Письменник Маркіян Камиш: «Чорнобильська зона просто створена для літератури»

На Книжковому Арсеналі відбувся спецпроект «Обмін речовин» Ірини Славінської, у якому зокрема взяв участь письменник Маркіян Камиш. Platfor.ma скористалась випадком, щоб поговорити з ним про новий роман «Чормет», який виходить у видавництві «Нора-друк» восени цього року, самотність в Зоні, несподівані зустрічі, про причини тяжіння людей до Чорнобилю і те, що таке справжнє мистецтво.

e2c9647-markiyan-kamysh2

Уперше я пішов у Зону в 2010, матеріали почав збирати у 2009, а темою зацікавився ще у 2008 році. До того я довго мучився зі своїм першим романом, хоча таки випустив його самвидавом, накладом п’ятдесят примірників в чому мені серйозно допоміг мій друг, археолог Антон Панікарський. Роман мав назву «Ігорна зона». Там було про Крим, який взимку перетворюється на ще одну безлюдну Зону відчуження. В ньому я змоделював ситуацію: що було би, якби всі казино України перенесли у Прип’ять. Приблизно тоді я й усвідомив, що це найкрутіше місце на планеті.

Я почав писати, але вже після двох сторінок стало зрозуміло: я нічогісінько про це місце не знаю і текст виходить прикрий. Вже за рік я йшов туди з бажанням створити свій маленький світ. Мені відразу стало зрозуміло, що це місце просто створене для літератури.

Якщо я пишу про фронтир, я маю бути на вістрі, бути саме там. Мені подобається кабінетна проза, але особисто мені цей метод не цікавий. Якби за останні сім років я не зробив більше сотні вилазок у Зону, то не знаю, чи влаштовувала би мене зараз моя ж писанина.

9439ee6-markiyan-kamysh3

Моя зацикленість – не проста патологія. Це метод збирання матеріалу. Коли людина приїжджає в Зону, хай навіть не на один день, хай навіть вона йде в нелеґалку і якою б талановитою вона не була – вона не зможе відчути більшість тонкощів з першого, другого, чи навіть десятого разу. У мене є знайомий мародер, який постійно говорить: «От знаєш, я з 1995-го року в Зоні, але кожен день – щось нове». І є знайомі з Європи, які намагаються щось з цією Зоною зробити на ниві мистецтва, але особливо нічого не виходить.

Справа ж зовсім не в Зоні, мені плювати на неї, можете обносити десятиметровим парканом і заливати її бетоном. Я про підхід до справи: у світі блоґерів та емоцій першого контакту тільки серйозне заглиблення може дати відповідний результат, не кажучи вже про результат вражаючий. Джонатан Літтелл півтора роки вивчав матеріали на тему Другої світової війни, аби створити потім «The Kindly Ones».

І знову ж таки: я не лише про письменників. Це стосується всіх. Наприклад, фотографів. Мій друг Женя Мадатов йде в Зону нелеґально, у повну автономку, на двадцять чотири дні. Він для цього летить з Вашингтону, аби зробити альбом нічної Зони. Саме ніч – специфікація нелегалів. Офіційних візитерів випроваджують із Зони ввечері або заганяють у чорнобильський готель. Ми ж, наприклад, полюємо на потяг вночі, витрачаємо сім годин, тільки аби зафіксувати жовту стрілу на тлі саркофагу і залізничного мосту через річку Прип’ять.

02a09b4-markiyan-kamysh1

МИ МАЛО БАЧИМО В ЗОНІ

Десь 80% із того, що я хочу розказати про Зону, я не можу розповідати. Це пов’язано з життям, яке там вирує. Варто мені заїкнутися, як людей відразу ж локалізують: когось звільнять, когось посадять, а когось звільнять, а потім – посадять.

Коли ми стикаємося в медіа з інформацією про Зону, то бачимо лише малу частину того, що там дійсно є. Нам показують тоненьку стрічку: КПП «Дитятки», трасу Київ-Чорнобиль, атомну станцію та Прип’ять. І дуже мало людей цікавляться, як там і що там.

В одиночних мандрівках до Зони є страх самотності. Ти приходиш у якесь село і зариваєшся туди. Там ти починаєш жити із самим собою, забуваючи про всі соціальні потреби. Ти один на один зі своїми думками. Ти починаєш говорити сам з собою, давати імена будинкам, спілкуватися з птахами. Ти дійсно відчуваєш справжнє відчуження.

bc513fd-markiyan-kamysh-g-5

Іноді ти можеш зустріти ведмедя, а можеш людей, які пиляють метал чи збирають роги. Можеш забухати з ними, брататися або побитися. Вони потягнуть тебе в своє лігво, до своєї буржуйки, ти будеш слухати історії про те, як вони на човні переправляються із Білорусі повз місце під назвою «Гусівський пост», який не кожен, хто називає себе «інсайдером» Зони, зможе відразу показати на карті. Таке не покажуть на екскурсіях.

ПОКИ НЕ РОЗТАНУВ ЛІД

Літературне натхнення? Уявіть собі, що в Зоні, за колючим дротом, далеко у прип’ятських болотах, у спекотний літній день, лежить собі брила льоду. Брила отого зміненого часосприйняття, яке робить мене загальмованим після тижневої автономки за колючим дротом. Я йду за тією брилою 50 км, беру її в руки і біжу назад. Чим далі від Прип’яті я тікаю, тим сильніше вона тане. Мені потрібно встигнути, поки не розтане зовсім. Поки не розтане відчуження, якого я там нахапався і мене знову не поглине з головою міська суєта. Моя проза — це лід, який не встиг розтанути. Лід, який я доніс та встиг перенести на папір.

Це інший формат сприйняття світу. Там мені не потрібно думати, що я домовлявся прийти на цю вечірку і на інтерв’ю, що потрібно написати колонку і похмелитися, зрештою, аби якось дійти на те інтерв’ю. В Зоні я стаю іншим.

a72fd36-markiyan-kamysh-g-3

Я часто вожу туди журналістів із різних країн. Як правило, вони роблять матеріали до річниці аварії. Паралельно деякі хочуть відчути себе прохаваними, щоб після повернення розповісти якимсь знайомим римським денді, які вони класні та «навіжені». Остання бірка – товар, який чудово продається, до речі. Точно як товари з приставкою «тактичний» у магазині військового спорядження. Деяких іноземців тягне атмосфера роману «Дорога» Кормака Маккарті, їм хочеться побачити подібні локації. Але якщо чесно, то мене мало цікавить, за чим саме вони туди приїжджають.

Бо жоден з них не йде туди за стражданнями, за мистецтвом. Щоб надихнутися, ти повинен відчути себе покинутим. Навіть якщо це не так. Ти приходиш туди, коли у тебе щось не склалося в житті, ти п’єш горілку з горла. Покинута людина у покинутому місці — це дабл. Стріляє в голову, як подвійна текіла о сьомій ранку. Саме у такій безвиході з’являлися оті речі, які мені самому у моєму ж письмі найбільше подобаються. Втім, з алкогольного дна я давно дістав всі камінчики натхнення, які тільки можна, тому зараз здебільшого пишу після вранішньої пробіжки.

9dde07a-markiyan-kamysh-g-2

Останні два роки у мене період активності. Я постійно даю якісь інтерв’ю, презентую книжки, пишу матеріали для ЗМІ, допомагаю своєму другові Мирославу Слабошпицькому розкручувати письменника Олеся Ульяненко.

