“46”

Карта щастя і горя, алгебра життя і смерті чарівного краю Оформляндія, укладена Маркіяном Камишем: вірним слугою Чорнобильщини і закоханцем у всі смарагди її теплих боліт. 

Тисяча сімсот шістдесят один день тому, п’ять років тому, шість тисяч шістсот сорок шість кілометрів Зони тому я стояв по вулиці Стрілецька 14 з пляшкою Mumm Cordon Rouge і декламував промови пафосу, які приписував Іоаннові Кантакузину.
Потім, скинув шузи Томмі Хілфігер і бігав босяка калюжами. Розмахував руками, стрибав бризками аби дістало до неї і говорив про барокові скорописи, поки ми йшли Райтарською. Байкував про Свидригайла Ольгердовича і його дикі норови, коли прогулювалися ЯрВалом. Вихваляв Ядвіґу Анжуйську – малолітню полководицю і вправну коханку, коли підійшли до Золотих Воріт.
Я придумував на ходу пісні про хоробрих райтарів і сперечався з перехожими про форму їхніх мушкетів, а вони мене не слухали. Потім – тричі вкусив її за вухо і розтріпачив зачіску.
Ми цілувалися якраз там, де п’ятдесят три роки тому відломився шматок ліпнини вагою у тринадцять кілограмів і ледь не прибив двоюрідного племінника голови міськвиконкому, який пробігав упоспіхах вулицею з газетою «Київська Правда» під пахвою. Якраз у тому місці, де сімдесят чотири роки тому розірвався снаряд у той момент, коли розвідка тринадцятої танкової дивізії Вермахту увійшла у бойовий контакт з укріпленнями Київського УР на мальовничій і несамовито холодній річці Ірпінь.
А потім – вона рішуче сказала: «Ні, не поїду». Я сказав: «Да пошла ты нахуй дорогая». І зашвиргонив пляшку Mumm Cordon Rouge під ноги Ярославу Мудрому – благовірному правителю Києва і всієї Русі.
Я вдягнув сорок шостого розміру лівий Томмі і такого самого – правий Хілфігер, рахував кроки в бік «Купідону» і розбивав їх на десятки-сотні, аби забути про «ні». Замовив пів літра горілки і випив її під борщик, і якраз коли підійшли добрі друзі – галас наріс громом: у славному місті Йоганесбург розпочався фінальний матч у рамках чемпіонату світу з футболу 2010-го року між збірними Нідерландів та Іспанії.
З динаміків рубали реви трибун, галасували вувузели з колонок широкої плазми, аж поки на сто шістнадцятій хвилині Андрес Іньєста не засадив потужний у правий нижній кут і ми не заволали плачем розпачу у повний зал боляків, які вже сто шістнадцять неймовірно напружених хвилин купалися у бурштинах львівського живого і люто тримали кулаки за Червону Фурію.
З горя ми заночували на автобусній зупинці у двох метрах від зеленів Парку Шевченка. Алеями таскалися штрихи в капюшонах і тягали за собою бити так, аби вони гучно волоклися доріжками остраху.
Я спав на металевій лавочці загорнувшись калачиком, як бомж Балтімор, якого пригощав сигаретами і гривнями, а він – розказував мені про службу снайпером на благо її величності Єлизавети ІІ, Божою милістю Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії та інших своїх царств і територій Королеви, Голови Співдружності і захисниці віри.
Я тоді спав без пам’яті і рівно через шістдесят днів, через шістдесят разів гарячого Сонця над всіма недопалками, розкиданими нами на дасі Метробуду і ріками вин, розлитими нами ж на дасі Київміськбуду, я пофарбував помаранчеві польські кросівки за тридцять баксів у непримітний, оливковий, колір балоном за двадцять вісім гривень і проліз під колючим дротом, нелегально перетнувши кордон Чорнобильської Зони відчуження.

Per aspera ad sraka
Два роки тому я півдохлий повз до села Новосілки в тій клятій Зоні. Чогось вирішив — не буде на тій трасі снігу: туди наїздять дорогу і дійду собі швиденько. Наївний був чукотський парень.
Взимку постійно повторюю всі мантри на світі, бубоню під носа старі закляття: не ходитиму, не ходитиму.Тільки весною: як ляже тепле проміння на минулорічне листя і прокинуться перші кліщі — зберуся і потопаю на вихідні, залізу на Антену, вгашу там пляхан віскаря і відразу додому.
І тримаюся непогано — восени ж бо наївся чарівним краєм Оформляндія по саму горляну. Тому, грудень проходить у душевному спокої. Мене кличуть кудись на двіжі, та після двох місяців у лісах за рік сумарно, похід взимку — це вихід за пивом у найближчий маркет. Максимум.
Святковий січень теж спокійний, та часто зриваюся на Новий рік. То не страшно — ще не навалило снігу. Найстрьомніше — лютий. До весни недалеко, за Чорнобильщиною скучив і плющить перевірити територію: як там іржаві кістки радіолокації і бетонні хребти прип’ятських висоток? Як поживають здоровенні опори ЛЕП-ів і чи сильно облізли улюблені фрески за зиму?
І коли навалить по шию снігу — зриваюся з надією на авось. Думаю, там розчищена дорога до Новосілок і топати три кілометри: добіжу за сорок хвилин. Але ніякої дороги нема і ніколи не буде, і пливу снігами по груди ту нещасну відстань нескінченно довгих чотири години, аби прийти вмираючи, відрити з замету двері у хату і забитися у найдальший куток. Per aspera ad sraka.
Вибач мені хато, що я такий даун, що я такий козел. Вибач, що палю своє сране багаття: якщо не відігрію кістки і нормально не висплюсь — здохну. Мене тут і не знайде ніхто.

Зима
Вчора знайома повернулася з Зони. Тхнула зовсім не зимою, тхнула ранком, полем і потом, димом і брудом, довго приймала душ і поволі збиралася на вечірній потяг у своє провінційне безглуздя. Розказувала, як зима не пройшла повз. Розказувала про кинуту залізно-дорогу, яку присипало білим снігом. Слава богу я цього разу йти відмовився. Я находився по самі гланди і на Різдво, і на новорічні свята, і просто серед лютневих заметів по груди: три кілометри проходиш за три години і падаєш на привал кожні триста метрів, сідаєш в сніг з головою і випускаєш сигаретний дим у зоряне небо, випускаєш втому. П’ять годин пекла і ти овоч.
Я готував курку, ми довго сиділи на кухні, пригадували всяку дурню: старі приколи і бруд гарячих боліт, водоспади травневих злив і замети лютневих снігів. Потім вона сіла читати новини і дуже сміялася. Якась світська левиця, Фреймут, поїхала інспектувати кафе «Десятка» в Чорнобилі. Ще кафе «Надія» можна оцінити, ну і ресторан «Тетерів», в Іванкові. Ну і бар в Радчі колись хороший був, там якраз Пєтя Торпєда двіжував.
Потім вона поїхала. І я знову радувався, що нікуди цього разу не пішов. І ще раз радів, що вже довго не водив мажорних бабів, які помирають від нудьги у великому місті. Які всього добилися самі. Я не хочу, аби Зона ставала місцем для таких людей.

Terra Incognita
Скоро весна, відкриття всіх на світі туристичних сезонів і мені в приват вже тарабанять: розкаж-розкаж, як попасть в цю твою Зону. Колись щедро травив направо й наліво, та зараз — не стану.
Знати маршрути варто лиш тим, для кого помийка стала домом. А шукачам пригоди на раз важливо відчутися у в’язкій чорноті Терри Інкогніти. Замочити спальник у зливу і розвести багаття вночі серед лісу, під навісом облупленої казарми. Серед всіх протягів і холодів весняних вітрів — сушити брудний і затхлий одяг. Шукати колодязь, пити з калюжі, шукати колодязь, пити з калюжі. Падати втомою у смарагдові серця боліт, заблукати в безіменних урочищах і нарешті дійти до мети.
Славного року 2010, нелегальний туризм ще не був таким затасканим мейнстрімом. Холодний і дощовитий жовтень. Всі мряки і тумани впали на Полісся, всі холодні краплі німо тарабанили старими асфальтами Карпилівки, від якої порожньою пляшкою до колючого дроту можна докинути.
Мій другий раз. Темряви ночі, темряви салону. Поряд, так само на голках, сидить напарник. То для нього було вперше, але неміч однакова. В нього з собою ламінована мапа: там все так дрібно — нічого не розібрати. Я ледь пам’ятав з перепугу дорогу і заблукав ще до колючки. Ми тинялися ярами, я впав у яму і вирішив, що кордон Зони пройдено. Заблукали серед ночі, вийшли назад в село самі без тями і помітили вогні. Ховалися пів години. Тридцять хвилин лежали під гігантською опорою ЛЕП. Дебіли.
Два дурня валяються серед пряних туманів полів, серед сухої, ламкої і жовтої трави. Розпластались на холодній землі і втичать то на вогні поодиноких хат, то на скелети опори ЛЕП, то на розцятковані зорями чорноти неба… і не знають, що робити. Ми тоді таки попали в Зону. Таки місили ногами канали, слухали вовчих виїв і забилися в хату з яскраво-синім парканом. Вийшли назад скоро і ледь доповзли до машини.
Пройшло п’ять років. Зараз пригадую, який був смішний і безпорадний, знайомлячись з Зоною. Але чорт забирай, це було прекрасно.

