Жовта стріла

Приспані першими натяками весняного тепла, ми плетемося на залізничний міст через річку Прип’ять, час-по-час спотикаючись у темряві, та все одно не вмикаючи світла. Очі наші злипаються від утоми, а вогні атомної станції на ґоризонті – то справжня оаза електросяйва у неозорій пустелі мороку.

Підем, кажу, чого нам тут ще ловити? Ми вже зазирнули у кожне вікно, сто разів обійшли всі ці бетонки, сараї і хати. Навіть ті, від яких лишилися самі стіни під проламаними дахами і захисний бар’єр з лабіринтів розбуялого винограду навколо. Ми три доби випалювали кабель на заводі “Юпітер”, ми обійшли міліцейські засади біля стели “Прип’ять” і втекли від погоні крізь непопулярні стежини Рудого лісу.

Пішли, кажу, посидимо в засаді на залізниці. Ми що, чимось гірші?

Скоро там проїжджатиме нічний состав: контрабанда коксохіму, наша жовта стріла, наш полярний експрес крізь засипані крохмалом поля – на схід, на Славутич. Пустимо потяг під відкіс, підемо з ліхтарями шукати вцілілих, витягатимемо їх з вагонів по одному, здиратимемо шкуру, обсипатимемо крохмалом і загортатимемо у шкуру назад. Візьмемо машиніста в заручники і ганятимемо туди-сюди – чавити нелеґалів, які поставити фотоапарати на довгу витримку і задрімати на колії.

Зробиш ту свою фотку, про яку ми стільки говоримо. Там є ота будка, прямо біля мосту, з видом на станцію – поставиш всередині свою бойову турель. То зручна будка – прямо в ній можна і навалюватися, і з потягу ніхто не помітить. Ніякий пахар Новарки у синьому комбіку не здасть нас ментам на станції Семиходи. Пішли, кажу, чим нам тут ще маятись?
Ось ми ліземо на височенний насип і топаємо вузькими дошками, покладеними поперек шпал. І у широких проміжках між тими шпалами я бачу глибокі провалля, далеко внизу під ногами бачу широку ріку, від якої відблискують місяць і зорі. Чую плюхкання кабанів і верески лося.

Нам ще довго до будки.

Міст – то черево велетенського змія, розтягнуте на півтора кілометри. Таке довжелезне – втомитися можна, захекатися можна, зупинитися на привал можна і багато чого можна у ньому знайти. Тут ніби з нутра мертвого кашалота запросто дістати ласти, гарпуни, череп лисиці, туземний барабан “там-там”, уламок дайкатани, 47 ґудзиків, квиток на прем’єру фільму американського режисера Діто Монтінеля “Війна”, банку Coca-Cola з надписами на івриті і шарф “Ворскла-Нафтогаз – чемпіон”.

Ось ми проходимо міст.

Його білі кістки у місячному сяйві точно злитки срібла, яке дивом досі не здали на драгмет. Люди налякані – і через тридцять років бояться підійти до мертвого монстра. Тільки швидко проїжджають його спиною у велетенських залізних ящиках на коліщатах.
І у цій захопливій тиші, коли не чути кроків друзів попереду (вони стають на п’яти аби притишити ходу і не збудити звіра), коли навіть течія ріки затихла, аби не здіймати ряботіння на воді і не спотворити гладенькі обриси віддзеркаленого Місяця – я наступив на череп лисиці, який лежав прямо посеред мосту.

Катастрофа.

Хрускіт черепа прогримів скреготами всіх коліщат механізму світового часу і взявся перемолювати мої барабанні перетинки. Хрускіт поклав їх під велетенські жорна, під усі на світі парові преси і перетер на пилюку. Коли шум сягнув апогею і перемістився кудись у лігу звуків акустичних гармат – монстр прокинувся і міст завалився прямо на нас, все мереживо його лаштунків посипалось, точно велет наступив на фортецю, зібрану з сірників.