Тобто я до чого: зараз я відкритий, спілкуюся, співпрацюю, читаю всі значні новинки сучасної української літератури (хоча роблю це чисто з професійного інтересу, а не з читацького, треба ж розуміти, чим там живуть і дихають мої колеги). Але до цього був період десь з 2009-го і до 2014-го, коли я писав, був у Зоні, але зовсім не світився – це мене теж перло. Я просто не вештався тусівками сучукрліту і не брав участі у міжусобійчиках літмолодняка. Нічого не маю проти, але мені це глибоко не цікаво.

У вересні вийде мій новий, дуже важливий для мене, текст – «Чормет». Про чорнобильських мародерів. На передньому плані там соціум та ситуації, нехарактерні для бабусь-самопоселенок із корівкою в сараї, про яких постійно знімають телесюжети. Корівка це теж добре, але мені вона не цікава. Немає в ній м’яса життя. Тільки яловичина.

І за два роки медіа та соціальної активності я дуже втомився. І після «Чормету» – відійду в тінь. Кудись подалі, у серце пітьми.

c538180-markiyan-kamysh-g-6

Оригінал публікації: http://projects.platfor.ma/kamish-markiyan/
Фото: Євген Мадатов

1 3 4

М’ята днів

З моменту падіння пам’ятника Ілічу на Бессарабці пройшло три з половиною роки і лише зараз на його місці з’явилося те, що дійно привернуло мою увагу – трава. Точніше, інсталяція “Ритуал Природи” Іси Каррільйо.

Тепер постамент, з якого почався ленінопад – стоїть порослий зеленню, хай навіть то сталося не без сторонньої допомоги. Порожній п’єдестал огорнули матерією, точно покришкою чи м’якою стінкою в камері для буйних і закували у розмарин та м’яту.

Обклали заспокійливими травами, які всотуватимуть сльози всіх, хто сумує за поваленими “вождями” і на тих сльозах – цілющі трави проростатимуть до самого неба, ставатимуть велетенські і підпиратимуть собою важкі хмари, повні свинцю перших травневих злив.

Радянський Союз мені завжди нагадуватиме про траву, яка проростає між бетонними плитами шкільних плаців. І мох нагадуватиме. Всепроникний прип’ятський мох, який вкриває щільним шаром асфальт і точно болото – заповнює собою все. Повільно, але методично і впевнено.

І природньо, що на руїнах старих фортець випасатимуть вівці, а на місці знесених “вождів” – виростуть м’ята і розмарин. Виросте густа трава, яка здатна прорости крізь будь-яке каміння і бетон, символізуючи гнучкість, свободу та жагу до життя, якому пробитися до сонця не завадять жодні кам’яні заслони і залізні завіси тоталітарних режимів.

Цій інсталяції не вистачає птаха на вершині постаменту. Бадьорої чайки, нахабної ворони, полохливої ластівки, або навіть гнізда лелек не вистачає. Бо якщо падіння “вождя” – то метафора втрати ідеологічної значимості і влади, то птах – символ беззаперечної свободи, яка точно мох, невблаганно розповзеться навсібіч.

Час-по-час до постаменту приходитимуть люди, які давно забули його минуле: палитимуть багаття на шляху нізвідки в нікуди, грітимуть натомлені кості і далі штовхатимуть поперед себе рябий крам у тачках із супермаркетів. А дехто – навіть осідатиме під монументом на роздоріжжі торгових шляхів.

Ті, хто осядуть, розорюватимуть пташині гнізда на п’єдесталі і палитимуть там сигнальні багаття. Вогонь відлякуватиме вовків, коли проспект Тараса Шевченко остаточно поглинуть хащі здичавілого винограду і непролазні чагарники. Осілі племена хапатимуть останніх із могікан у міліцейській формі, здиратимуть з них шкуру і натягуватимуть її на величезні барабани аби безперервний стукіт допоміг згаяти час поки росте трава, поки буяють коноплі, які можна буде кидати прямо у сигнальне багаття і на запах яких до маленької республіки стягуватимуться все нові і нові жителі… хто знає, який пам’ятник стоятиме на вершині постаменту тоді?

У закинутих прип’ятських висотках проростають молоді берези і мох. З київських постаментів закинутих ідей – тепер ростиме м’ята і розмарин. Вони освіжатимуть мені пам’ять щораз, коли я ходитиму повз: нагадуватимуть, як швидко забувається те, що вчора здавалося комусь вічним.

І не важливо, насправді, м’ята там росте, розмарин, мох, чи дикі конопляні кущі. Здалеку вся трава виглядає однаково.

Розмова з Мирославом Слабошпицьким для служби ВВС Україна

Поки для деяких Чорнобильська зона — радіоактивна пустеля і потенційний майданчик для сміття з усієї України, інші знаходять у цій території натхнення для творчості.

Письменник Маркіян Камиш, який пише про нелегальні мандрівки Зоною і життя чорнобильських персонажів, розмовляв для ВВС Україна з кінорежисером Мирославом Слабошпицьким, який зняв короткотметражний фільм про Чорнобиль і зараз знімає повнометражну картину «Люксембург», що її дія відбувається в зоні відчуження.
«У мене немає ностальгії за Чорнобилем або Прип’яттю»

М.К.: У 1986 році тобі було 12 років. Чи запам’ятав ти атмосферу, яка панувала тоді в Києві? Після аварії, коли місто стояло напівпорожнє, туди-сюди каталися колони спецтехніки, борщ варили на мінералці. І говорили, що тільки після евакуації багатьох дітей з міста стало зрозуміло, як багато на деревах абрикос, які ніхто не зриває.

М.С.: Так, чудово пам’ятаю. Я жив на вулиці Ломоносова, будинок 24. Поряд — Інститут онкології, Інститут захисту рослин і туберкульозний диспансер.

У батька був друг — біолог Микола Іванович Бідзіля, який дуже смішно співав на закарпатському діалекті сороміцькі пісні.
У 1986 всі вони трохи випивали. А Бідзіля був чудовий тим, що в умовах горбачовського «сухого» закону, коли на столі закінчувалася горілка, о першій ночі переходив наш двір, ішов у свою лабораторію в Інститут захисту рослин, набирав там кришталево чистого спирту, повертався і вони продовжували банкет.

І от Микола Іванович прийшов до мого батька, коли ще нічого не оголосили, і розказав про Чорнобиль. Сказав йому взяти дитину, тобто мене, і вивезти з Києва.
І ще до того, як почалась паніка, я вже був у дідуся і бабусі у Львові, і всього цього уникнув.

Втім, через десять років я таки примудрився залізти в об’єкт «Укриття»… вже з власної волі.
У Львові мене взяли в школу — закінчувати п’ятий клас. Якраз десь тоді почали з’являтися анекдоти про чорнобильських їжачків і те, чому киянам не можна їсти яблука. Тобто, можна, просто качани треба закопувати в землю у свинцевих контейнерах.
1 вересня того ж року я повернувся в Київ.

М.К.: І от, через десять років — ти залізаєш в об’єкт «Укриття» вже з власної волі. Коли ми говорили про Зону раніше, ти казав, що у тебе є якась ностальгія за епохою 90-х, коли ти там працював. Розкажи про ті часи, тому що про дев’яності ми дуже мало знаємо. Це така біла пляма в історії Чорнобильщини.

М.С.: Це була вольниця: не було вже радянської влади, туди заїжджали чиновники і решта пити горілку, втекти від дружин. І це частково збереглося й зараз: часто говорять про паралельні сім’ї, хоча і не в таких масштабах, як раніше.
Туди обожнювали забуритися якісь МНС-ники, бо ти заїжджав і зникав. Це знайшло певне відображення у моєму фільмі «Ядерні відходи».