Сезон: 2015
Коли холодне, але настирливе березневе сонце топить лютневі замети, коли дрібні ріки розливаються до бурхливих стихій — прокидаються і болотні потвори. Вдягають камуфльовані шаманячи тоги і покидають прокурені паби, аби тинятися серед нічийного бетону кинутих міст і грітися чаями на горищах розтрощених хат.
І я вже збираю рюкзак: знову матюкатиму себе, знову пробуватиму зав’язати, але вкотре і вкотре тонутиму в болоті, по пояс у чорній і вогкій смерті брестиму серед комишів, слухатиму ритуальних пісень-тріскотів її величності ЛЕП. В тихом омуті — я уйобисько.
Замерзатиму від теплої ранкової кави і грітимуся херсонськими спиртами ввечері, боятимуся вилізти зі спальника холодним ранком і не страшитимуся знахабнілого хижацтва глухої ночі, потроху обросту ряскою і розсиплюся на атоми в лабіринтах поліських боліт. Привіт Зоно. Сезон оголошую відкритим.

Перспективи
Кажуть, Смерть гуляє вулицями кинутих міст, але то брехні нахабні — вона давно пішла звідти, знудилася в кінець, вишкрябала косою пару матюків на прип’ятських кахлях і бадьоро потопала у царство живих. І поки ходить де-інде, можна витворяти що завгодно. Ніби мати пішла у справах, а діти самі вдома лишись: от і бісяться здурячки.
Головне, з сірниками не бавитись: не спускатися в підвали медчастини, не приміряти шоломи ліквідаторів — артефакти самопожертв і звитяг давно-забутого. Головне, не вдягати їх отруйні плащі і не замотуватися в трухляві мантії з нашивками «Смерть». Бо вона тебе знайде: зайде в квартиру, поставить косу до стінки, сяде поруч, накотить стограм за компанію, покрутить пальцем у скроні, скине капюшона і скаже: «Пора».
У тебе прихопить моторчик — у Смерті твоє обличчя. Вона розкаже про всю малину біля відстійників радіоактивної техніки, нагадає про стиглі суниці під жовто-червоними знаками радіації, про тисячу літрів води з отруйних водойм. Спам’ятає бутерброди, що падали на руберойд прип’ятських дахів, а ти керувався правилом швидко підняте не впале, здував бруд з паштету і безтурботно закушував херсонські спирти у вечірніх променях молодості.
Вона міцно візьме тебе за руку і проведе через все Місто: ти малеча рюмсатимеш, тупцятимеш ногами і кричатимеш: «Не хочу!» Протягне тебе площею, в бік нестямно зарослого і так само чарівного кафе «Прип’ять», заведе в медчастину, у сиру кімнату з розбитими вікнами і мохом на підлозі, нашкрябає косою слово «Хіміотерапія» на дверях, щільно їх за собою зачинить і піде у царство живих.
Звірі
До Зони повертаються ведмеді, яких ніхто, крім роботів-фотопасток, не бачив. Ведмеді, про яких старі нелегали складають страхітливих легенд, аби вночі, дорогою на Прип’ять через чагарники і болота, лякати першоразників до дрижаків у жижках. Думаю, я бачив сліди ведмедя у 2010-му і 2011-му році.
До Зони повертаються лосі і олені. У вересні серед ночі в поліській глушині я завжди молюся, аби вони звідти забралися до дідька лисого: на кожен кілометр лісу реве по лосю, який шукає пару і реве, як збитий месершміт.
Знаходиш так собі хату серед заметів, завалюєшся блаженно і гучно хропти, прокидаєшся, виходиш на двір, а все навколо в кабанячих і вовчих слідах, яких ввечері не було.
Жаль, що екологам доводиться самим шукати тварин. Коли вони не потрібні, виходить навпаки: йдеш собі вночі натоптаними стежками, а тут з темряви ці коняки на тебе починають шипіть. Роки три назад друг витягнув мене майже з-під копит, недалеко від села Копачі.
Не можу забити рисі. Не можу забути минуле літо: я чув її рики і важелезне дихання в сусідній кімнаті. Я тоді додумався розкласти спальник в кинутій хаті, поряд з її кублом, поряд з рисятами, яких не помітив. Ми тоді забарикадувалися, а вона всю ніч ходила навколо дому і рикала собі, дихала тяжко і хрипко. Ранком ми втекли. І знаєте що? Вона прекрасна.

Все хорошо
Мені регулярно звонять, типу: Маркіяне, як там твоя Зона Чорнобильська? Ходиш іще? Теж хочу з тобою. Візьмеш? Хочу позирить на екзотіку. Як там у вас?
Та думаю, як у нас може буть? Іноді сніг, іноді дощ. Іноді травневі зливи гасять старі асфальти і влаштовують вселенські потопи. Іноді ми не можемо дочекатись снігових заметів, які так сильно ненавидимо. Але потім все одно збираємо манатки і тонемо там з головою, повзучи зі швидкістю один кілометр на годину. Цього року зима завтикала де-інде і в гості до нас не збирається, а в Прип’яті завелася смішна лисиця. І Пєтя Торпєда помер — знатний мародер села Радча.
Мабуть у нас все добре, якщо ми, голодні і холодні, топчемо цей клятий шматок землі, шукаємо невідомо чого ночами в кинутих селах і містах. І от мені там так спокійно і хороше, особливо коли поряд не довбають мізки знайомі мажори дурними питаннями.
Та нє кажу, я зав’язав давно, мені п’яти тисяч кілометрів пішки по цій Зоні на все життя вистачить. Ця тема, кажу, не популярна більше взагалі. Ніхто вже не ходить. Є дві адекватні кантори туристичні — їдь краще з ними в легальну екскурсію.
Ну його.

Пєтя Торпєда: металіст і алхімік
Пару днів назад помер Пєтя Торпєда — легендарний мужик із села Радча. Колоритний був тип. Господом клявся, що це його пояснювальна судді: «Рибалка з мене нікудишній, але я пішов ловити рибу в місто Прип’ять, тому що хочу вийти з запою, а в селі Радча це зробити не можливо».
Пєтя хвацько пиздив залишки чорметів, регулярно пробував розібрати на лом ділянку ж\д шляхів Радча-Вільча і барижив хардовим денатуратом, про який йшла дурна слава навіть у тусовці тутешніх металюг. Вони збиралися в місцевій ригалівці: засмаглі від літа і брудні від рештків мастил. Неспішно сьорбали бодяжене пиво, вигризали бруд з-під нігтів і хриплими голосами травили про Пєтіне пійло. Говорили, ніби духи болота живуть у тих спиртах. Чуваки, які пили тої шмурдловини більше пів літри за раз, ставали дивні: їх переставав цікавити метал, гриби не цікавили, навіть курили менше. Ніби печаткою Диявола відмічені.
Льоня Дупель, його з духовної семінарії за бухло вигнали, в такі моменти завжди хвилювався і розказував пророцтва про Антихриста, який організує для всіх обов’язкову штамповку. Льоня досі не міг розібратись, шо воно таке, та печатка: біометричний паспорт чи ідентифікаційний код? Але іноді казав, шо може і Пєтін самогон.
Пєтя був чувак видатний. У нього і дружина була. Страшна, як газова гангрена, але він її любив. Пиздив, як барабан, але любив страшенно. На день народження завжди топав у ліс і збирав купу-купезну білих грибів до свят-столу. А ще, Пєтя іноді приймав гостей. Розкривав обійми дивного світу навколозоння перед заїзжими київськими гаврами, у яких текли слюні від одного слова «Зона» і які все життя мріяли торкнутись до чогось крутішого за клавіатуру, бетонні джунглі і ляльковий глем. Він єдиний, хто не зрадив світлому андропівському дитинству (портрет з вітальні так і не зняв) і за покупками ходив з авоською та шматком старезної хокейної ключки TISA. Холодними осінніми ранками він будив мене, пропонував збігати і тяпнуть пару залізячок, кіло на триста: профінансувати день. Я відмовлявся, він наливав, я пив, але знову відмовлявся.
Пєтя знімав свою авоську, шапку знімав і ми перли через всю Радчу в магазин: купляти сигарети без фільтру, таритися міцним пивом і зачіплятися по дорозі зі знайомими прикордонниками, слухати байки про останню партію сигарет контрабасом до братньої республіки Бяларусь. Крутячи в руках блок контрабандного Мальборо, я іноді думав, а в якого біса я тут взагалі роблю?
Тут ходять маршрутки пару разів на день і маса можливостей для саморозвитку — звалити подалі, наприклад. Тут багато є ще чого: горища кинутих хатів, де такі як Пєтя ховають наркоту. Є чистий сосновий ліс і крижана, прозора Медведка — промінці щастя-радості і майже ландшафтний дизайн на затишкові мотиви. Жаль, колючого дроту нема. В цій частині передзоння обійшлися без нього. Пєтя на це завжди жалівся: можна було би здавати і дріт. Я йому якось сказав, що Україна збирається відмежуватися від Рашки захисною стіною: Пєтя думав, шо ідея погана — за рік стіну тупо розберуть на метал.
Сумуватиму за дядьком. Хай душа його летить стрімко-стрімко до мародерського раю. Хай там будуть бурхливі ріки гіркого чернігівського пива, хай будуть всі друзі, яких посадили і яких він так давно не бачив, за якими навіть скучив трохи. Там не треба буде никатися від тепловізора, коли біжиш до Люсі з Білорусі повз всі на світі прикордонні пости. А у персональному едемі Пєтю хай чекатиме вісімдесят кіло цнотливої, блискучої міді. Я точно знаю: його це вштирить. Класний був чувак. Таких нема у вашій френдленті.

