Рецензія на «Чормет» в газеті «День»

Автора звати Маркіян Камиш. Йому ще немає 30. Син ліквідатора аварії на ЧАЕС. Нелегальний дослідник Зони відчуження. Жив там тижнями. За мотивами пригод написав три книги. Новий роман називається «Чормет». Вийшов у Києві, в «Норі-Друк».
Про що роман? Про металістів. Не музикантів, а нелегальних збирачів металу. Мужчин різного ступеню зруйнованості алкоголем, які останні 30 років «пиляють» Зону, а також підбирають все, що погано лежить, тягнучи в пункти прийомки каструлі й сковорідки, батареї і коробки цвяхів, кришки каналізаційних люків і БТРи. Це — зворотній стрибок у часі до збиральницької цивілізації.

Головний герой — Алік, хазяїн пункту прийомки металобрухту в селі Наливалівка Народницького району, цар і бог місцевих хануриків, у яких він приймає здобич в обмін на пляшку денатурату. Вище за нього — тільки зорі на погонах ментів, яким він через дурнуватий (але смачно описаний) інцидент лишається винен немалу суму грошей. Власне, рушій роману — історія про те, як Алік шукає гроші на викуп свого паспорту, що лежить у відділку.

Алік — поет своєї справи. Він не чужий високих міркувань — наприклад, дізнавшись, що ядро Землі складається з металу, намагається порахувати, скільки б він міг заробити, якби здав його в прийомку, але зрештою вирішує, що цю купу сам Господь Бог відклав собі на чорний день. Камиш соковито і зі знанням деталей описує цей дикий побут на вічному поліському фронтирі, де характери прості, а пристрасті розпечені, як у хорошому вестерні. І закінчується все, як і годиться у вестерні, масовою стріляниною, але стріляють не людей, а чумних свиней, що розбігаються по селу. І під шумок падає Ілліч зі свого постаменту — не через декомунізацію, а тому, що в ньому «тонн п’ять» бронзи.+

Власне, головне, що вийшло в автора — змалювати свіжими фарбами цей злиденний кавардак, цю палеолітичну нісенітницю, що завелася всього в сотні кілометрах від Києва.
Абсурд чормету.

Епос брухту.

Комедія незграбних трагіків.

(с) Дмитро Десятерик, газета «День»  №161, (2017): 
https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/komediya-nezgrabnyh-tragikiv

Цветочный магазин переехал

Після фундаментального запою, в якому ранок попереду зубної пасти, незмінно починався зі спирту — емоції притупляються, а відчуття кольору злітає до гірських піків, верхівками яких насвистує шалений вітер.

Я тиняюся незасіяними полями життя, здебільшого, спустошений: змінюю ресторани, локації і притони один за одним, так ніби їх лічильник може на щось вплинути.

Зі штовханини у СХЕМА — на безіменний квартирник, з кінотеатру «Київ» — до портового ресторану Under Wonder, із затишного Сloser — на піщаний берег River Port. Звідти — на Київське море, щоб повернутися додому з кишенями, повними водоростів і солодкої вати шарувато-купчастих хмар. Я роздаватиму її прекрасним незнайомкам на вулицях, обтрушуся від останніх уламків сонячних променів і зариюся в антиприроду неонового сяйва локації Plivka, серед паморочних нетрів Довженко-Центру. Кажуть, буде концерт.

Вивіска над баром палає всіма блакитностями Blade Runner, палахкотить синім вогнем Візеріона, і сяйво те — холодніше за Red Bull із льодом, свіжіше за крижані воду, яку я набирав серед нічного туману в річці Сахан у велику флягу двадцять три дні тому. Магнетичніше за плеса Київського моря, в яке занурився з головою, з якого так і не випірнув.

Звуки концерту схожі на кидок іржавою батарею з п’ятого поверху об асфальт. І батареї ті — летять без упину. Водоспади батарей, сотні тонн чормету щосекунди падають з неба і зникають у чорній безодні прямо під ногами: макроструктура металургійного комбінату тут налаштована на вічність.