Срібні арки, всі його променеві кістки, всі опори світу, миру і нічної тиші – полетіли на нас, точно леґо, яке засипаєш з барвистої картонної коробки собі прямо у голову. Засипаєш і сподіваєшся, що воно там якось саме складеться у королівський замок, піратський острів, космодром, базу підводників, поліцейський відділок, вантажівку з гоночними болідами з каталогу Lego system 1994-го року, який я малим затирав до дірок, мріючи про всі конструктори відразу.

Здійнявся вітер і свідомість моя роздулася у кришталеву кулю, ніби венеціанське скло, а потім – відірвалася від тіла разом зі срібними переплетіннями арки, разом із зорями і темрявою – відірвалася і впала на бетонний батут мосту. Батут прогнувся, а все що падало – відскочило від нього і знову підлетіло у небо, склавшись назад. Я пробував побачити зміни – зафіксувати домішок скла у сріблі арки, але розрізнити те неможливо було на тлі чорного неба, на тлі рваних клаптів хмарин, які подекуди пролітали над головами зашвидко, як для такої тихої ночі.

Слава богу, будка вже поряд.

Аванпост космічної федерації, заполярний туристичний пристанок, кордон кроґанської ДМЗ, лігвисько бомжів народів світу – називайте як хочете, але всередині там є все, що треба таким як ми, тобто нічого хорошого: іржава грубка, купа цегли, пару дерев’яних лежанок і вікно у сторону ЧАЕС, завбачливо заколочене листом жесті.

Лист ми відразу вирвали, навіть до того, як поставили фотоапарат об’єктивом у сторону станції, до того як розклали бойові триноги і налаштували довгі витримки, балансуючи між зернистістю та зоряним попливом. Розклали і застигли в очікуванні.

Ось, зараз проїде наш потяг, наша жовта стріла.

Ось він має пронестися, ось має перекричати нашу електронну музику, ось має засліпити собою ніч. І ми притихнемо у момент, коли він летітиме повз, притихнемо коли прозвучить контрольно-затворне “клац” і потяг піймається: електропромінь на швидкості в одному кадрі з обрисами мосту, сріблом спини дракона і мішаниною сяйва ЧАЕС на ґоризонті.

Десятки тисяч фото я бачив із Зони, але такого – поки не бачив.

І ми чекали: пригадували старе, палили свічки, рахували запаси спиртного у схованках і рюкзаках, пробували згадати, який ми тут день і як давно покинули цивілізацію. Говорили тихо, виходили фотографувати небо над головами, станцію далеко за річкою і темряву навколо нас. І раділи, що живемо саме так, і ніяк інакше.

А потяг? Потяг не приїхав. Тут вам не Японія, тут потяги не їздять за розкладом.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/zhovta-strila

«Чормет» восени у книгарнях!

“Чормет”, мій новий роман, восени вийде у прекрасному видавництві «Нора-Друк».
Цей текст про тих, хто збирає метал. То люди страшні і суворі, та водночас — життєрадісні і веселі. Схожі на палеолітичних збирачів та мисливців. Вони маґнетичні.
Восени у книгарнях.

Оранський крохмальний завод

Я тут задрімав недавно на автобусній зупинці славного села Оране. Якраз на перехресті, де одна дорога веде на північ до воріт Зони, а інша – упирається в болотисті води безкрайого Київського моря трохи східніше.

Вони оточили мене, поки я спав: закрив очі – переді мною порожньо було, сама тільки траса, розігріта квітневим сонцем, а відкрив – їх четверо стояло навколо, з автоматами навпереважки. Погранці.

Привіт, кажуть, Марк. Шо це ти тут робиш?

Привіт, кажу. Та так, пробую вхопити за хвіст одну стару легенду. У вас, в Ораному, колись винокурні були і там з картохи хуярили спирт, ріки першокласного спирту. Я, кажу, хочу щось змінити у цьому світі: економіка нашого регіону суцільно залежить від міста Каланчак, від його спиртових заводів – цілющих оаз Олешківських пустель, до яких дорогу знають лише обрані і возять паливо наших душ, ніби кисневі монополісти на Марсі. Я, кажу, хочу зруйнувати цю несправедливість. Хочу, аби ми нарешті перестали ганяти каравани чумаків на Херсонщину. Хочу знайти спирт.