Атракціон на дровах
Вони топають до мертвих міст мовчки і приходять не блукаючи. Довго возяться з речами, люто ламають паркани. Розставляють радянські електро-машинки у всі ритуальні кола на світі, затягують у центр металеву бочку, вдягають кепці Санти і яко дійсні бомжі апокаліпсису смалять в ній паркани, ніжки столів і змоклі рами. Гріють руки в обрізаних рукавичках і розтоплюють задубле пиво у дволітрових сосках.
Вони палять у бочці свою втому, випалюють начисто дурні спогади, витравлюють їх напалмом із найдальших закутів довготривалої пам’яті. Кидають у похідну топку інквізиції всіх химород, злих духів і монстрів, які в дитинстві ховалися під ліжком і заважали спати. Топлять бочку переживаннями і тривогами. аби не змерзнути на смерть ще однієї дубової, січневої ночі.
Зрештою, запускають атракціони на дровах і лихо ганяють нічними проспектами Прип’яті на машинках, поки сплять в Чорнобилі всі офіційні туристи, поки втичать у ноут ВОХР-и на КПП, поки на засніжені землі Полісся падають всі темряви ночі, а зорі — ховаються за пасмуром товстелезних хмар. І коли сутіні ранку розганяють навсібіч сірі завіси неба, коли на сході поблискують світанкові жари, вони якраз догашують рештки бурбону:
— Ого! Що це там палає, на горизонті?
— Втрачені можливості.
— Бляха, як красиво…

Новий рік в Зоні. Знову
Дивлюся фотки з Нового року. Як стрінеш — так і проведеш. Я, здається, знову влип. Вже традиція і назад дороги нема — ми впевнено стали на стежку ідіотизму і крокуємо семимильними. Щороку, 31-го грудня, збираємося і валимо в чорнобильські глухомані. Збиваємо ноги до кривавих мозолів, довбаємо товстелезний лід кишеньковими ножами, аби дістатися нарешті води і пити з великої кружки прямо під мостом: жадібно жлуктити нефільтрат пополам з кригою, лікуючись від сухої, зимової спраги. Ми мріємо про теплу ковдру і пару ковтків гарячої кави, помираємо з холоду і клянемо сніги, замети, вітри і весь білий світ.
Що цього разу? Луб’янка. Я все шукаю дачу Ліни Костенко, про яку вона говорила в інтерв’ю років п’ятнадцять тому. Казала, що нікому не розкаже де вона, та дача. Поки не знайшов, але знайшов свою. Ми щораз повертаємось, розставляємо стільці, розпалюємо пічку, ламаємо на дрова останній в селі паркан. Щораз виносимо стіл на подвір’я і щораз втичимо на зорі серед цілковитої тиші і розуміємо — нема ніякої Зони.
Ми розвішуємо гірлянди, відкорковуємо шампанське, ми прикрашаємо ялинку. Ми виглядаємо дурнувато в цих новорічних прибамбасах, розових балаклавах і кепцях Санти. Нема ніякої Зони. Нема.
Новорічна Прип’ять цього разу теж була. І буржуйка огидна була. І стовпи диму у крихітній кімнаті. І тремтячі інваліди біля останніх жаринок тепла, серед куп сміття, серед ніжок столів, якими підтримували вогонь, дим, тепло і сморід у тій клятій комірчині. Так хєрово за п’ять років в Зоні ще не було.
Але ті двадцять годин, які я дрих, повернувшись додому — стали найсолодшим на світі сном, а пляшка «Коли», яку вгасив по приходу видалася пійлом Господа, молодильною водою, називайте як завгодно, але я відчув себе у тисячу разів щасливішим. Що на вихлопі? Збиті в кров ноги, застуда, грип. Чи воно було того варте? Чорт забирай, звісно варте.

До і після
Контраст між оптимізмом п’ятирічок і енергозаготівель, між ударно-перегарним будівництвом і мертвотною пусткою Прип’яті після Бабаху жодна стрічка досі передати не змогла. Та найкрутіші емо-гойдалки будуть, коли глянути два кіна підряд: «Причастность» (1983) і «Pripyat» (1999).
У першому з розвеселим оптимізмом розкажуть, що якісь міста в ХХI-му столітті відійдуть у небуття, але саме у Прип’яті є майбуття, казкові перспективи і навіть філіал київського політеху скоро відкриють. У другій стрічці, в заспокійливо-мертвих, чорно-білих тонах покажують застиглі моменти післясмерття: мужик пливе на човні ставом-охолоджувачем — для нього нічого не змінилося, жінка працює так само за своїм ПК — для неї нічого не змінилося, самопоселенці Зону навіть Зоною не називають. Весь світ гуде про катастрофу, а дехто просто забив. І тільки нотки оптимізму і бадьорої музики змінилися на снодійне хлюпання води на ПУСО, поки відмивають черговий ЗІЛ.
Два фільми, дві атмосфери. Перший валить галасами дитмайданчиків і ароматною фарбою східмайданчиків різнобарвних радянських під’їздів. Другий — мрячить мертвотним спокоєм, закутує у всі чорно-білі пасмури на світі.

День Поліського річкового флоту
З року в рік ми відмічаємо славне свято Поліського річкового флоту на православне Різдво. Бойова могуть флоту — то армада сиріт моря: кинутих плавнів-іржавнів у славному місті Чорнобиль. І буксир «Таллінн» — флагманське судно.
Він зашвартувався на задвірках Зони — у Теремцях, подалі від армади, у авангарді, під пахвою білоруського кордону. Команда зійшла на берег і розчинилася у глухотях поліських лісів, зникла назавжди, полишивши судно на вічній швартовці серед комишів, під хижими прицілами гігантських об’єктивів. «Таллінн» кинули слухати шуми моторних човнів і випадкових рибалок, які нелегально зійшли на берег Зони, аби набрати в Теремцях води.
Бородаті конкістадори ступили на прокляті землі і пішли углиб, до Теночтітлану своєї мрії, до скарбів, пасток, туземних жінок і зникли, розтанули серед лабіринтів закинутих іригаційних систем і руїн колгоспів. І коли помер від лихоманки і зміїних укусів останній матрос — зупинилося Талліннове серце, осипалися у воду перші іржі і корабель навіки лишився біля берега, підставивши старі кістки гарячим променям Сонця, умиваючи щодень трухляві борти мутною водою швидких, прісних річок.
Обкурені рибалки вітаються з ним, пропливаючи повз, а вечроами травлять страшні історії і моторошні байки про Корабель. Ніхто не знає, як з крижаних плес далекої Півночі він попав на баланс рибгосподарства, якими телепортами і філадельфійськими експериментами вигулькнув у дельті Прип’яті. Тутешні поважно називають його «Сталін», а після третьої чарки — навіть «Двалін» і «Балін».
Нині цей іржавий буксир — постійний гість телепередачі «Жди меня». Але конкістадори не прийдуть. Він старий і гостинний — ніколи не відмовляє заблуклим ґаволовам: любо запускає до своїх іржавих шлунків офіційних туристів з фотоапаратами і ніколи не журиться. Він бачив все і плавав скрізь: пів століття тому блискучими бортами розсікав плеса Ладоги, а тридцять років назад серед мороків його залізяччя оселилися ліквідатори: тягали ящики з одягом, вели похмурі розмови перед сном і ані на хвилину не покладали рук.
Скоро він потоне — піде на дно без шансу на порятунок і тільки підводні археологи майбутнього піднімуть його залізну тушу аби реставрувати, покласти під товстелезне скло і розказати світові всі таємниці флагману Поліського річкового флоту — буксиру «Таллінн».