Рятуючи вуха вибігаю на східмайданчик, палю непоспіхом і вивчаю катастрофу головного мозку — монохромну графіку сьомого кольору пекла, рясно нанесену на стіни й двері. Серед рябого чорномаззя і недоречних англіцизмів сяє клаптиком снігу паперове оголошення «Цветочный магазин переехал». Мабуть, не витримали сусідів. Звісно, не витримали. Як їх тут витримаєш? Завалюються серед ночі, врубають свої наркоманські приколи, своє імпульсивне світло епілептичних барокамер, валяються на шкіряних диванах тюленями, хапають на балконі до раннього ранку і питають одне одного: «Звідки ти? Як довго тут будеш? Як тобі це місто? Яке місто наступне? Що за перформанс?». Зрештою, обіймаються.

До скреготу зубів позитивно як для місця з такою кількістю їбанутих графіті на квадратний метр настінного простору. Зрозуміло, чому власники магазину не витримали.

Треба тікати.

І я тікаю, прямо посеред розмови. І знаю, що надворі така сама порожнеча: безсюжетне і тому логічне її продовження. Від хворобливо-жовтого ліхтарного світла сховалися зорі, а червоний Місяць втопився у кам’яному морі небес. Пішов на дно непроглядної Хмармади, вага якої провокує шифрувати про підвищений артеріальний тиск. Я би не хотів зараз померти — там, над нами, в Раю, сама лише темрява, тільки іноді блимає низькотемпературний багрянець бортової аеронавігації: то вітер несе на Жуляни дредноути, фрегати і приватні джети.

Прозору кам’яну плівку київського повітря змити так само складно, як позбутися мазуту метрощита. Навіть кольори не рятують: національна лотерея «Золоте руно», супермаркет «Велика кишеня» і кафе-бар «Сытный дом» — скупі та потворні вогні вивісок похмурого міста на околицях цивілізованого світу навіть засліпити не здатні, тільки дратують, скидаючи на купу випадкові, безформні думки.

Я заповзаю додому, ставлю на повтор Брайяна Іно і падаю в ліжко без сил, а моя велика котиця залазить на груди і урчить. Як моторолер.

Тихо, кажу, тихо. Зараз таке розповім — не повіриш: «Цветочный магазин переехал».

Котиця урчить.

Оригінал публікації: https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/cvetochnyy-magazyn-pereehal

Чормет у списку найочікуваніших книжок осені за версією Читомо

«Маркіян Камиш – унікальний для сучасної української літератури письменник, адже у центрі його зацікавлень об’єкт, на дослідження якого наважується взятися мало хто, а відтак – і написати. Мова про чорнобильську Зону відчуження. Продовжує цю тему і «Чормет», що з’явиться на полицях книжкових крамниць саме перед Форумом.

Новий роман розповідає про збирачів металобрухту, які живуть на межі Зони, часто її перетинаючи, і мріють здати на брухт буквально все металеве, що трапляється їм на очі. Їхнє життя суворе і доволі безрадісне, проте у них є те, що надає йому сенсу – метал.

Камиш протягом не одного року і не одного десятку мандрівок до Зони збирав матеріал для нового тексту, а тому настільки живо сприймається те, про що він пише у «Чорметі». Ця територія для нього – щось більше, ніж просто закритий об’єкт. Він живе нею. І дає можливість нам бодай на трохи розділити це відчуття».

http://www.chytomo.com/news/najochikuvanishi-knizhki-do-forumu-vidavciv-ukraiinska-proza

 

Мої мародери — палеолітичні збирачі і мисливці: Камиш про книжку «Чормет» для Громадського радіо

Я шаную Тарковського, це абсолютний геній, але я абстрагуюся і мої книжки абсолютно не про це. Вони набагато ближчі до Конрадівського «Серце пітьми», до Копполівського «Апокаліпсис сьогодні». Хоча, при цьому, мої персонажі трагікомічні.

«Чормет», по-перше, книжка про людей, які збирають метал. Чорнобиль у даному випадку бекграунд — місце, в якому все це відбувається, місце, поряд з яким все відбувається.

Я намагаюся висвітлити не стільки Чорнобиль, скільки соціум маленького села, дотичного до колючого дроту Чорнобильської зони. Села, в якому тільки одна вулиця, навколо якої вирує життя. Точно навколо ріки в епоху Палеоліту.

Повну версію слухайте за лінком: https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/lyudy-v-ukrayini-zbyrayut-metal-yak-pervisni-zbyrachi-paleolitu-kamysh-pro-knyzhku-chormet