Один старий і дуже п’яний ліквідатор травив мені про сотні дубових бочок з імперськими клеймами, які досі стоять у підвалах церковно-парафіяльної школи. В революцію тутешній піп сховав їх від “червоних”, а вхід у підвал – наказав засипати. Школу – спалили, попа – розстріляли, а комнезами – не знали про схованку. Так і стоять ті бочки: сто років у темряві.

Погранці слухають уважно і один мені каже: слухай, Марк, забий ти на спирт, пішли краще з нами. Ми тут двіжуємо на оранськом крохмальном. І у нас є крохмал. Тони крохмалу. Щодня ми їбашимо тридцять тон крохмалу, Марк. У нас бункер – ми туди засипаєм картоху і там її сушим. Ти ще стіки крохмалу не бачив, Марк. Там цілі гори крохмалу: і хребти тих гір – уходять далеко за горизонт, і ніхто не знає, де вони закінчуються: ми послали туди вже три експедиції, але жодна – так і не повернулася.

Ми тут стережемо кордон наших крохмалових гір, Марк. І кордон під замком.
Пішли з нами, будемо обнюхуватися крохмалом, розсовувати його по кишенях: у у погранців багато кишень, підсумків і навіть спеціальний нагрудний карман! Але там стільки крохмалу, що на всіх вистачить. Пішли, будемо кидати одне в одного картоху, розставимо катапульти і требуше: будемо їбашить по стратегічно важливим позиціям ворога. Я каже, служив в артилерії, я знаю все про балістику, Марк.

Спирт я так і не знайшов, тому поплівся за ними, сподіваючись на що завгодно: на крохмал, на самогонний апарат у каптьорці, на те, що ми садитимемо батареї тепловізора ввечері, видивляючись дичину поруч в лісах, а потім – смажитимемо її на вертелях, зібравшись навколо вогню.

Коли ми прийшли, то погранці, їх було кілька сотень, якраз зібралися на вечірній ритуал на схилі найвищої гори. І найголовніший погранець виліз на пік, завмер на секунду, розкинув руки і прокричав до своєї пастви: “Мої браття! У цей знакомитий день, я поведу вас за собою, як перший журавель у ключі веде за собою інших. З Божою поміччю ми здолаємо наших ворогів: сільськогосподарський виробничий кооператив імені Чкалова і сільськогосподарський виробничий кооператив імені Мічуріна! Перемога буде за нами!”
І погранці кричать всіма єрихонськими глотками слогани рішучості, закляття сили і маніфести могутності. І сиплеться з гір крохмал, і погранці скидають важкі нагрудні тепловізори на велетенську гору, яка виростає з них прямо на очах, і заряджають в катапульти картоху. І знайомий погранець трусить мене за плечі, і очі у нього палають хрестоносним вогнем, і він оре мені, перекрикуючи всі залпи оранського крохмального: “Марк, я в арті два года оттарабанив, я знаю все про траекторію. “Кристал-310” агонь!”
Канонада не вщухає годинами і яскраве зарево – підсвічує верхівки гірських хребтів, підсвічує їхні ламані ікла та набухлі соски. Зарево і вибухи давно не заважають мені спати – додивлятися сни, які не додивився на оранській зупинці, де вони підірвали мене, висмикнули з тиші і притягли сюди – дивитись кіно про болотисте, північне сяйво.
Коли я прокинувся – канонада вже стихла.