Тушкована амброзія
Зізнаюсь: колись давно купляв консерви про запас. Заносив на горбу потроху в Прип’ять і складав у потаємні закуті. Кожну чергову прогулянку, коли знову просиджував вихідні на гарячих руберойдах кинутих висоток, я ховав дещицю принесеного на техповерх: пляхан водяри, пачка цигарок, крупи і головне — тушонка.
То гірше за всі блаженні приколи здичавілих виживальщиків, які набирають десять видів тушнятини, діагностують її під сорокоградус і відписують звіт на форум, аби потім забити на підготовку до апокаліпсису багатокілометровий болт.
В мене інше: назбирати запасів і одного урочистого разу прийти в Місто з маленьким рюкзаком, в якому тільки спальник і карімат, а у схованках — чекатумить вкусняшки, які ти сюди цього разу не пер. На них можна торчати в Прип’яті тижнями: слухати ранкову тишу, залипати серед хмар сигаретного диму під гупи-галаси на будівництві Саркофагу-2, всоте гаситися у вену розпопсілою індастріал-романтикою і медитаціями пусто-міста. То ніколи не набридне, як хороша книжка, українська кухня чи ранковий секс.
Якось, днів після семи автономки, коли літо смалило старі асфальти, коли машкара дзеленіла настирливо і шматувала завзято, коли Сонце смажило всіми гарячами на світі: я повертався з Лівого Берега річки Прип’ять назад у Місто, топав драконячими спинами ЖД-мосту, рахуючи шпали і пускаючи слини на завбачливо сховані тушковані свині.
Рюкзак давно спорожнів, лиш тіліпалися міцні алкоголі у скляних пляшках глибоко на дні. На Лівий я зірвався спонтанно і жрачки взяв дріб’язок, тому пару днів гасав болотами на голяках. І так мені жерти кортіло, що у вечір по приходу завзято ставив всі на світі рекорди по кількості заточених тушняків. І смак свинятини «по-домашньому» після двох діб голодухи-біганини болотами — солодший і пряніший за всі амброзії, за всі артезіани і божі радості.
Я давно нічого не запасаю і омніа меа ношу з собою. Але для всіх, хто ганяє зараз магазинами в паніці і запасає солі на сорок років туси в бункері: раджу тушонку «Чайківський продукт». В Неньці досі нічого краще з консервів не придумали.

All the Pretty Horses
У славнім краї Оформляндія живуть собі коні. Серед сухої і ламкої весняної трави сумно втичать на яскраво-розцятковані зорі темними поліськими ночами. Коні насторожі, у лабіринтах непроглядних туманів не підпускають до себе близько: дивляться уважно, фиркають поважно та іржуть загрозливо на випадкових туристів. На ґаволовів, заблуклих і наляканих розгубців з дорогезними рюкзаками кордюрових тканин.
Іноді коні виринають табунами прямо під носом, коли біжиш з Прип’яті натомлений: з легким серцем, мокрими ногами і порожнім рюкзаком. Коли добігаєш до будки лісників у славному селі Черевач. Якраз все у променях крайнього заходу і коні завжди поряд, в полі. Тримаються осторонь, та бувають не проти пофоткатися серед вечірньої димки і довгих променів мальовничого заходу. Ти дістанеш дзеркалку, стріляєш затвором під німоти чорнобильського вечора, потім розставляєш стільці біля будки, заварюєш чай на дешевій туристичній пальничці, гасиш зелений без цукру пополам з бехером і тільки тоді пригадаєш як вони правильно називаються — коні Пржевальського. Точно.
Їх відстрілюють депутати у вертольортних сафарі з колекційних рушниць. Їх валять оташівські браконьєри, на них полюють вовки, вони попадають в ями і капкани, але вони все тут. Прижилися. Пржевалися.
Про них не існує записів у плем’я-книзі празького зоопарку, та вони стали героями розкішних фото про отруєний смарагдами боліт край Оформляндія — країну чорметних чудес і долину мародерських казок.
На світі таких коней всього пару тисяч — так само вражаюче мало, як і сніжних барсів. Але тепер двоє втекли з Зони і живуть у славному селі Дитятки. І це охуєнно.

Lupus non mordet lupum
Тут замовляли ще історій про тварин. Про нахабних кабанів, здоровенних лосів, сіромахів-вовків та полохливих косуль.
Останніх постійно лякаєш до пересмерті. Йдеш собі битими трасами, такими вже трохи присипаними з боків листям, переступаєш валені дерева і рахуєш сліди-гусіні військо-техніки буремних часів Ліквідації. Косулі перебігають дорогу швидко-рвучко і не встигаєш бува сіпнути камрада, який втичить у поле на м’які лагоді вечірнього сонця, аби той дістав зеркалку, дістав свій здоровенний Кенон і хутко клацнув гарнюню. Пізно — пробігла, прокоцала копитами старі асфальти і чесно: слухаю ті гупи-галаси і завжди собі думаю, що слідів важкої техніки в тому місці побільшало.
Добре хоч, не до краю-вию збуджений вересневими гонами лось поряд ганяє. То зустріч куди емоційніша. Якось давно, роки чотири назад, зустрівся вперше: півночі слухав воплі-гроули скаженості під вікнами кинутої хати. Лось ломився всередину, потім підійшов ще один і вони всю ніч шарилися навколами, совалися і щодуху верещали гроуляками. Як зомбі.
Тоді страшнувато було, але то вічність назад. Чотири роки в просторі Зони — епоха. Десятки прип’ятських квартир підтопило березнями, сотні паркетів розбухло веснами, тисячі тон металу вивезли в бік Іванкова нічними тривогами, мільйон фоток викладено в мережу захопленими роззявами. Тисячі протоколів склали на них натомлені сержанти пізніми вечорами, серед хворобливого жовтого світла в кабінетах Чорнобильського РУВД.
Буремний 2011-й. Тоді в Зону хлином линули натовпи: вигулювали полегшені трекінги в глибоких трясовинах і стоптували у тракти ледь помітні кабано-стежки.
Кабани… в Прип’яті живе зграя. Нелегали звикли: співіснуємо в мирі і злагоді. Лиш іноді ганяємо шерстистих жиробасів від яблунь по вулиці Будівельників. Перша думка, як вискочиш раптом на здоровенну кабаниху з виводком смугастих дрібно-свинів, не «бля, треба уйобувать», а «так, де там моя мильниця?»
Вовки — полохливі сіромахи. Скільки не стикався: завжди якісь миршаві та смішні траплялись. Двоє якось на мене полювали, коли передсвітанком біг на вихід. І такі вони були дрібні і забиті… розчулився: лишив відкриту тушонку прямо біля траси. Хай хоч пожруть. Може, від консервів на Місяць повиють зі щастя-радості. Люблю вовчого вию послухати: перший раз дивно і лячно, другий — звикло і радісно, після п’ятого — виєш у відповідь. Вовки тоді замовкають раптом. Думають либонь, що за дурень волає і мовчки тікають кудись у колючі хащі: до кущів, кліщів і ранкової роси на духм’яній траві.

Уж
Через всю Зону тече собі з далекого Коростеня і впадає в Прип’ять біля міста Чорнобиля така собі річка Уж.
Взимку вона замерзає і можна рахувати вовчі сліди, швендяючи по товстелезній кризі, по коліна в снігу топаючи в бік села Залісся з якого до Чорнобиля двічі впасти на випадок, якщо все дістане, якщо повзти двадцятку снігами назад обламає і захочеш здатися третій роті міліції.
Навесні Уж бурхливий і неприступний. Намиті осінні броди зникають і де було по коліна у вересні — стане з головою у березні. Ріка завзято розкидає стовбури сосон та гілля звивистими, крутими берегами. Можна дочекатися літа, приходити раннім ранком, вмощуватися на ті бровеняки і бовтати ногами над водою.
Влітку Уж тамкий і спраглий. Крижаний і вкрай жаданий. Коли з тебе тече сім потів і амбре розчулить навіть Діогена, коли доходиш нарешті до берега і падаєш мішком картоплі на золотий пісок — буде тобі щастя. Ти перейдеш річку по пояс, кинеш лахи на іншому боці і купатимешся до нестями. Питимеш і плюватимеш на всі присмаки піску й металу. Ти спокійно спатимеш, знаючи — звідси дофіга далеко до всіх засад і нелегальних маршрутів, до всіх метовських пляжів і браконьєрських гульбищ.
Уж восени — то останній порятовний пропуск всередину Зони. Крайня можливість перейти річку в уламках вересневого тепла без воплів дубачини і шаленого холодотрусу. У жовтні про брід можна забути. Тільки через міст.
Для нелегалів Уж завжди був кордоном, тільки після перетину якого можна дійсно відчутися в Зоні. Але коли все набридає і кортить дурогонити, можна взяти з собою надувного човна. Спустити собі на воду і потроху рулювати через заборонену землю, лавіюючи між корягами і молячи поліських духів, аби уберегли від ментячої засідки.
Колись на покататися нелегали цупили пришвартовані ментівські човни, але сині жупани на те ображалися: грозилися зламати ноги, дістати колінні чашечки і залишити собі. Як сувенір.