Тоді це був гіперрежимний об’єкт з перевдяганнями на кордоні десятикілометрової зони на КП «Лелів», наприклад. Ти заїжджав — перевдягався, і виїжджав — знову перевдягатися.
Якщо чесно, у мене немає ностальгії за Чорнобилем або Прип’яттю, мене це взагалі все не дуже хвилює в тому сенсі, що ще у дев’яностих я ставився до цього місця, як до кінематографічного об’єкту.
Це моє перше враження і, звісно, воно для мене найяскравіше.
Тому, на відміну від нашого з тобою спільного друга Олександра Сироти (фотограф і журналіст, редактор сайту pripyat.com), для якого місто Прип’ять — його дитинство, я абсолютно не плачу над кадрами хроніки доаварійного міста.
У мене немає з ним жодного емоційного зв’язку.

Але мене абсолютно засмучуєте, в якому стані все це зараз. Тому що я потрапив, плюс-мінус, у найкращий момент, коли Прип’ять була чудово збережена, коли ще не розрізали на металолом відстійник техніки «Расоха», коли в Зоні було небезпечніше, коли був набагато сильніший контроль.

М.К.: Ще важлива, хоч і очевидна нам деталь — тоді не було ще ніяких мобільних телефонів. І якщо ти вже забурюєшся в зону, то забурюєшся остаточно.

У приятелів-нелегалів був випадок. Вони прокинулися в Прип’яті, один пішов кудись вийти на хвилинку — і пропав на кілька годин. Його друзі вже почали переживати: бігати, гукати і влаштовувати пошуки, а він, як виявилося, просто піймав 3G на смартфоні і «залип».

Кожен такий випадок забирає у мене казку. Ту казку, яку я ще відчував, потрапивши туди вперше у 2010-му році, коли ще боявся цього місця.
Вісім років тому в мережі неможливо було знайти бодай щось про нелеґальне проникнення. Все це було ще дуже страшно і боязко.

Отже, ти казав, що вольниця та «забурювання» в зону знайшли відображення в твоєму фільмі «Ядерні відходи»…

М.С.: Це складний симбіоз: з одного боку, в тодішній Зоні був режим, а з іншого боку — вольниця, яка складається з двох компонентів: водяри і сексу.
Тому Чорнобильська Зона асоціювалася для мене, в тому числі, з сексом. Тому з підсвідомості з’явився образ статевого акту, який далі перетворився у сцену в цьому фільмі.

Бо що таке вольниця? Алкоголь і проміскуїтет.
Я тоді був зовсім молодий пацан. І туди заїжджали дядьки, якісь керманичі, військові або напіввійськові, функціонери чи службовці з табелем, дружиною і двома дітьми.
Чорнобиль — це був такий санаторій, куди можна було зірватися якомусь функціонерові або співробітнику МНС, де його складно було дістати дружині.
І там можна було напитися водяри і погуляти з якимись дівчатами. Навіть більше — існували чорнобильські паралельні сім’ї.
Оскільки багато хто проводив два тижні на вахті, то це не просто якісь романи, це перетворювалося на паралельну сім’ю. І бувало, що чорнобильська сім’я з часом ставала основною.

М.К.: Але нині це місце буквально відмирає. Зовсім нещодавно я повернувся із зони. Щороку в березні я фотографую фреску зі школи Чорнобиль-2. У мене є сім фотографій цієї фрески, зроблених з одного й того самого місця. За цей час фреска повністю зникла, і це видно на тих фото. Обвалилася школа в Новошепеличах, а школи в Чорнобиль-2 і в селі Товстий Ліс тепер виглядають просто жахливо. Не кажучи вже про церкву в тому самому Товстому Лісі, яку забрав вогонь під час пожежі 1996 року. За сім років мого постійного там перебування багато зони зникло у мене на очах. Чим для тебе була ота ще збережена зона періоду «золотої юності» у дев’яностих?

М.С.: Велетенською декорацією.
Ти йшов по місту, в якому де-не-де виросли посеред дороги деревця, ти сходив з дороги, заходив у магазин, бачив там касовий апарат, афіші, як в зомбі-апокаліпсисі.

Десь проростала трава. І це було фантастичне враження. Враження справжнього кінця світу.
Розумієш, це як ефект першого кохання. Умовно кажучи, коли ти вперше зайнявся сексом — це щось неймовірне. Коли ти зробив це у сто перший раз — це вже зовсім інший ефект.
Ось чому всі мої враження пов’язані не з останніми кількома роками, а з дев’яностими, бо це було відкриття нового світу. А зараз я ніби їду до дівчини, в яку був закоханий в школі і, якій вже сорок років.
І мені доводиться з нею жити, і я намагаюся з цим якось примиритися. І докладаю титанічних зусиль, аби знаходити якісь приховані достоїнства.
А тоді — це було потрясіння. Тоді я потрапив на Марс.

М.К.: Але повернемося до твого фільму «Ядерні відходи». Цікаво, як змінилося твоє сприйняття зони, коли ти повернувся до неї через п’ятнадцять років уже як режисер?

М.С.: Там була моя звичайна історія: спочатку я вирішив знімати фільм, а потім — поїхав подивитися знову на зону. Приїхав і побачив, що майже нічого більше немає з того, що я хотів знімати.
В «Ядерних відходах» мені довелося вигадувати історію з того, що у мене було. У той час я дуже довго, без конкретної мети, катався туди-назад і кричав на свою директрису, нині покійну, аби мені показали хоч щось.
Вона власне і витягнула «Ядерні відходи» на своїх плечах. І якби ця світла людина зараз була жива, або якби хтось у групі фільму «Люксембург» хоча би на одну десяту працював так, як вона, ми вже зняли б два таких.
На жаль, вона померла від раку. Її звали Ольга Груба, але як ти сам чудово розумієш — вона померла від раку не через Чорнобиль, давай не будемо лякати людей.

Тоді у мене закрилася картина на кіностудії Довженка і я був у страшній депресії: перший в житті повнометражний фільм обірвався.

Я думав, що мені кінець. Але потім я зняв «Ядерні відходи», отримав срібного леопарда (нагороду фестивалю Локарно — прим. М.К.), якого голова Держкіно носила в Кабмін, ставила там і говорила, що це — велика творча перемога.

І всі ці люди з тодішнього кабміну, більшість яких зараз в Росії або де-інде в бігах, підходили і гладили цю кицьку. Вони не дуже розуміли, що це, але прониклись тим, що відбулась велика державна перемога.

М.К.: Яке майбутнє у зони як декорації для кіно і взагалі як локації?

М.С.: Мені дуже прикро це казати, але в Прип’яті нічого неможливо знімати. Не видно ні чорта. Усе заросло. Окрім зими, коли немає листя, зняти закинуте місто ти не зможеш.

Закинуте місто — це красиво звучить, на папері. Але ти виходиш за КПП, а там, з точки зору камери — ліс. І немає можливості якось це передати.

І в майбутньому замість Прип’яті, аби зняти її, шукатимуть якісь відселені гарнізони де-інде, або робитимуть, як у фільмі Chernobyl Diaries — зніматимуть у якійсь Сербії.