Погранці святкували перемогу: валялися сині в купах порожніх пляшок “Артемівського” шампуню, смажили на вертелях смугастих кабанців, ділили віджату сталкерську спорягу, а потім – дістали із застави дошки для сноубординґу, і наввипередки побігли схилами гори до самого піку. І ганяли на дошках з крохмального схилу, робили всі ці викрутаси, стрибки з розворотами, крейли, мелони і тейлгреби. Щодуху вимахувалися один перед одним на трамплінах і розганялися до бобслейних швидкостей.

Вони ганяли так до вечора, а потім, коли на круті білосніжні схили впала глуха ніч – поскидали борди у хол застави, назад розібрали гору нагрудних тепловізорів з іменними клеймами, розбились по п’ятеро на полонинах і наостанок смажили у великих сковорідках картоху: підкріпитися і тримати кордон на замку, далі лишати хребти нездоланними для варварських племен Півночі. Вони довечеряли, розійшлися і завмерли непоруш, кожен на своєму пості – по коліна в крохмалі. Скам’яніли на всенощну службу і стояли так до світанку, а повний місяць суперпозицій – кидав на них простирадло нічного сяйва. І на крохмалові гори кидав. А вони – виблискували блакитними іскрами. Точно кварцові печери, підсвічені ліхтарями спелеолоґів.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/oranskyy-krohmalnyy-zavod

«Тетерів»

Я знову тут – завис між вогнями вечірнього Києва і темрявами нічної Прип’яті, застряг у холодних сутінках Іванкова, які сліпуче березневе Сонце розігріти поки не здатне. Якось давно я виходив із Зони, натомлений і запрілий, і підкупив Погранця. Ми обмінялися телефонами і, буває, лупимо пиво: він травить мені байки про браконьєрів, яких зв’язав і віз у багажнику. Я йому розказую про книжки.

Ми домовились зустрітись на центральній площі Іванкова, біля ресторану “Тетерів” – місцевого La Tour d’Argent з токсичними біляшами, відрами теплого супу і видом на РУВД прямо навпроти.

Ресторан стоїть на пагорбі серед вічного лісу, а навколо – подекуди стирчать гнилі зуби триповерхових бараків. Ранньої весни тут як і скрізь завалено брудним снігом. Він наганяє непереборний сум. І всі тільки й чекають, коли розтануть останні його груди, які за зиму особливо змерзлися. Всі чекають, коли висохнуть смердючі калюжі і можна буде так само ходити брудними вулицями, тільки без них, просто під пасмуром неба, яке перемазало все навколо і вичавило своєю тушою бодай натяк на кольори.

Без брудного снігу набагато простіше. Навіть коли знаєш, що внизу не підсніжники, а шприці.

Погранець десь застряг і я взяв стакан розбодяженого пива – останній інгредієнт весни пляжника на Лазуровому узбережжі перед океаном вічних боліт. Відсьорбнув, роззирнувся навколо і відразу помітив їх. Покемонів.

Їх складно не помітити, хоча я досі не визначився: підсніжники вони, чи шприці. Але вони теж з’являються навесні, вилазять з брудно-білих маршруток і нескінченним потоком пруть у міліцейські засади на колючому дроті. Вони капловухі і завжди тримаються серйозно, ніби команда криголаму “Ямал”. У них велетенські баули, воєнні берці та дорогий камуфляж, який видає їх на цій площі навіть більше за рюкзаки. Вони десантуються між рестораном “Тетерів” і райвідділом, і шукають човняра, який довезе їх до омріяного кордону землі заборон.

І тільки вони закурили свої останні сигарети перед фінальним ривком – до них підвалив я. Привіт народ, а ви знаєте, що далі на північ нескінченні болота? І там не можна пройти. Знаєте, що Воннегут придумав лід-9 тільки тому, що не розумів як можна такими болотами ходити? Знаєте, там заблукав не один танковий корпус. І німці, готуючи план Барбаросса, глянули на карти і сказали: ну його в сраку, краще ми розділимо сили наступу на дві частини, краще не візьмемо Москву і Ленінград у вирішальний момент, замерзнемо під Сталінградом і здамо все на Курській дузі, але народ – давайте не підемо крізь прип’ятські болота, давайте щось будемо думати, бо там же справжній Ізраїль і Ад.
Повертайте, кажу я покемонам. Здалася вам та Зона? Я знаю тут хороше місце – кафе “Загадка”, можете там пересидіти і відпочити, а потім їдьте додому: сходіть у словацькі Карпати або що там нормальні люди роблять у вихідні?