Емо-Уж
Я прийду до берегів стрімкої річки і питиму навпопічки. Сьорбатиму присмаки жовтого піску, післясмаки іржі та масляних плівок. З усіма отрутами-пролитими в Коростені далекому.
Там тоннами гине карась і загоряє під березнем. Валіяжем розвалиться дохляка і лускатиме вранішними сонцями. Ранковими дзеркаллями тепло-проблисків жеврітеме ще’не’здо.
Ми зиму чекали і ритми життя лупасять Зоно-сердцями наших покликів. Теплі плюси гріють нелегальні жаги і вже пакуємо споряги наших викликів.
Вже накладаємо мякі спальники і стрибаємо жопами боліт краю Рідного. І палитиме дурнувато-підзолисті грунти Полісся промені весня-соняшно. І спітнілі туші гикатимуть у темряву хащів непролазнявих.
Серед боліт-чагарників мене питатимуть першоразники навіщо-чому-як-тут-опинилися? Заради чого все це і чому то сталося? Чо я брав маршрут дурнуватості, чо знов калюжі торуємо? Чо канали рос-імперських іригацій столітть позаминулих давностів переходимо?
Чи побачити холодні бетони Припяті? Чи заради центральної площі Палац-Будівельника пафосу? Чи помаранчевих абрикос на трухлявому бетоні не наїлися?
А дудоньки.
То заради хлюпати старими кросами глибоко у піявках і рясонці. То заради збирати в кишені росички і смалити одна за одною в самотності. То страждаючи втомою і холодотрусами в мінус пять Цельсіїв радіти дурощам. То ми сотні кілометрів заради одного топали.
Там поле у яскравих світлах помаранчу яскравітиме. І димка літатиме над всіма травами. Та димка світитиме ранковими надіями, а потім Сонце яскро сосно-ікли світанком смалитме. Там ранок підсвітить тумани і добро-ранки прохолодами вітатиме.
І згрубілими руками колючки дряпатимемо: запродамо наостанок на схід погляди. Аби до Зони повернутися і знову туманами дихати.
В тиші КП і в полях стрибатимемо натомлені. І вийдемо в щасті-радості до великих земель і маршруту рейсового. Там радітимемо теплоті і спатимемо без тривожних снів першоразника. І кульгатимемо метри до тролейбуса важелезного. І закрутиться навколо швидко-життя тамких тривог про скорішнє завтрячко.
Та не забудемо річку, з якої пити ще. Отрути, якої давно не страшимося. Там течія увалить минулорічні бровеняки і дзеркали вранішнього зарева. Там води таємнощів і ймення щастя-радості. Ймення пити у тиші і спати на пісках золота. На віки-вічні Чорнобильські тайнощі.
Рівно чотири роки тому
Це ми тоді зібралися: зелені-юні-полохливі — сходити на відстійник техніки: торкнутися легендарної Рассохи. Там у ряд стояли «Мі» і сотні БТРів, там можна було втрапити в халепу з собаками, а якщо ВОХР не вкурить хто ми і вирішить, що прийшли зі славного села Потоки зняти перископ з БРДМ-а — міг і над головою шмальнути. Дійсно, чо тут шаритись?
Ми спалилися скоро і нас ганяли кілометро-снігами в дупель урикані сержантики: схопили вже під колючкою, оформили по-швидкому і в остаточний чормет нагундосились з нами пивасом біля такого собі сільмагу, який працює три години на день і аби відкрився — сіпаєш власницю, що живе у хатині поруч.
А через рік Рассоху розпиляли к хуям: нагнали похмурих металюг з брудом під нігтями, катастрофічним перегаром і монохромними наколками. Пригнали команду безіменних демонтажників, добити залишки: ті лишили після себе пусто-порожнє поле, здоровенні балони і купу порожніх пачок червоної Магни.
Та нещодавно — Рассоха воскресла. В елітних ресторанах Горлівки і Красного Луча тихо-шепотом пліткують про привиди БТРів і гвинтокрилів — отруйно-променеві істукани Ліквідації. Вони воскресли з мертвих і гордо служать під началом київської хунти. Ave!

Залізяка
Привіт Залізяко. Я знову залипаю на твоїх старезних кістках. Цього разу в мене коньяк кольору твоїх коричневих іржів і книжка — «Фелікс Австрія».
Фелікс ніби урочища зі страшними відьомськими назвами глибоко у прикордонні — повільно затягує. Ніби пляшка фастівського самопального з дубової діжки. Таке ковтаєш неспішно і часто ставиш у бар постояти, але швидко повертаєшся знов.
Я дочитав її там — серед висоти, спокою і тиші. Там, де повітряні поцілунки зривистих вітрів сушать шкіру на обличчі, а ікла соснових лісів скидаються на дрібний мох. Там можна торкнутися інверсійних слідів і розганяти пальцями стовпи густого диму від лісових пожеж ген далеко на горизонті. Але я читав весь день і тепер точно знаю: вона прекрасна.
Залишив її там: півтораста метрів ближче неба. Хай там її знайдуть дурисвіти зі штормовими вітрами в гарячих головах, які залізуть після мене. Я загорнув її у всі на світі поліетилени, аби під квітневими моросями і травневими зливами вона не розтанула. Там високо і до неї не дістануться мурахи, які бігали спиною, коли я читав. Я тих мурах забрав із собою.
Колись я розносив потаємними закутями Зони хороші книжки. Вони і досі лежать на відшибах, куди не ступає нога нелегала і не лине галас офіційних туристів. А на вершині хай лежить оця.
Прощавай Залізяко. Ти пустила коріння глибоко в отруту підземних рік, але скоро помреш. Тебе роздеруть на шматки і розтягнуть у похмурі промзони міст-мільйонників, завантажать на баржі у Ржищів.
Прощавай, Залізяко. Ми з тобою віталися і прощалися ледь не три десятки разів. Ми кохалися і розбіглися. Можливо, востаннє зустрілися. Привіт і прощавай назавжди.

Ямпіль
Ямпіль: праве передсердя Чорнобильщини і там з боліт стирчать ікла-уламки парканів, а переламані хребти дахів – звисають у порожні кімнати. Там старі асфальти з потрісканою шкірою: загрублою від гусіні важкої техніки, схованою під мохом і минулорічним листям. Там постріляні знаки і випотрошені черева синіх поштових скриньок з бадьорими листами і рівним почерком.
Там пару хатин є кинути змерзлі кості: впасти на підлогу, голосно відхекатися, врубити налобник, подихати парою на його промені гідності, слухати вовчі виї, відпочити і побігти у пітьму. Туди, де густі тумани падають на вологу росою траву і ніби ходиш в молоці по коліно, а глянеш у небо – темінь чорна і ковдра зоряна, ти про таку мріяла у дитинстві, засинаючи.
Я іноді приходжу в Ямпіль, падаю на ґанок і палю багаття до світанку. Ніби дачу купив. Ніби знайшов спокій і вросту сюди корінням щастя-старості. Ніби помру в оточенні друзів і галасливих онуків. Їх тут багато: голоси померлих і привиди зі сріблястого туману. Вони злітаються на багаття, розказують про своє минуле і моє майбутнє. Шепочуть прості історії щастя і горя, алгебру життя і смерті, малюють траєкторії долі на холодній землі, а світанковими сутінями – тануть польовою димкою.
Тріскотять дошки, шиплять у багатті обламані ікла парканів, а я грію кості і думаю буває, що далі йти не треба в цю Прип’ять. Що я вже прийшов. Але йду.

Сонце-стоп
Полісся. У твоїх дурнувато-підзолистих ґрунтах бісяться кроти, очманілі від стронцієвих спиртів із глибоких підземних рік. Всі вогняні смерчі і снігові грози спадають на твої густі соснові ліси раннім березнем, на твої березові хащі падають прокляття спеки, кліщів і в’язких трясовин.
Всі твої журавлини, осоки й росички несамовито гарячі, а підводні болотяні багна – чорні, липкі і дубовито-холодні навіть серед жарів середини літа. Від них неможливо відмитися: всотуються крізь пори, протискуються через усі кордюрові тканини, нейлони, поліестери і спандекси.
Тим багнам під силу змінювати молекулярні структури, апгрейдити епідермуси і потім то не відіпрати, не віддерти ніякими пемзами: воно назавжди під шкірою. Запах і бруд зійдуть, а сум і гарячий стоп безіменних урочищ – осядуть довічним післясмаком, засвітять плівку спогадів золотими сяйвами і до глибокої старості зморщених татух жовті промені, блакиті неба і салати трясовин спекотітимуть ностальгію приємними жаринками часу, який зупинився.
Полісся – штиль за шкалою ураганів і безлюдь за кривими урбанізмів. Тут тиша і тільки безтілі струми квітневими ночами-дощами палають біло-блакитями на дротах здоровенних ЛЕПів. Палають і тріщать. Ніби зорі сиплять крупою на старий асфальт.