Бо нині зняти Прип’ять у Прип’яті практично неможливо.
Майбутнє? Адміністрація зони, Novarka, тисячі людей працюють у зоні для того, аби розібрати старий саркофаг і остаточно впоратися з наслідками аварії.
Працюють для того, щоб там, у далекій перспективі, залишився рівний майданчик.

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-39627879

Події зі мною на Книжковому Арсеналі

17 травня о 18:00

Мирослав Слабошпицький і Маркіян Камиш. “Чорнобильська Зона як національна ідея”. У рамках спецпроекту Ірини Славінської “Обмін речовин”.

18 травня о 16:00
Розмова-дискусія “Літературний спадок Олеся Ульяненка” з нагоди презентації прозової збірки “Там, де Південь”. Урочистий старт Літературної премії імені Ульяненка. Учасники: Мирослав Слабошпицький, Маркіян Камиш, Андрій Гончарук, Сергій Прилуцький, Люція Ржегоржикова, Євгенія Чуприна.

А також, всіх запрошую 20 травня о 12:00 на івент:
«Екранізації творів Олеся Ульяненка». Попередня презентація біографічного фільму «Олесь Ульяненко: без цензури» та стрічки «Наказ» за однойменним оповіданням Ульяненка. Обговорення майбутньої екранізації роману «Серафима» та оригінального сценарію «Дикі коні». Учасники: Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий, Юрій Мінзянов, Марися Нікітюк, Юрій Марушевський, Катерина Шевченко, Юлія Шашкова, Сергій Неретін, Андрій Дончик.

АПД.
І так, ще! 17-го травня, о 17:00 і аж до 17:45 буду на стенді чудового видавництва «Нора-друк» і всі, хто не підписав «Оформляндію» або «Київ-86″ — велкам!

Розмова про Зону з екологом Денисом Вишневським для видання «Українська правда»

31-ша річниця аварії на Чорнобильській АЕС.

З нагоди роковин та на прохання «Української правди. Життя» письменник Маркіян Камиш і еколог Денис Вишневський поговорили про речі, які майже завжди лишаються поза увагою матеріалів про аварію на атомній електростанції та зону відчуження.

Денис Вишневський – еколог, начальник групи радіаційно-екологіного моніторингу ДСП «Екоцентр». В Чорнобильській Зоні працює з 2000-го року. Наукові інтереси: радіоекологія наземних екосистем, моніторинг навколишнього середовища, біорізноманіття Чорнобильщини. Співпрацює з Animal Planet і National Geographic.

Маркіян Камиш – письменник. З 2010-го року в Зоні. Автор книги «Оформляндія або прогулянка в Зону» («Нора-Друк», 2015) – гучного літературного дебюту, згодом опублікованого французьким видавництвом Flammarion.

– М.К.: Думаю, почати варто з подій нещодавніх. Мер Львова Андрій Садовий, а згодом і замголови Київської міськдержадміністрації Петро Пантелеєв пропонували звозити сміття з усієї України в біосферний заповідник – Чорнобильську Зону відчуження.

Ти, як еколог та людина, яка працює у Зоні з 2000-го року, яка розуміє всю цінність цього місця як резервату унікальної фауни та полігону для наукової роботи, можеш пояснити всю абсурдність та наслідки подібних рішень?

– Д.В.: Перше, що сильно дивує і насторожує, у нас не підіймають питання в ключі: «А чи не зробити нам сміттєпереробний завод?» У нас шукають місце, куди сміття скинути. Тобто весь світ використовує його як ресурс, існує купа технологій рециклінґу, а ми просто шукаємо, куди його спихнути.

Другий нюанс: такі заяви роблять чиновники найвищого рангу, київські або львівські. Вони знаходяться у сфері прийняття рішень.

Сам факт швидкої відмови ними від своїх слів є позитивним моментом, однак шкода, що вони оперують недостатньою інформацією про країну в якій живуть і якою керують.У них про Зону уявлення, що там життя нема, й що то взагалі це нічийна земля.

Хоча, з якого боку не глянь, це цілком керована територія і місце, де півроку тому реалізували масштабний проект нового саркофагу, яким можна пишатися. Це і велетенський інформаційний шлейф з тридцятих роковин аварії на ЧАЕС. Тобто для того, аби мати якесь уявлення про Зону, не потрібно бути чиновником високого рівня, для цього потрібно бути просто допитливою людиною і час від часу читати газети та інтернет.

І зараз ми ніби знову повертаємося до ситуації початку 90-х років, коли було жорстке неприйняття всієї цієї історії з Чорнобилем, яка тоді сприймалася як частина прокляття – радянського спадку.

– М.К.: В Зоні досі живе приблизно 150 самопоселенців. У світлі цього факту перетворення цього місця на сміттєзвалище чи майданчик для сміттєпереробного заводу стає ще абсурднішим.

Є інформація, що і малі представники сміттєвого бізнесу виявили інтерес до Зони відчуження. Інтерес проявляли вже після заяв КМДА, вірно?

– Д.В.: Після, і це типово. Тільки з’явиться якась ідея, тільки вийде якийсь високопосадовець з подібною заявою і починається.

Це вже було. У 2006, на двадцять років аварії на ЧАЕС, можновладці заявляли щось на зразок: «Нам потрібно повернути Зону до життя».

А через місяць, у таких ситуаціях, ми обов’язково отримуємо листа від якогось пана Самодєлкіна з Академії інформаційних наук: «Ви знаєте, приватний підприємець Семен має унікальну технологію очистки території від радіонуклідів. Мільйон доларів за гектар. Приступаємо завтра».

Це я дуже грубо пояснив. Насправді, все акуратно проходить… Починають в ключі: «От ви знаєте, Чорнобильська Зона є одвічною плямою на тілі нашої нації».

Пам’ятаю, як читав статтю під назвою «Чорнобильський шлагбаум на шляху в Європу» одного доктора наук, який працював у Зоні, це було на початку 2000-х років, коли заговорили про євроінтеграцію.

Ця людина написала дуже прямо, маючи величезний досвід, але це була маніпуляція, він тоді сказав: «От, чиста, красива, прекрасна Європа! Хто ж нас пустить туди з цією радіоактивною помийкою?»

І це був підступний розрахунок. Потрібно знати, на яку кнопку натиснути, аби випав банан. Натиснеш на зелену – випаде банан. Натиснеш на червону – дасть струм, ну або тебе просто проігнорують.

В цьому немає нічого особливого: виникла тема, інформаційний привід. Ну і багато хто думає, що ось, на хвіст цієї комети треба підсісти і на ньому спробувати кудись підлетіти.

І ще одне. Всі ці заяви про сміттєзвалище звучать на фоні того, що рік тому президент оголосив про створення заповідника і підписав відповідний указ; була проведена прес-конференція, де було представлено, що заповідник пройшов реєстрацію, що є відповідна організація і вона починає діяти.

– М.К.: Благо, заяви про сміття ніби затихли. Але такий хід думок – привід донести те, чим саме Зона унікальна.

– Д.В.: Тут працює концепція «неочікуваного заповідника».

130 тисяч чоловік з цієї території раптово зникли.

Роботи по управлінню Зоною зараз – дуже локалізовані: промисловий майданчик ЧАЕС і сателіти Прип’ять, Вектор, Буряковка та Чорнобиль. Якщо зібрати все це разом – отримаємо максимум 10% території.

На іншій території природа розгорнула наступ. Те саме, до речі, спостерігали на 52-й паралелі корейської демілітаризованої зони, де люди розійшлися врізнобіч внаслідок війни.