Покемони напружують звивини, морщать лоби аж капловуха тріпочуть під зривами березневого вітру, чухають потилиці, а головний покемон мене і питає:

- Ты шо, тоже по Зоне?
- Та нє, – кажу. – Нафіга воно мені?
- Ну был же?
- Та був разок. З екологами.

У цей момент до нас підпливають два сержанти з РУВД поряд. І починають розмову: повільний, повзучий пресинг, а потім – неминучі розборки. Кажуть, знаємо куди ви збираєтесь. Знаємо ваші маршрути і вивчили всі ваші треки. Ми читаємо ваші думки і бачили червоні хрести – позначки заритих вами скарбів. Тому здавайтеся пацани – ви не пройдете крізь наші заслони, не пролізете крізь щільні ряди дядьків з першої роти, які денно і нощно, міцно взявшись за руки, стоять на варті кордонів вашого Раю на нашій Землі.

І я стирчу трохи збоку, сьорбаю своє пиво, свою паршиву весну серед брудного снігу, добиваю її останні розливи, слухаю ті розмови і чекаю на Погранця.

І все було б добре, хлопців би завернули додому, брудний сніг би розтанув, ріка життя понесла би всі шприці схилами вниз до широких заплав розлитих річок, але розмірені цикли життя, сталі ритми сонного царства раптово розітнув крик.

З ресторану мовчки вибіг мужик, за ним хлопнули двері, і він полетів на янгольських крилах страху з усіх ніг, а за мить – двері вилетіли з розмаху і грюкнули на всю площу. І вискочив другий мужик, вискочив крик.

Крик був піддатий, з арматурою навпереважки і нараспашку в брудному дубку. І крик той був: “Сука бляяя!”

І цей крик заповнив собою все. Дуже незвичайний крик. Крик–маніфест: що б там не було за дверима на вулиці, які б орди вандалів і готів не чекали мене з того боку – я порву їх на клапті, я відбиватиму удари на льоту як ніндзя і моя вірна арматура завжди лежить у руці, моя блискуча катана і я став на дорогу війни. Пацани.

У цьому крикові була вся сила єрихонівських глоток, всі вувузели чемпіонату світу з футболу у ПАР, весь ґроул фронтмена групи “Анал Носорог”, зрештою.

Я бачив крик лише пару хвилин, та зрозумів відразу – це справжній герой: здичавілий і набраний. Він летів у наш бік стрілою, засліплюючи всіх дальніми фарами грімголосних звитяг, аж вогники сліпоти танцювали перед очима.

Ясно, що менти ним відразу зацікавились:
- Валік-Валік! Гля який тетерів! Ану лови!

І вони забули про покемонів – відпустили їх, благословили у добру путь потрійним хресним знаменням, намалювали головному покемону карту на долоні, старанно вивели по лінії смерті найкоротший шлях у Прип’ять і дали рукавичку, аби карта не змилася, коли влупить перший весняний дощ.

Потім вони стрімко зриваються, перехоплюють героя у теперішньому часі і пробують повалити на землю, і на вогник злітаються інші – вже повискакували з РУВД. І менти збігаються, оточують його зусібіч, та він незламний – роздає наліво-направо цілющі лящі і ніхто не лишається осторонь свята, і один мент промахується, і врізає іншому, і вони зчіпляються, і починають гасити одне одного, і вже ніщо у цьому світі їх спинити не зможе.

І я стою собі тихенько, а переді мною, серед брудного снігу та глибоких калюж –гасяться два мента, аж фуражки летять додолу з голів і котяться потім асфальтом. Гасяться з воплями: “Сука! Сука!”