Старий
Знаєте, ми отак іноді збираємося – старі-биті придурки, сідаємо півколом і поки невдаха, на якого впав жереб, ламає стільці на багаття – травимо про старе. І скільки б тисяч історій спокою не перебубніли, скільки би чашок болота не вгасили під жаб’ячу рок-оперу – щораз усвідомлюємо, як давно втратили те, за чим сюди дійсно прийшли.
Пересохлими, потрісканими губами я цілуватиму гарячі спини водомірок, торкатиму кінчиками пальців плівки води так, аби з’явилися кола і повільно питиму теплу отруту. Але отрута більше не діє. Я повернуся додому і глянуся в дзеркало: брудний, смаглий і спраглий. Але ніколи більше не зможу боятися так само, як той малий. Ми запросили його на вогник, стьобали і нахвалювали емоційними качелями. А він робив непевні кроки і задкував: відразу боязко.
Я сміявся над ним…. він заїкався від страху, почувши вовка. Він каявся, що пішов сюди шкодити здоров’ю. Я пригостив його самокруткою, а він – незграбно нею чавкав. Але в тих його хвилях тріпоті, в тих його жалях і болях перед темрявою Інкогніти я зрозумів одне: ніколи більше не буду молодим. Ніколи більше не зможу відчути все так яскраво і спрагло. І передати не зможу, як він. От і хвилююся. Мій час минув.
Скільки б неголених триденностей не додалося на обличчі після дивовижних прогулянок… один його непевний крок красивіший за всі мої маршрути складності і витонченості, коли крива повторює білоруський кордон, не перетинаючи його і коли забуваєш вмикати ліхтар, бо давно бачиш у темряві.
Нескладно картографувати маршрути броунівського руху наших душ, пам’ятаючи, що кожен тягнеться до того, чого бракне. Глянувши на малого… зрозумів: я вже просто старе фейсбучне опудало для генерації тексту. А той наївняк і незграба – справжній нелегал. Скільки б він смішно не заїкався від вовчого вию.

Три неба весни
Ранніми відлигами небо зависло вище і не тисне так: Ведмедиця не нависає змовницьки і не сіпає за карк. Та березнем глянеш – зорі палахкотять яскраво і тихо. Вони завжди нишкнуть, коли ти сам: збіса серед нічного лісу.
І чути буває як палають боліди: яскраві розчерки чорніт під мову густо-порожнього повітря. І всі на світі мохнаті мікрофони, всі мільйони байт диктофонних записів не вмістять у себе тиші і каміння космосу: воно палає високо, але так близько і станеш навшпиньки – підкуриш від хвосту.
Квітневе небо гасить заревами ЧАЕС. Ми якось всі серединою весни крутимося поряд: вилазимо з боліт і човгаємо асфальтами ближче до людей. То зарево – полярне сяйво Чорнобильщини. Останній подих Дракона, який зліг тут кістьми тридцять років тому.
Травневе небо сліпе і погрозливо дмухають прохолодою грозові хмари. Вони загасять всі твої недопалки, промочать всі на світі рейнкавери і заллють рюкзак холодними ріками. Дощами залізуть у спальник, змішаються з усіма твоїми снами, а потім – насняться самі.
Рясні зливи спадуть на густі трави, агресиви блискавиць гаситимуть мокрі землі і звірі притихнуть. Так, коли складно дихати під вагою дощу і хочеш поговорити з уявними друзями, хочеш на здурі-самоті перекричати всі голоси в голові, та не можеш того зробити.
І коли все стихне спокоєм – вийдеш у поле. Тисячі комарів дзеленітимуть. Обліплять все тіло, а потім – ти змахнеш руками і всі вони злетять різко-різко, підіймуть тебе у небо: глянути на Зону з висоти.

Засада
Слово «засідка» – хуйня для підорів. Йо тре висмалювать палючим залізяччям на помийку словникових запасів. Туди ж, куди і слово «стривай».Є нормальна «засада».
Засада – це коли бобік в кущах і сцикливий сержантик зняв з ланцюжка табель, і розмахує перед таблом у тебе, волаючи. Засада, це коли пізній жовтень і: «Арьтомка блядь, я те зара роздіну сука і привяжу до дерева, і будеш до ранку стоять, поки не скажеш де остальні». Оце нормальна засада.
Засада – це коли шестеро ментів і бухий прикордонник на мопеді «Верховина» віджимають у тебе кишеньковий швейцарський ніж. Засада – це коли засаджують. А «засідка» – хуйня для підорів.

Офіційний туризм
Скоро роковини і багато хто хоче помацати Зону, бодай офіційно. Кого порадити?
Є Олександр Сирота – людина без понтів і пафосу, реактор і редактор, справжній укроп, народився і ріс у Прип’яті. Знає про неї більше за всіх.
Є Діма Науменко, і якщо я – емоційна картографія Зони, то він – ходяча енциклопедія Зони. Він знає все і його історії невичерпні, заслухатися можна і сміятися плачучи від неймовірних хохм.
Є Сергій Мирний і його твори я не читав, аби не сваритися. Але він – хоробра людина, яка ризикувала своїм життям у буремний 86-й, аби всі ми зараз дихали вільно у Києві, не закинутому. Він герой. Ліквідатор.
Є Юрій Татарчук, про якого не знаю майже нічого, але він – легенда Зони мабуть.
Є Денис Вишневський – друїд Полісся і знає поіменно всіх соколиних, рисей і вовків. І пржевальців знає поіменно.
Всі вони офіціали і я того не переварюю. Але вони є. Та не зважаючи на старання цих неймовірно яскравих особистостей, офіціалка – хуйня для підорів. Дякую за увагу.

Молодь
Ну як це буває? Сидиш собі вдома, перечитуєш якогось Камю, нікуди і нізащо не хочеш піти: ти старий і натомлений турист і ну його все. Аж тут… стукають-тарабанять у всі привати, обривають домофони, аби заливати крики твоєї тиші хорошим бурбоном і нагадують, як ти синій пропонував сходити місяць тому і клявся всією ряскою поліських боліт, що проведеш і чорт забирай, треба зав’язувати з бухлом бодай через це.
Спочатку вони боязкі і дивляться на тебе, як на володаря Потайбіччя. Питають: «Скільки ще йти? Коли привал?» І жахаються шурхотів темряви лісу. Ти лякаєш їх звіриною, розказуєш про ведмедя, який загнав трьох нелегалів на лісничу вежу і дико її розхитував. Травиш про Стьопку Полотна, який ризикнув піти сам пів року тому і ним закусили вовки, навіть сюжет на ТСН був.
А потім – виростають. Купують собі дачі під колючим дротом і всі ті мертві села Навколозоння потроху обростають закоханими у Прип’ять киянами, у яких з’явився секрет.
Закохані в Зону кияни обростають знайомими грибниками, сержантами і навіть з браконьєрами глушать водяру. Лаштують інтриги, видумують собі десятки не булих заходів у Зону, аби не здаватися такими салагами. І бігають хащами Чорнобильщини без остраху і поспіхом.
Ростуть і починають злитися, що Зону мацає ще хтось, крім них. Вони всі хочуть лишити її тільки для себе. Знаходять спорягу дешевше і чують засаду за сотні метрів. Вони виростають і йдуть від тебе своїми маршрутами, і ти ніколи за ними не сумуватимеш. Просто знатимеш: вони відчувають неймовірні ваби, мани і спокуси. Відчувають прєлєсть. І вже не можуть без того жити.

Іванків
Я коли сплю десь у Зоні: бачу буває сни про кинутий Іванків. Про всі його поверхівки, які згасли, заплющили очі і завмерли у тиші під зорями. Ніби Зона до Вишгорода і втопилося все у джунглях за колючим дротом, і підступає вже до Києва. Ніби на полігонах Нацгвардії ганяють косулі наввипередки, а нежахані птахи – щебечуть про хороше.
Ніби Київське водосховище обернулося на Саргасове море, на гігантське болото: вкрилися водоростями, поросло ліліями і пропадають там бува хоробрі рибалки – відпливають і не повертаються.
Я сторонюся моря і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую – затуляю вікна чорними простирадлами світломаскування. Я не боюсь нікого, хіба що – пам’ятника яйцю боюсь: безглузда скульптурна балда на розвилці за містом.
Її дарували як символ життя і відродження землі-пахоти після полині отрути. Подіяло: давно тут все поросло хащами, а клумба – перетворилася на ліс. І яйцем тиранозавра лежить воно серед джунглів. Я іноді отак натикаюся на його овал, острахом зиркаю, клацаю на дешеву мильницю і тікаю без пам’яті: чутно вже гупи тиранозаврихи, трясеться грішна земля під її тонними лапами. Тікаю в бік центральної площі, тиняюся залами ресторану «Тетерів», пробую зібрати всі літери вивіски і відновити надпис. Аби був.