І у нашому випадку, що цікаво для біолога або зоолога: на цій території люди пішли, тільки іграшки з собою не забрали – дороги і населені пункти. І звісно, лишилася вичищена територія міста Прип’ять відразу після аварії: бетон і багатоповерхівки.

Для тварин, а особливо птахів, все це – локалітет скельної системи. Великі будівлі вони сприймають як скелі й саме тому там селиться боривітер звичайний. Вони використовують для гнізд як техповерхи, так і балкони.

Якось приїжджав студент зі Львівського університету збирати павуків у прип’ятських підвалах і говорив про ці підвали, як про аналоги печер.

Скелі та печери – це той тип ландшафту, якого на рівнинному Поліссі, сформованому льодовиками, і бути не могло. Це впливає на рослини також: виживають ті, які можуть пробитися у малу щілину, бажано на горизонталці. І вирости. Все це фактори відбору. І якщо, скажімо, ботаніки ще якось описали Прип’ять, точніше переважно один ботанік – Михайло Федерович Петров. То з фауною виникають проблеми. Ось, наприклад, ми рік тому зі спеціалістами серйозно прочісували Прип’ять у рамках підготовки до одного фільму – хотіли зрозуміти, яких тварин там можна зняти.

Виявилося, що Прип’ять, знову ж таки повертаючись до скель, – такий собі highland, економно-біднуватий на живих істот. Чому так? Дуже багато бетону і асфальту. І як наслідок – не так багато майданчиків, де є нормальна рослинність і трав’яний покрив. Мало рослинності – мало її споживачів. Ми ставили фотопастки, ходили за спеціальними маршрутами, але виявилось, що Прип’ять – це здебільшого миші. Найбільші тутешні рослиноїдні – зайці, а найвідоміший хижак – лис. Ну і птахи: боривітри, які годуються мишами і ящірками.

– М.К.: А як щодо лосів, кабанів та рисі? Я неодноразово натикався на кабанів та лосів у місті. Вони там «проїздом»?

– Д.В.: Вони – епізодичні гості, бо Прип’ять їх не може прогодувати. Навіть з Новошепеличами (село на кордоні міста Прип’ять – прим. М.К.) порівняти не можна – у місті фауна набагато бідніша.

Так, великі тварини користуються Прип’яттю: і рись, і вовки заходять, і олені, і кабани. Частіше за все вони йдуть з пойми ріки Прип’ять, яка біднувата, у сосновий ліс, або з лісу на пойму. Чим їм може бути цікаве місто? Дуже багато плодових дерев: яблук, абрикос тощо.

Точно така сама причина, до речі, нашестя кабанів на Чорнобиль – вона починається в кінці літа і закінчується кінцем жовтня. Якось я достатньо пізно йшов по Чорнобилю і кабани лютували під горіхом. Звук був такий, ніби у дворі стоїть трактор з увімкнутим двигуном і обертається навколо своєї осі.

Але загалом, зараз Прип’ять – карликова, скельна екосистема, яка годиться для життя дуже небагатьох видів. Тому, якщо ми колись вдихатимемо в неї друге життя, то на гербі міста має бути боривітер.

– М.К.: Який це буде етап існування Прип’яті, четвертий?

– Д.В.: Саме так. Є три етапи існування Прип’яті: перший – до евакуації 86-го. Після неї у місті розчистили центр і перебазували туди дуже багато офісів. У 90-ті там працювало кілька тисяч чоловік, більше ніж у Чорнобилі. Вони щодня їздили в місто на автобусі з вахтового поселення «Зелений Мис».

Друге відселення міста сталося наприкінці 90-х, коли почали виводити з обігу ЧАЕС. Про це часто забувають, коли показують туристам місто, заявляють, що мовляв ось: «Тут жили люди, а потім бац – і їх не стало, тільки ми тут і ходимо!» А це – неправда.

І останній, третій етап існування Прип’яті – як туристичного об’єкту, зараз.

– М.К.: До речі, Чорнобиль часто порівнюють із Фукусімою. До деяких сіл у Зоні відчуження Фукусіми зараз масово повертаються люди. Чому у нас цього не відбувається, в чому відмінність?

– Д.В.: Є два аспекти: там інша кліматична зона – поруч Тихий океан. І другий момент – там гори.

Звісно, наш досвід їм важливий. Ми давали їм рекомендації як проводити моніторинг, цілу книжку про це написали, але їм доведеться все це робити заново, у своїх географічних умовах.

Бо там, де гори – йде інтенсивна міграція хімічних елементів, в тому числі радіонуклідів, з вершин до підніжжя. Так, у 60-х роках були спостереження щодо глобальних випадінь радіоцезію, які виникли внаслідок ядерних випробувань. Виявилось, що в Японії за рік з гірських систем виносилося 8% цього ізотопу від кількості, яка випала. Тобто там з часом радіаційна ситуація буде інтенсивно змінюватися.

У нас інакше. Якщо глянути карту нашої Зони, то маємо: західний, північний слід, ще пару плям – вони не мігрують. Нема такого, що за п’ять років західний слід – розмився, а північний – відійшов на південь. У нас все достатньо стабільно.

– М.К.: Ти згадував про село прямо біля Прип’яті – Новошепеличі. Воно, насправді, теж дуже цікаве з точки зору радіобіології. Розкажи про експериментальне господарство, яке колись там існувало. Те, в якому були корови з прекрасними іменами Альфа, Бета і Гама. І бик – Уран.

– Д.В.: У Новошепеличах дійсно було велике молочне господарство з такими коровами. Історія цих корів цікава – вони втекли після аварії і перезимували, а потім їх виловили, це був унікальний матеріал: здичавіла корова, яка сама гуляє Зоною.

– М.К.: До речі, з приводу корів-втікачів. Я часто проводив вихідні у селі Луб’янка і бачив там здичавілих корів теж. Їхні нічні верески вже стали візитною карткою цього місця. Коли в селі ще жило кілька самопоселенців, я думав – це їхні корови. Але зараз там майже нікого не лишилося, а корови – досі гасають хащами. Кілька разів вони навіть заходили на ґанок моєї дачі. В гості.

– Д.В.: Я пам’ятаю, у 2009 або 2010 році, ми приїхали знімати матеріал для фільму про самопоселенців і в Луб’янці мене тоді вразила величезна кількість корів.

Я потім питав у лісника з того району: «Навіщо дідусь і бабуся тримають стільки корів?» Його відповідь була дуже простою: «Берем діда і питаємо, навіщо йому стільки корів. Він махає рукою і каже, що це баба їх стільки завела, це їй вони потрібні. Потім – питаємо окремо бабу, а вона каже, що це діду вони потрібні, не їй».

Щойно ми звільнили природу від свого впливу, точно так само у Зоні звільнились ці люди – самопоселенці. Їм сказали щось в стилі: «А немає різниці, вже немає нічого, ані сільради, ані колгоспу, нічого. Можете заводити собі стільки корів, скільки хочете. Хочете – робіть загон на пів села. Хочете – захоплюйте чотири хати навколо. Це не потрібно ані з ким тепер узгоджувати».

Це можна порівняти з газом. Ось ми працюємо з ним, а що як зменшити тиск вдесятеро, скільки простору займе цей газ?

Під час своєї першої поїздки у Луб’янку сім-вісім років тому було враження, що я потрапив у колгосп. Маленький, але колгосп. Бо якщо ти хочеш тримати корів і коней – їх треба годувати корнеплодами, а щоби плоди не поїли кабани – треба збудувати паркан. І тому подібне – ланцюгова реакція.