А я сьорбаю своє пиво і думаю тільки: “Бля-я-я”.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/teteriv

Храм

Хол другого поверху кінотеатру “Київ” такий просторий, що ухопити свіжого повітря після тісної кінозали на тридцять місць можна прямо там, не виходячи на вулицю.
Бо на вулицю зайвий раз я носа боюся сунути. Там тільки дзвін застиглої тиші спекотного літнього дня за мить до того, як трісне канат підвісного мосту імені короля Людовіка Святого.

Храм стоїть порожній – точно костел серед джунглів кинутого Буенос-Айреса, на півстоліття забутого конкістадорами колись дуже давно. Коли тільки крокодили повзали його порожніми вулицями, а м’які блакиті літнього неба – розцятковували собою чорні хмари птахів.

З року на рік липкі і гарячі твані підступають все ближче до храму. Коли я виповзаю надвір після ще одного фільму – скрізь тільки болото. Воно давно засмоктало бентлі та лексуси на тротуарах, оповило водоростями перші поверхи міста, затопило підземні паби і торгові зали, перетворивши заклад “Андер Вандер” на портовий ресторан. Воно підступає. Болото – те саме цунамі, просто сильно розтягнуте в часі.

Я втікаю від нього на третій поверх до мороку зали “Сінематика” – там сухе повітря і близькість всепроникної ряски відчувається не так cильно. Я завжди вибираю перший ряд: туди ніхто не сідає і можна розлягтися на підлозі, підклавши під голову куртку, складену втроє. Там мене не помітить бармен з готелю “Redrum”, який розносить безплатний попкорн, поки привиди хіпстерів розвалилися в кріслах, як морські леопарди: яку би позу не прийняли, як би не впали на холодні камені узбережжя – завжди виглядатимуть задоволено і щасливо.

Але подітися нікуди. Щораз-і-щораз знадвору мене чекатиме болотяна Венеція на бамбукових сваях. Кінофестиваль тут безупинний, тільки наші каное давніші за італійські. Вони поцуплені з плавбаз на Труханові і торгових районів Вівека, острова Ввандерфел, провінції Морровінд. Їх чіпляють мотузками прямо до кілків, вбитих у східці перед центральним входом, прив’язують до колонади і на тих мотузках потім загоряють черепахи, розсідається комашня. І поряд стоїть човняр – Рейден у неохопній суеґаса, якому я завжди відмовляю і кажу, що знайду дорогу сам. Кажу, що глибока вода – насправді обман і вечірня казка аби лякати дітей. Повільні цунамі болота – діти неглибокого моря.

Я подовгу не бачу Сонця: в залах не вмикають світло під час сеансів і я звик до темряви, я живу в холі кінотеатру, тижнями дивлюся чотири фільми на добу, аж поки до входу не підпливе каное з людьми і човняр не прошепоче, що іноземці здалеку хочуть крізь лабіринти боліт далеко на Північ. Кудись до вічних лісів і велетенських озер, дорогу до яких крім мене забули всі.

Я курсую між цими світами у вічному паломництві. А весняні заплави – змінюються прохолодними притворами кинутих церков, у яких недільний натовп привидів складається з клонів мене.

Я повертаюся назад втомлений і змарнілий. Я не наймаю човняра, а по пояс в воді і з головою у сутінках – волочуся крізь місто затопленими проспектами у сторону храму. Плетуся, аж поки мара не посуне на очі, аж допоки не вилізуть жовті вогні Болотяного Ельма. Ті цятки, вогники, блими смертельних утом – з’являються після сорокового кілометру безперервної ходи. Вони танцюють перед очима, швидко зникаючи, лишаючи за собою розмиті кометні хвости. Їх неможливо відрізнити від реальних і так легко сплутати з ліхтарями вечірнього Києва, які згасли тисячу років тому.
Я заледве доповзаю до храму, вітаюся з привидами легким кивком голови, забираю попкорн, падаю на підлогу, складаю куртку під голову втроє, та навіть не можу подивитися фільм.