Москва горить
Ми отак тікаємо іноді від темряви лісу, яка накриває холодом, затискає у лещата швидкоходу і поспіху. Біжимо стежками з буреломів, гасаємо там у темряві і тільки зорі підсвічують спотикачки й завади.
Ми приганяємо в хату, шаманимо із заслінками і тягами, знаходимо у дворі доаварійні дрова і радіємо страшенно, передчуваючи. Розставляємо стільці, розвішуємо одяг, протираємо глечики, підмітаємо підлогу, знаходимо сірники «Гомельдрев», газету «Труд» за 1984-й і, нарешті, розпалюємо пічку. Дрова тріщать рвучко і галасно, не так настирливо, як труха парканів і не так німо, як твердощі віконних рам.
Ті дрова збираєш бережно і несеш їх до пічки з повагою. Відтираєш пилюччя і дивуєшся, як досі не протрухли. Кладеш акуратно і палиш потроху. Їхній тріскіт схожий на ляпаси, жаринки – вистрибують і пропікають штані, а ти все сидиш і втичиш у вогонь. В такі моменти про щось мрієш, когось пригадуєш, смієшся, сумуєш, та ніколи не жалкуєш про зроблене.
Потім, ще набрати дров: десять кроків надвір і стати спиною до теплих помаранчів кімнати, жахнути контрасти дубачини, самотності, виїв вітру і шурхотіння дрібного дощу. Це так ясно звучить, коли далеко йти до людей. Коли всі стежки завалені, коли туристичні маршрути далеко осторонь. Ми не ходимо трактами першоразників. Ми вибираємо стежки забутості і дійсне відчуження. Ми ж не сталкери, ми – нелегали. Ми ховаємося відшибами і втичимо на вогонь мовчки. Іноді тільки перемовляємося:
– Бачиш там, у вогні?
– Що?
– Москва горить.

Гагарін
Першого квітня славного року давним-давно, я прокинувся серед руїн військового містечка Чорнобиль-2 по вулиці Корольова п’ять.
Довго заварював зелений чай, вислуховував набридливі шквари пальнички, підкурював від неї синій честер і пік пальці, прокльони сиплячи. Смалив одну за одною на прогрітому ранком східмайданчику, рахував стрижів і писав на диктофон їхні верески.
Тихо вийшов надвір і галасно шовгав старим листям. Бухнувся на бровку, сидів нерухомо і згадав про плакат. Той висів серед вогких темряв у нутрях холодного підвалу не так далеко. Там відшиб безглуздя, пограбоване захолустя і нелегали заходять раз на три роки. Там навіть меблів нема і ламані стільці не зиркають похмуро з брудної підлоги. І на тому плакаті – хлопець посмішки у гігантському шоломі: ясний і натхненний Гагарін.
Я відніс плакат у схованку.Там не поцуплять його випадкові туристи, не дістануть холодні сніги, не загризуть миші і не заклацають до огиді фотографи. Я щораз згадую той плакат у день космонавтики. Він яскравіший за посмішки і шоломи усіх плакатів на світі.
Повернувся, поставив тишу на реплей, зібрав рюкзак і рвонув звідти. Звалив на високу орбіту прохолодного Ужа. Туди, де карасі втичать у каркасах затоплених човнів, а браконьєри – ганяють на блискучих моторках, висаджуються на берег, дихають перегаром на святу землю, смалять сигари у свіже повітря і спускають собак на підбитого лося.
Десь у тих лунах пострілів і гавкотів, десь на тлі гарчу – танув звідти я. Знаючи, що годувати птахів у руїнах колгоспу і рахувати ямки мурашиних левів на сухому піску повернуся ой не скоро. За тиждень.

Початок Зони
Зона починається не з колючого дроту. Зона починається не з остраху ночі, коли шорохи глухотом жахають, а дзеркала місячного сяйва – блискають демонами у поодинокі калюжі.
Вона починається не з поля сухої трави, не з урочища топкого моху, не з трясовини у рясці, де ганяють салатові медузи, де у підводді знаходиш смарагди холодного замість коралів теплого.
Не з тривоги вечірньої і засідки міліції вона починається. Не з патрульної дороги уздовж дроту, на якому щораз лишаєш барвисті клапті і краплі крові, злиті зі рваних ран рвучкими сіпами заплуту.
Вона з маршрутки починається.
Із приземкуватого Спрінтеру, охайного Боксеру, чи важелезної Хюндайки, яка котить собі у древляни з полян крізь поля і поляни, крізь плеса Тетерів і Київські моря, охайно розлиті на проїзду ділян.
То замкнута спільнота із прикордонних сіл, де всі навспак і навзаєм. Де суміш крові, слини і денатурату подають у похмурих барах іржавих вивісок, яким власники давно роздали імена дружин і дітей.
Маршрутка – карстрове провалля, кролина нора і з Кольських надглибоких свердловин голосять верески Пекла. У Пеклі на ходять за другою, а сума сутягу доданків не рівна чеканкам, не тотожна жагам, спрагам і розрахунам бахнути ще.

Пляж
Двісті сорок три дні назад я відморозився від трьох знайомців, напхав міський рюкзак на п’ятнадцять літрів всячиною, переліз дротеняки і під зорями потопав у бік Чорнобилю-2.
Від колючки до розвилки «Назад дороги нема» – дванадцять тисяч дев’ятсот кроків з гаком, про який забуваєш через десять хвилин. Я колись рахував точно: пару разів збивався, кидав і рахував зорі, але й там плутався на третій сотні. Точнішого підрахунку не зустрічав, а про зорі і так всі знають.
І десь на восьмій тисячі кроків я завжди питав себе… ну дійсно, ну от чо ти там забув? Ти був там купу разів. Давай, не дури, воно тобі треба? Он, зараз буде на Ямпіль поворот. Гайнеш собі в будинок магістрату, натопиш пічку, сядеш біля колодязя, відкриєш швейцарцем червоне сухе за дві сотні і завтичиш на зорі: порахуєш нарешті весь цей клятий цукор, весь кокаїн твого нічного неба. То Сатану гнали з небес, зранили і кров бризнула, і пропалила собою шовкову завісу ночі. От і просвічує тепер Царство Небесне крізь отвори темних завіс.
Я натопив піч, але заснув на вулиці: в хаті грів кості змерзлий привид, з яким познайомився три роки тому, а посварився і не розмовляю – два. Звісно, я не пішов на Чорнобиль-2. Звісно, завернув.
Прокинувся рано-рано і втік до ріки. Випив пепсі, продирався крізь хащі до русла, сидів на бровеняці, прибитій квітневими бурхловинами до крутого берега, звісив ноги вниз і рахував тишу.
Пів години ані звуку: тільки дихання і шепіт течії. Та Сонце вдарило в очі, вилізло з-за гострого лісу – і треленями розлилися птахи. Вересками переспівів, каверами рок-хітів семидесятих тарабанили у Золоті Ворота моєї тиші, гупали у бронедвері мого спокою, але замовкли знову і я сидів нерухомо ще пару нескінченно спокійних годин.
Потім валявся на пляжі, читав Франсуа Моріака, черпав воду з Ужа здоровенною кружкою і доливав туди червоне сухе, назву якого вже сто разів забув. Іноді дрімав, та швидко прокидався, залазив у воду, а на голову клав футболку кольору перестиглих суниць. А потім, прямо під піками нестерпно палючого сонця, виліз на гарячий пісок і заснув.
Прокинувся червоний і кволий: сонячний удар, шкіра-рак і путін-краб. Довго брів берегом, забув половину речей, повертався ще повільніше, дотяг кістки до Ямполя крізь хащі кущів і заповз у першу-ліпшу хату.
Ліг на лавочку і схрестив руки. Так і пролежав шість годин. Про воду забув і згадав тільки в лісі дорогою назад, коли до виходу лишалося десять кілометрів, а пити кортіло до галюнів у голові.
Знову рахував кроки. Дванадцять тисяч сто сорок п’ять, дванадцять тисяч сто сорок чотири… кроки до спасіння-колодязя. Він там відразу за колючим дротом: у селі миру, старих бабець і отруйних грибів з чудовим післясмаком.
Тягнувся отак крізь нічний ліс і вовтузив мрії-спраги у важкій голові. Не про жінок мрії і не про міді холодних пивасів, не про м’якоті лолося спраглі бажання, а про мінералку «Моршинська» і «Ессентуки 4», про «Миргородську» і пепсі\фанта\спрайт слухайся своєї спраги: слухай голоси у своїй голові.
І коли дорахував, коли помилився на тисячу триста кроків і побачив колодязь – кожен його скрипіт, кожні мугикання ланцюга, кожен розхлюп звучав отим Царством Небесним, світло якого роздивляєшся крізь дірки у ковдрі неба, пропалені кров’ю Сатани.
Я дістав повне відро, поставив його на асфальт, впав на коліна і утопив голову в крижаній воді.

