дивиться в інший бік.
Він веде мене до свого вівтаря, до червоного хрестика на старій піратській карті. До металевої будки з надписом “Кислород”, яка блакитною фарбою розсікає всі монохроми ранньої зими, підживлюючи безбарвне, грудневе небо.

Кисень. Він тут на вагу золота. Хочеш жити – купуй повітря. Хочеш різати чорне – купуй кисень. Економ свій кисень, зберігай його подалі від очей ворогів – серед води на острівці святої іржі. Купуй для нього великі навісні замки і протирай балони до блиску, дбай про снаряди небесного щастя і вмістилища кисневих душ – останні острівці кольору у світі сірого неба та скелястих гір чорних металів. Ми тягнемо балони назад і вони скреготять об натомлену спину старої баржі. Тягнемо до буксиру аби розпиляти останні борти і взятись таки за двіжок.

Вмикаємо різаки і тонемо в іскрах. Вони не сліплять, а гріють і ти не можеш на них надивитися, скільки б не різав. Іскри – наша радість і наш дороговказ, наш attractive у прісному небі з пасмуру і мряки. Вони всюдисущі – наш різдвяний салют і велетенський лапатий сніг. Зрештою, сьогодні ж Різдво. Я трохи притушую різак і кажу:

— Слухай, Чєнь, а шо ти святкуєш? Новий рік чи католицьке Різдво?
Він вимикає різак і розвертається до мене:
— Яке-яке блядь Різдво?

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/kysen

1 2 3 4 5

Littleearthquakes

Приїжджав італійський журналіст, якому я мав розказати про нас і наші книжки. Про те, ким ми є, ким були і ким тільки мріємо стати .Про те, як зневірилися і те, як сподіваємося на краще. Про те, як заздримо і чим надихаємось. Як пишемо і на що сподіваємось.

Потім ми з ним тинялися хуторами поліської півночі, в яких ледь жевріє життя на варикозних ногах. Там під снігом незасіяні поля, з яких стирчать іржаві водонапірки, ніби маяки північної Бретані – за ними сама пустка і смерть у морі смутку та крижаної води.

Він не розумів, що ми там робимо. Висмикнутий з гарячого, облизаного півднем Абруццо, все ніяк не міг звикнути до наших вітрів та хуртовин, з горя добивав фляндр бюджетного віскі, поки я смалив одну за одною, дарма пробуючи пускати кільця.

Ми якраз підходили до центру одного такого села. Валив лапатий, різдвяний сніг, сиві хмари кружляли над нами і сніжинки валилися густо: мішалися з мутними водами калюж, які на ніч замерзають, аби зранку розтанути знов. Він все допитував, що ми тут забули.

— Зажди, кажу, — зараз вона з’явиться.
— Вона? — питає.
— Вона.

Єдиною вулицею, ніби кадр аналогового тіві, повз кинуту школу, облізлі зелені паркани, колодці і лавочки на нас суне вона – автолавка. Повільно пробивається крізь сніг, а бабуні в хустках – біжать за нею, ніби діти за каретою імператора, з якої навсібіч розлітаються важкі, срібні рублі. Біжать із серйозністю повитух, вузлуватими руками приймати ароматні та хрусткі арнаутки, консерви з кількою у томаті, гречку та рис, соняшникову олію у пластиковій тарі, парафінові свічки, світло-тепло та щемку радість від розуміння того, що про них забули не всі.

Вони біжать обіймати продавщицю: чуйну до всіх, сміхотливу та незламну. Вона завжди дає в борг і записує всі замовлення в блокноті у дрібну, синю клітинку. Ці листки паперу – чи не єдина річ, яка тутешнім нагадує про майбутнє. Про ґарантовані візити і розмірені цикли, про радість завтрашнього дня, в якому буде щось, окрім хуртовин.

Їй замовляють корвалол, стрептоцид, мазь “cпасатєль”, теплі шкарпетки, голки циганського розміру, еластичні бинти, сірники і гарну погоду на завтра, сонячне небо на ціле життя. Їй замовляють надію і благословляють у довгу дорогу крізь замети і повалені на трасу дерева – пастки до наступного острівця зневіри та самоти.

У цьому космосі, розірваному тишею, холодом і темрявою – поодинокі вогники життя часто пов’язує лише автолавка. Занесені снігом, відрізані одне від одного,бабусі передають через неї записки і діляться чутками. Автолавка –пульсуюче теплом сонячне сплетіння серед кучугурів і безкраїх полів. Точка перетину, вузлик торгових шляхів, привід побачитись і постояти поряд із кимось, відчувши себе ще раз живим.

Вони біжать за нею і вірять – тепер цю сувору зиму точно вдасться пережити. Зиму, в яку вовки стануть злішими, замети – вищими, а обвалені лінії електропередач не ремонтуватимуть до весни.

Італієць не розуміє:

— Це машина з гуманітаркою? У мене в Абруццо їздили такі, після землетрусу. У вас тут часто бувають землетруси?
— Часто, кажу. — Майже не припиняються.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/littleearthquakes