А дивишся потім у відомість – в селі записано тільки шість осіб. Якось мав чудовий діалог із дідом Федіром з тієї самої Луб’янки:

– Діду, а скільки у вас вуликів?
– Нє, ну не більше ста…

Він навчався у школі бджільництва, недалеко від київського ВДНГ, вивчився, повернувся у Луб’янку, а йому сказали, що колгоспу потрібен механізатор. І він все життя пропрацював механізатором, було у нього тільки пару вуликів.

Потім – аварія і раптом все це втрачає сенс: тобі більше не треба ходити в колгосп, просити за пасіку, навіть з сусідами узгоджувати не треба і боятися, аби їх бджоли не покусали. Як результат – у нього маса вуликів і третина з них були унікальними, рубленими колодами.

Це теж було у 2009-2010. Потім дід Федір, ніби, пропав. Здається, я бачив його фото на міліцейському стенді зниклих безвісти.

– М.К.: Щодо радіобіології та радіоекології. Хотілося, аби ти більше розказав про унікальність Зони з цього боку. Наприклад, про озера Далеке і Глибоке.

– Д.В.: Тут потрібно почати від загального. Існує наука радіобіологія і радіоекологія. Вони з’явились, коли відкрили радіоактивність, а коли з радіоактивністю почали працювати у військових та інших цілях – ці науки почали активно розвиватись.

З радіоекологією взагалі цікаво, оскільки поштовхами до її розвитку були катастрофи та інциденти. Вони і ставили задачі для екологів, які мали зрозуміти, як буде розповсюджуватися той чи інший радіоактивний елемент в оточуючому середовищі і, виходячи з цього, створити стратегію захисту.

При цьому радіоекологи отримували дуже багато інформації, яку на полігоні або в лабораторії складно отримати. Є навіть монографія, яка має дуже промовисту назву: «Радіоекологія після Чорнобиля». І дуже багато вчених розділяє її етапи існування на «до» та «після» 1986 року. Ця катастрофа дуже багато в чому змінила погляди на всі ці речі.

Тому, для екологів найбрудніші місця є справжнім маґнітом. А Чорнобильська Зона – особливе місце, бо тут можна досліджувати наслідки дії радіації в ріках, озерах, стоячих болотах, де завгодно. Я бачив досліди, наприклад, повністю присвячені тому, як радіонукліди проникають в цеглу або бетон.

Говорячи цинічно: Чорнобильська Зона – справжній Діснейленд для радіоеколога.

В Зоні, на лівому березі річки Прип’ять, дуже важливі для науковців озера – Глибоке і Далеке. Вони знаходяться посередині Північного сліду радіоактивних випадінь.

Справа в тому, що славнозвісний Рудий Ліс теж дуже забруднений, але в ньому немає озер.

Озера – замкнені і промивки в них, як в річці Прип’ять, немає. Як наслідок – величезна концентрація радіонуклідів. І радіоекологів, які займаються прісноводними екосистемами, такі озера дуже ваблять. Вони туди їздять регулярно, як задля моніторингу, так і в рамках окремих проектів.

З якогось моменту один співробітник, придумав ноу-хау: використовувати презервативи для захисту від води індивідуальних дозиметрів та іншого обладнання. Там на березі, ще стоїть стіл притягнутий з якогось селища. Це для роботи з пробами та розташування обладнання. З часом біля нього виросла гора упаковок від презервативів.

Людей непідготовлених це часто вводить у ступор.

– М.К.: А про прісноводну екосистему цих озер ти можеш щось розповісти?

– Д.В.: Вона загалом нормальна, а те, що звідти виловлюють – звісно має просто захмарні рівні радіаційного забруднення. Що тут говорити, якщо тільки на березі там один мілірентген? (рівень радіації, який приблизно у 35 разів перевищує норму. – М.К.).

– М.К.: А щодо Малого Рудого лісу?

– Д.В.: Це ділянка лісу, теж на півночі від Прип’яті, яка зазнала значного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС. Звісно, він не йде у жодне порівняння зі славнозвісним Рудим Лісом біля села Копачі, неподалік від станції.

Малий Рудий ліс знаходиться між селом Усів та залізничним мостом через річку Прип’ять. Там є невеликий лісовий масивчик – це друге місце після «головного» Рудого лісу по показникам радіаційного забруднення. Але більшість радіекологів вибирають саме «основний» Рудий ліс, бо це 17 хвилин від Чорнобиля по хорошій дорозі.

– М.К.: Одного разу ти згадував про унікальність Зони для ґеолоґії, а саме про  льодовик, який закінчувався майже чітко по лінії сучасної закинутої залізниці та, власне, ЧАЕС.

– Д.В.: Дійсно, ця місцевість розташована в крайовій зоні Дніпровського льодовика. Це створило характерний профіль Зони відчуження з моренами, рівнинами, грядами та широкими піщаними заплавами рік.

Можливо, останнє зледеніння зупинилося якраз в районі атомної станції, на рівні закинутої ділянки залізниці Вільча-Прип’ять. Можливо, трохи південніше. Саме в цих місцях і сформувалася Чорнобильсько-Чистогалівська гряда.

Коли ми на ландшафтних майданчиках Зони копали ґрунт на проби, часто викопували валуни розміром з кулак, які відполіровані може і не як більярдна куля, але близько до такого стану. Це наслідок того, що льодовик «тягнув» під собою багато геологічного матеріалу і перемелював його, згладжував.

Утворювалися льодовикові озера, потім – льодовик стояв, повільно танув, вимивав ґрунти. До речі, саме через це ґрунти Зони такі неплодючі – піщані. Вони сформовані льодовиком.

– М.К.: І льодовик став ще однією причиною, через яку у 1967 році комісія, з двадцяти можливих місць для будівництва АЕС, вибрала саме «неплодючі землі навколо колгоспу села Копачі».

– Д.В.: (сміється) Так, серед іншого.

– М.К.: Звісно, уявлення про особливість цього місця буде неповним, якщо не торкнутися соціуму. Розкажи про специфіку регіону, як відмінного від типової «гірсько-заводської цивілізації», яким був, наприклад, Донбас.

– Д.В.: Це концепція письменника Олексія Іванова, який описував спосіб життя на Уралі, нанизаний на кістяк гірсько-добувної та металургійної промисловості.

Це те, що ми говорили про самопоселенців: одне тягне за собою інше, ефектом доміно. Ти будуєш завод, для нього потрібні робітники, те, інше – і структура формується навколо індустрії.

Вплив атомної станції на оточуюче середовище – локальне явище. Можна взяти радіус у 20-кілометрів навколо, а потім – відразу цей вплив обривається.

Наприклад, йдеш ти по лівому берегу Прип’яті, через оте хтонічне село Старосілля, з дерев’яними колесами в сараях, потім – підіймаєшся на кладовище з дерев’яними хрестами… і раптом перед тобою постає заплава Прип’яті, а на другому плані – комплекс атомної станції.

Головне – це не тотально. А гірсько-заводські цивілізації будувалися на повному перебудуванні навколишнього середовища. І ми бачимо тепер: висмикнули стрижень цієї «атомної цивілізації» – самопоселенці дуже швидко повернулися до якогось доіндустріального стану 20-х або 30-х років.

А з Донбасом, то там все життя побудоване на власне оцій структурі вугільно-металургійної цивілізації. І якщо висмикнути стрижень – попросту нікуди буде відкочуватися. Тільки і сидіти всередині порожніх бетонних коробок.