Я засинаю від смертельної втоми під нищівний танець торнадо над головою. Воно засмоктує привидів із задніх рядів. Воно закручує все: зриває листи жесті та іржаві поручні з даху, трощить горища з реквізитом кіномеханіків та прибиральниць, закручує самі зорі, ніби хтось сфоткав нічне небо на довжелезну витримку.

Безголосий і потужний ураган носить все колом, затягує в небо уламки мармурових сходів, колони, килими, каное, шматки пілястрів, панікадила і головне – висмоктує болото, осушує землю навколо, оголює старий асфальт, похований під товстим шаром мулу.

Показує затоплені вулиці підводного міста з конкістадорськими бентлі Буенос-Айреса і я вибігаю до них. Я падаю навколішки, готуючись відійти до неба разом з усіма. Та перед цим – я бачу картини давно померлого світу: плаксивих дітей, прекрасних жінок з родимками на обличчі, спортсменів на ранковій пробіжці, галас у “Андер Вандер”, сварки по телефону, короткі спідниці та потерті джинси з акуратно розрізаними дірками на колінах. Бачу газетні кіоски і живих людей, які вмостилися на бетон та неспішно скролять френдленту.

Щораз я сподіваюся, що це назавжди і ураган понесе болота кудись подалі. Що завтра я прокинуся у високий траві і від храму лишиться пару щербатих на згадку цеглин, а поряд – пастимуться вівці, їздитимуть лексуси, скролитимуть френдленту

Та я розплющую очі, а храм – стоїть цілий. І болота такі само неглибокі, такі само в’язкі, такі само нескінченні.
Я складаю куртку втроє, кидаю її під голову, дивлюся з великого екрану ще один фільм, ще одне торнадо. І прокидаюся.

В Зоні.
І знову.

Льодовиковий період

Вони хотіли Прип’ять нелеґально.

А я – залякував їх заметами, смертельним холодом і пасмуром суворої поліської зими. Хоча, лапландців складно налякати такими речами. Знаєш, кажуть, нічого ми не боїмося. З нашою тундрою, вічною мерзлотою, лишайниками, вгашеними оленями і отруйними полярними сяйвами – ми просто не здатні боятися зим у помірних широтах.

Але я таки залякав. А що ви, кажу, собі думаєте? Помірні широти? Ви хоч знаєте, що останній льодовик закінчувався на лінії кинутої залізниці, яка розкреслює Зону із Заходу на Схід?

Колись давно, далі на Північ – не було ніяких росіян, тільки замерзлий ocean of dreams. ЧАЕС зігрівав нас у ті холодні, прадавні часи, коли трипільські племена, перші землероби і скотарі матінки-землі, випасали стада мохнатих слонів на безкраїх полях навколо четвертого блоку. Уявляєте, кажу, яка у нас тут буває зима?

Якщо підемо нелеґально – нас розшматують чудовиська у водах льодовикових озер: колосальні кальмари, кашалоти і реліктові плезіозаври. Нас там чекатимуть всі прояви глибоководного гігантизму та нічні кошмари ісландських китобоїв. А на суші, у заметах по шию, крізь які ми гребтимо дві ночі підряд – чатуватимуть бурі ведмеді, які тільки й чекають аби їх розбуркали.

І навіть у Прип’яті нас ніщо не врятує. Всі наші мембранні штани і гермопакунки, спальні мішки і рукавиці – все це промокне і ми провалимося в летарґіку від утоми утом. І у цей прекрасний момент – якраз пора буде знімати ваше кіно.