Щодо Полісся і Зони зараз, то це вороже середовище, іншопланетне. По суті, люди сидять у периметрі, якомусь огородженому, а за ним – починається хаос.

Подивись на Зону – скрізь буяння природи, а люди… у фортецях. Три четверті особового складу не були за кордоном Чорнобиля і навіть не уявляють собі цю Зону. Під час вахти вони перебувають на відносно невеличкій частині міста з двох вулиць «офіс-їдальня-магазин-гуртожиток». Точно «green zone» у окупованому Багдаді. Персонал на довгих вахтах якось розважається або нудьгує, але є і ті, хто грає за правилами Зони – самопоселенці та нелеґали.

Про людей у фортецях особливо помітно з повітря. Коли я дивився на Зону взимку, з вертольоту: «Белое безмолвие» – тоненька ниточка від Дитяток до Чорнобиля і далі на станцію, інша ниточка – в промзону на Славутич. І все.

Навіть в Чорнобилі дика природа підступає відразу після заходу сонця, щойно люди розбредуться по гуртожитках. Народ здебільшого ходить тільки по заасфальтованому центру, а варто тільки зайти у закинутий приватний сектор – відразу почуєш рохкання кабанів або кого і побільше.

Охоронці периметру ЧАЕС розказували: після заходу сонця у камерах спостереження вони регулярно бачать, як тварини підходять дуже близько до огорожі і роздивляються її. Пряма ілюстрація наступу природи – знову ж таки, повертаючись до виду Зони з вертольоту, до малих острівців цивілізації.

Це без драматизму, але схоже на те, що я читав у дитинстві в «Deathworld» Гаррі Гаррісона.

Простий приклад: прокидається співробітник станції, їде на потязі зі Славутича на ЧАЕС, проїжджає велику частину білоруської та української Зони, дивиться у вікно, а там, по польдеру, ходять собі лосі.

Навколо цього створилася ціла система забобонів: серед робітників побутує прикмета, що коли побачиш лося – у той самий день мають перерахувати зарплатню.

Якщо боривітер – новий символ Прип’яті, то лось – священна тварина на ЧАЕС, яка приносить гроші.

– М.К.: Ми поговорили про унікальність цього місця та його цінність з різних боків. Наостанок, повернімося до теми, з якої починали розмову – до сміття. Розкажи більше про свою концепцію протиріччя: Зони, як генератора вражень, за які люди готові платити. І Зони, як продуцента радіоактивного металу та дерева. Про цей конфлікт індустріального та постіндустріального світоглядів.

– Д.В.: Щодо конфлікту світоглядів, то після переходу до дикого капіталізму, підхід до Зони як до ресурсної бази став просто суперактуальним: тут загнати оцю кубатуру, тут оцю тону металу.

Це всім зрозуміло.

А ось продавати враження, чи ще щось, говорячи про туризм – тут це зрозуміло не всім. Я один час говорив, що відвідувачам в Зоні продають повітря, але потім зрозумів, що навіть не повітря. Ми продаємо якісь абстрактні стимули, які впливають на сітківку ока і мозок людини. Тобі, як письменнику, це більше зрозуміло.

Але за Союзу теж були показові випадки. Групу експертів якось попросили провести аналіз деревини з Рудого лісу. Вони це зробили і, ясна річ, що деревина була забруднена дуже сильно.

Коли виникло закономірне питання «Навіщо всі аналізи?» виявляється, що хтось з чиновників подумав: «А чи не використати цей ліс, він же помер, не можна ж його безхозним лишати. Треба хоч якусь користь з нього отримати і направити деревину для виробництва… книжок».

Ще одна причина, що звучать подібні заяви про сміття у тому, що майже всі матеріали у ЗМІ – про 3-5% відсотків території Зони. Про острівці цивілізації, про які ми говорили вище.

Наприклад, про тварин заговорили фактично тільки після статті Daily Telegraph на базі дослідження Портсмутського університету минулої весни. Цей матеріал переклали і пішла «хвиля», в якій інформація подавалося під соусом: «Тварини повернулися до Зони відчуження!» Так, ніби вони 30 років чекали відмашки і топталися біля колючого дроту.

Маркіян Камиш, Денис Вишневський, спеціально для УП.Життя
Оригінал публікації: http://life.pravda.com.ua/society/2017/04/26/223831/

Чорнобильська Зона: мейнстрім і андеграунд

Кожні наступні роковини аварії на ЧАЕС після ювілейних дат – завжди тихі.

І чорнобильське кафе «Десятка» не перетворюється на галасливу столицю медійників з усього світу і життя тут не виходить з берегів помірного русла ріки сну та спокою: нелеґали смажать м’ясо на колючому дроті, хіпстери наряджають весняну ялинку у прикордонні, прип’ятчанин навчає поліцейського з КП «Дитятки» їздити на ховерборді, а той – підніме потім у небо дрон аби піймати нелеґалів собі «на вечерю», які те м’ясо якраз досмажили і рушили полем в глиб землі заборон.

За останні кілька років Зона сильно змінилася.

Тієї, про яку була моя «Оформляндія» – лишається все менше, точно фресок на стінах покинутих шкіл, які обвалюються щоріч все швидше і швидше.

Та і людей більшає.

Нещодавно автор цих рядків спускався з вершини антени Чорнобиль-2 і поки ліз вісімсот щаблів вниз – зустрів дві групи нелеґалів, які підіймалися.

Чи не вперше тут утворився трафік, картина не менш сюрреальна, ніж туристичні затори при підйомі на Еверест.

Це вже не кажучи про дві групи офіційних туристів та знайомого легального гіда, якого автор зустрів, щойно спустившись.

Нелеґали більше не гуляють вдень по Прип’яті – вони виповзають вночі, або коли спадають вологі сутінки, коли місто пусте і центральна його частина – не забита білими «Спринтерами» офіційних екскурсій.

Попри це, досі існують дві абсолютно різні Зони. Благо, в одній з них автентики хоч трохи лишилося. Перша Зона – то популярні тропи туристів. Отой милий, хіпстерський Чорнобиль з натоптаними стежками.

Добре, що досі лишилася інша Зона, інший світ.

Світ почорнілих лиць новарківських роботяг, психоз чорнобильських гуртожитків, похмурий трешак мародерської бази на станції Янів, химерний світ рибалок села Теремці з фольклором куди колоритнішим за самопоселенський.

Це вже не кажучи про бурштинщиків, які вдруге за півроку проводять розвідки біля широких заплавів ріки Прип’ять.

Ці два світи точно гольф-клуб і фавели – можуть існувати поряд. Навіть іноді перетинатися випадково.

От пафосний гід вигулює по Прип’яті групу європейських кіношників: вони неспішно знімають банальщину, він – неспішно розказує те саме у тисячний раз і розмотується поволі клубок нудного туру вихідного дня.

У цей час, компанія металістів поряд з містом добиває рештки підземних кабельних комунікацій і знаходить бочки з доаварійним, машинним маслом.

Металюги переконують одного зі своїх, за півтори тисячі гривень, роздягнутися і з головою залізти в одну з бочок. Він роздягається і залазить, а інші – забирають його одяг і швидко йдуть собі на базу.

Світи перетинаються у момент, коли голий мародер у маслі, загорнутий в саван доаварійного простирадла, суне вулицею Лесі Українки і на нього – наштовхуються кіношники.

Якщо глянути на це відсторонено, вийде чудова ілюстрація того, як далеко від розуміння Зони знаходяться ті, хто приїжджає туди знімати. Вони не просто не розуміють, куди подивитися, вони навіть не уявляють, що можуть побачити.