І нічим, нізащо не можна буде зігрітися. І якщо хтось помре, його навіть не поховаєш нормально: земля взимку тут промерзає так, що скам’янілих мерців складають на купи, наче свіжий сосновий кругляк на велетенські причепи MAN-ів. Та клянуся Рудим лісом, я віддам вам останню шану! Повернуся, коли відтане земля, коли ваші тіла трохи розм’якнуть – я припливу сюди на каное, крізь лабіринти меліоративних каналів, розлогими заплавами і нескінченними болотами я гребтиму сюди аби віддати вам шану. Припливу і знайду вас на складі, де ми тримаємо трупи і охолоджене пиво. І поховаю по людськи, або спалю. Вибирайте.

Вони глянули на мене якось дивно і таки погодилися стати офіційними чорнобильськими туристами. Ми так і не потрапили в холодну прип’ятську квартиру, не стягували звідусіль меблі для ночівлі, не палили свічки і не загорталися у синтипонову шаурму спальників. Ми поїхали з пропуском і вечір першого дня зустріли в чорнобильському кафе “Десятка” – місці порозуміння народів світу, маленькій залі у закавулках напівживого Чорнобиля, де звичайного весняного вечора можна запросто почути десятки різних мов.

“Десятка” – прихисток тих будівників Вавилонської вежі, які не впали у відчай після прокляття Ягве, не розбрелися хто куди, а далі будують свою вежу, свого Колоса який падає щотравня, коли минає чергова ювілейна дата аварії. Щораз після річниці той Колос валиться, з тріскотом підминає сосняк і подовгу розмокає потім під багатющими травневими зливами.

Та зараз – тут щовечір збираються журналісти з усього світу.
Ліворуч від нас – наминають гарячі зрази британці. Вони притягли здоровенний безпілотник і хваляться, що зможуть підняти в небо щось серйозніше за екшн-камеру. Наприклад, нічний горщик з фекаліями – бомбити туристів з висоти пасмурного неба, мавпуючи фіумського маршала авіації який, за особистим дорученням д’Анунціо, систематично атакував Ватикан.

Праворуч – сидять поляки. Вони притягли із собою велетенський генератор і софіти, аби нетипово знімати Прип’ять. Вони навіть вигризли дозвіл на зйомки зоряного неба, дістали письмову згоду на розгортання бойових треногів у глибині тривожної ночі. І тепер – весь вечір хуярять водяру, та досі виглядають перелякано. Жаліються, що вовки в кінець знахабніли і роздерли ментівську собаку прямо під дверима КП “Лелів”, а її запчастини – потім скрізь там валялися. Жаліються, що банди сірих перевертнів підступають прямо до машини, стрибають на капот і хижо заглядають в салон їхнього Спринтера, так ніби це якесь африканське сафарі із допитливими макаками та зголоднілими левами. Звісно, все це тільки прикриття і легенда, а софіти їм потрібні, щоб знімати тут толкове, якісне порно.
За спиною у моїх фінів сидить темношкірий хлопець з довжелезними дредами і заливає про проект, в якому він зніматиме тих, хто зніматиме Прип’ять. Про ситуації, коли дві знімальні групи зустрічаються в Місті і фільмують одна одну, поки їх знімає третя, але так, щоб перші дві того не помітили.

Зрештою, всі вони завтра там зустрінуться. Одноденні автобусні туристи – розбредуться центральною площею, за ними полюватиме хлопець з дредами у момент, коли британці зніматимуть з неба поляків, які зніматимуть своє порно. А перелякані нелеґали сидітимуть тихо-мишачи на дахах і видивлятимуться: хто з цих людей туристи, а хто – синьожупанні органи правопорядку і щастя?

Всі зніматимуть всіх. І забудуть про Місто.

Та навіть попри це я радію теплим стравам “Десятки”. Радію, що знову не розсікаю собою зиму, не розсікаю ніч, назбируючи слякіть у літні берці, провалюючись по пояс у черговий замет.

Сьогодні я поїм борщу, вдягнуся у воєнну форму, поїду на Прип’ять машиною, стану в парку атракціонів, дістану бінокль і говоритиму на камеру в пафосній позі. Як справжній сталкер – рішучий камуфляжний покемон постапокаліпсису.

Оригінал: https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/lodovykovyy-period-0