Старе порівняння про верхівку айсберга непогано підходить.

Краще проілюструє хіба чудовий знімок німецького фотографа Франка Херфорта. На ньому жовтий «Запорожець» під сірим небом на тлі темно-мокрого асфальту, навантажений барвистим надувним принаддям: сапфіровими дельфінами, лимонними жирафами, малиновими матрацами та іншими красощами пляжного сезону міста Залізний Порт.

І «Запорожець» їде крізь брудні березневі поля Росії на тлі чотирьох велетенських градирень. На тлі бруду, диму та сірого світу – під печаткою вічного пасмуру та смутку.

Отак і виглядають в Зоні документалісти – як «запорожець» той.

Всі, без виключення.

7a4223e-chornobil1

Оригінал: http://life.pravda.com.ua/columns/2017/04/26/223830/

Жовта стріла

Приспані першими натяками весняного тепла, ми плетемося на залізничний міст через річку Прип’ять, час-по-час спотикаючись у темряві, та все одно не вмикаючи світла. Очі наші злипаються від утоми, а вогні атомної станції на ґоризонті – то справжня оаза електросяйва у неозорій пустелі мороку.

Підем, кажу, чого нам тут ще ловити? Ми вже зазирнули у кожне вікно, сто разів обійшли всі ці бетонки, сараї і хати. Навіть ті, від яких лишилися самі стіни під проламаними дахами і захисний бар’єр з лабіринтів розбуялого винограду навколо. Ми три доби випалювали кабель на заводі “Юпітер”, ми обійшли міліцейські засади біля стели “Прип’ять” і втекли від погоні крізь непопулярні стежини Рудого лісу.

Пішли, кажу, посидимо в засаді на залізниці. Ми що, чимось гірші?

Скоро там проїжджатиме нічний состав: контрабанда коксохіму, наша жовта стріла, наш полярний експрес крізь засипані крохмалом поля – на схід, на Славутич. Пустимо потяг під відкіс, підемо з ліхтарями шукати вцілілих, витягатимемо їх з вагонів по одному, здиратимемо шкуру, обсипатимемо крохмалом і загортатимемо у шкуру назад. Візьмемо машиніста в заручники і ганятимемо туди-сюди – чавити нелеґалів, які поставити фотоапарати на довгу витримку і задрімати на колії.

Зробиш ту свою фотку, про яку ми стільки говоримо. Там є ота будка, прямо біля мосту, з видом на станцію – поставиш всередині свою бойову турель. То зручна будка – прямо в ній можна і навалюватися, і з потягу ніхто не помітить. Ніякий пахар Новарки у синьому комбіку не здасть нас ментам на станції Семиходи. Пішли, кажу, чим нам тут ще маятись?
Ось ми ліземо на височенний насип і топаємо вузькими дошками, покладеними поперек шпал. І у широких проміжках між тими шпалами я бачу глибокі провалля, далеко внизу під ногами бачу широку ріку, від якої відблискують місяць і зорі. Чую плюхкання кабанів і верески лося.

Нам ще довго до будки.

Міст – то черево велетенського змія, розтягнуте на півтора кілометри. Таке довжелезне – втомитися можна, захекатися можна, зупинитися на привал можна і багато чого можна у ньому знайти. Тут ніби з нутра мертвого кашалота запросто дістати ласти, гарпуни, череп лисиці, туземний барабан “там-там”, уламок дайкатани, 47 ґудзиків, квиток на прем’єру фільму американського режисера Діто Монтінеля “Війна”, банку Coca-Cola з надписами на івриті і шарф “Ворскла-Нафтогаз – чемпіон”.

Ось ми проходимо міст.

Його білі кістки у місячному сяйві точно злитки срібла, яке дивом досі не здали на драгмет. Люди налякані – і через тридцять років бояться підійти до мертвого монстра. Тільки швидко проїжджають його спиною у велетенських залізних ящиках на коліщатах.
І у цій захопливій тиші, коли не чути кроків друзів попереду (вони стають на п’яти аби притишити ходу і не збудити звіра), коли навіть течія ріки затихла, аби не здіймати ряботіння на воді і не спотворити гладенькі обриси віддзеркаленого Місяця – я наступив на череп лисиці, який лежав прямо посеред мосту.

Катастрофа.

Хрускіт черепа прогримів скреготами всіх коліщат механізму світового часу і взявся перемолювати мої барабанні перетинки. Хрускіт поклав їх під велетенські жорна, під усі на світі парові преси і перетер на пилюку. Коли шум сягнув апогею і перемістився кудись у лігу звуків акустичних гармат – монстр прокинувся і міст завалився прямо на нас, все мереживо його лаштунків посипалось, точно велет наступив на фортецю, зібрану з сірників.

Срібні арки, всі його променеві кістки, всі опори світу, миру і нічної тиші – полетіли на нас, точно леґо, яке засипаєш з барвистої картонної коробки собі прямо у голову. Засипаєш і сподіваєшся, що воно там якось саме складеться у королівський замок, піратський острів, космодром, базу підводників, поліцейський відділок, вантажівку з гоночними болідами з каталогу Lego system 1994-го року, який я малим затирав до дірок, мріючи про всі конструктори відразу.

Здійнявся вітер і свідомість моя роздулася у кришталеву кулю, ніби венеціанське скло, а потім – відірвалася від тіла разом зі срібними переплетіннями арки, разом із зорями і темрявою – відірвалася і впала на бетонний батут мосту. Батут прогнувся, а все що падало – відскочило від нього і знову підлетіло у небо, склавшись назад. Я пробував побачити зміни – зафіксувати домішок скла у сріблі арки, але розрізнити те неможливо було на тлі чорного неба, на тлі рваних клаптів хмарин, які подекуди пролітали над головами зашвидко, як для такої тихої ночі.

Слава богу, будка вже поряд.

Аванпост космічної федерації, заполярний туристичний пристанок, кордон кроґанської ДМЗ, лігвисько бомжів народів світу – називайте як хочете, але всередині там є все, що треба таким як ми, тобто нічого хорошого: іржава грубка, купа цегли, пару дерев’яних лежанок і вікно у сторону ЧАЕС, завбачливо заколочене листом жесті.

Лист ми відразу вирвали, навіть до того, як поставили фотоапарат об’єктивом у сторону станції, до того як розклали бойові триноги і налаштували довгі витримки, балансуючи між зернистістю та зоряним попливом. Розклали і застигли в очікуванні.

Ось, зараз проїде наш потяг, наша жовта стріла.

Ось він має пронестися, ось має перекричати нашу електронну музику, ось має засліпити собою ніч. І ми притихнемо у момент, коли він летітиме повз, притихнемо коли прозвучить контрольно-затворне “клац” і потяг піймається: електропромінь на швидкості в одному кадрі з обрисами мосту, сріблом спини дракона і мішаниною сяйва ЧАЕС на ґоризонті.

Десятки тисяч фото я бачив із Зони, але такого – поки не бачив.

І ми чекали: пригадували старе, палили свічки, рахували запаси спиртного у схованках і рюкзаках, пробували згадати, який ми тут день і як давно покинули цивілізацію. Говорили тихо, виходили фотографувати небо над головами, станцію далеко за річкою і темряву навколо нас. І раділи, що живемо саме так, і ніяк інакше.

А потяг? Потяг не приїхав. Тут вам не Японія, тут потяги не їздять за розкладом.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/zhovta-strila