Поліетилен
Чотири роки тому я не визнавав спальників і загортався на ніч у шматок поліетилену. Конденсат осідав крижаними краплинами і бережи Боже торкнути їх щокою – холод далеко гнав сон, який і без того не часто заглядав у мої поліетиленові царства. Я мріяв дістати мішок для трупів з американських фільмів, який рвучко закривають на блискавку YKK.
Шістнадцяте листопада – ті останні теплі днини, коли ген небом пливуть перисті хмари і Сонце ще прогріває так-сяк повітря. То було село Новий Мир, що цікаво вже само по собі і я не взяв нічого теплішого за кофтину з епохи бабиного літа. І коли ввечері всі поснули у теплих спальниках, я лишився один на один з трупним поліетиленом, тверезим мінусом і пляханом бюджетної водяри.
Вдарило чотири морозу і пам’ятаю – під ранок заснув ненадовго, та підірвався скоро, сидів загорнутий у шмат клійонки і неспішно добивав пляшчину з горла, гріючись.
Потім, ми пішли: я відчутно хитався і навіть пробував відбити ногою літеру «В» на станції КлиВини, ледь не помер від холоду в селі Денисовичі і пройшовся поряд з білоруським кордоном на грані – можна ту пляху вірним підлеглим Бацьки було закинути.
Мене врятувала буржуйка і п’ятнадцять метрів трухлявого паркану, який ми завзято трощили ногами двадцять хвилин. Врятувала будка лісників, яку знайшли випадково, врятували макарони з тушонкою, яка нещодавно зникла з полиць вітчизняних супермаркетів.
Дорога назад розтала в тумані. Пам’ятаю тільки гігантський червонотілий місяць висів над деревами низько-низько і лякав нас прожектором. Я доповз додому, впав під струми гарячого душу, заліз під товстелезну фіолетову ковдру з місяцем і зорями. Я пробув у відключці тридцять годин.

Налобник
Виходжу якось собі з Зони, топаю тими полями по пояс в тумані, по коліно в росі, по литки в багні. Підсвічую налобним ліхтарем колючий дріт, розглядаю помаранчі ще невсталого Сонця на сході, вилажу щасливий і замріяний. Бубоню холодні закляття північними мовами, розписую рунами стіни зупинки о п’ятій ранку і сплю дві години в маршрутці на Київ.
В місті всі рухаються швидко і я, засмаглий від бруду і щедрого сонця, пливу собі з завісою перед очима і завалююсь у метро. Ну от чого ви всі пиритесь так!? Ну тхне від мене кострищем, торфом і потом. Моє амбре особливе і я гордо несу його синьою гілкою метро, і воно крутіше за ваш Діор Фаренгейт у тисячу разів. І я з принципу жодного разу таксо не візьму.
І ви всі завжди на мене так дивитесь, коситесь. Ну чо сьогодні аж прям так сильно?! Шо не так?! Ну да, рожой не вийшов, ну не Бред Піт, в Менс Хелс не зніматись…
Точно! Налобний ліхтар не зняв!

Прийшов
Слово «прийшов» для мене з важким підтекстом. Ним можна надіслати смс-ку близькій людині, аби потім вирубити мобільник на пару днів – відкисати у ванній, сьорбати «Байкал», читати Флобера і шкутильгати кімнатою, сподіваючись, що збиті гравієм ноги трохи відійдуть до наступного разу.
«Прийшов?» можна прослухати першим питанням у чаті. За тим словом бажання дізнатися скільки спало градів-снігів на наші дурні голови квітневими вечорами цього разу і чого ми вибираємо найдурніші маршрути? Зрештою, чому заради принципу готові мерзнути десятки годин?
Словом «прийшов» можна замінити розповідь про холоднечу, перевтоми і решту такого, до якого приходиш, аби відчути смаки життя по-новому. Аби цінувати речі, які поряд завжди і про які забуваєш, коли все добре.
Якось в мене інеєм вкрилися кінчики волосся. Вчора було гірше –камуфляжну куртку ніби довго прали під квітневими снігами Зони: під градом і зливами вони чергуються несамовитістю і залишають тебе мокрим на останні двадцять кілометрів. А потім – все замерзає. І плювати, що рухаєшся.
Хочеш бува дістати руку з кишені, або GPS глянути: скільки там до того повороту клятого? Але не можеш того зробити: змоклі рукава обернулися на шматки різнокольорового льоду і ти їх зігнути не можеш. Навіть руку з кишені дістати не в силах. Мо’й краще – не так холодно.
Я завмер в знак-питальній позі на зупинці і дарма пробував не тремтіти. Ми вийшли. Ми перемогли. Скоро фари заллють асфальтові врані старим, свічковим світлом. Знайомий на машині приїде. Забрати нас звідси до бісової мами. О п’ятій ранку. Я називаю його «Хонду» просто: Рай.
Завалюся в салон, грюкну дверима і скоро лід розтане: зможу розправити руки. Але в той момент – про це не знатиму. Вже спатиму. І рукава у мене будуть з приємним запахом талого льоду: важкі і холодні. І від того холоду досі ниє все тіло. Доброї ночі.

Ранок
Буває отак приводиш у Прип’ять хороших людей: мистецтва заради чи просто душу-компанію погріти патяканням. Ми там завжди три дні. Рідко буває тиждень. Три холодних ранки і теплих вечори – золото, коли встигаєш не поспіхом обійти всі парки атракціонів і басейни, повалятися у скрипучих кріслах на руфах висоток, побігати від офіційних туристів хащами мікрорайонів.
Це як зганяти у Львів на вікенд: обійти «Дзиґи» твоєї юності, посумувати за «Лялькою» твоєї розпусти, диміти вечорами на стометрівці, рахувати трамваї Старим Містом і сперечатися з дрібними дощами на прокуреній кухні під пахвою Площі Ринок. А потім – взяти вечірнє таксо до вокзалу і впасти у плацкарт на горішню полицю: крутити плеєр, садити батареї, дихати в тишу і підслуховувати чужі теревені.
І коли настає вечір третього дня, коли на Прип’ять сходять останні лагоді Сонця – на голову валиться сірість. Мряки безхмарного вечора, коли темрява ще не спустилася, але вже відчуваєш похмурі дотики ночі. І коли час прибрати в кімнаті, розкидати меблі, сховати сліди, впасти на рюкзак і палити у тиші півмороку – всі мовчать. Затихає матюччя і тільки тихі втики без порухів. Потім ще два кемела в тишу, вийти на балкон: востаннє глянути на висотки, потоплі у літніх зарослях Амазонії двадцять років тому.
І у цей момент нізащо не хочеться кудись йти. Ця хата, ця двокімнатна квартира на сьомому поверсі дому номер сорок шість – рідніша за городи дитинства, на яких цупив абрикоси і персики у чорний пакунок «BOSS».
Та потім – підриваєшся рвучко. Вдягаєш швидко рюкзак, завмираєш на пару секунд, водиш кутікулами по шпалерам, шепочеш «прощавай» і так ніби востаннє кожного разу і назавжди: виходиш у двір і біжиш на радіоактивне плато з жагою лишитися тут назавжди.
Там на плато, під жовтим піском, змоченим вчорашньою зливою, поховані отрути тутешніх земель і ти у темряві натикаєшся на знаки радіації на струнких залізних ногах, і роздаєш їм щиглів, аж ніготь болить на вказівному пальці.
Добігаєш до спини ЖД-мосту з білих кісток, ховаєшся від потягу, який пройшов тут тридцять п’ять років тому, махаєш німі вітання всім привидам, а вони – фоткають тебе на «Зеніти» з купейних вагонів, ти посилаєш повітряні поцілунки безтілим духам минулого, розглядаєш вогні станції так близько, аж чути запахи і голоси. Ти тікаєш на Лівий Берег.
Переходиш канал і якраз над ним розкинув свої шати-жовтизни важелезний Місяць. Селена вагітна твоїми мріями: фліртує страшачи, непевно підліхтарює биті асфальти на шляху до забутих сіл.
І приходиш у кинуту Церкву. Мрієш зустріти того самого пугача. Слухаєш вовчі виї, розбираєш на ноти пісні нічного лісу і загортаєшся у теплі спальні синтипони – дивитися сни про тих, кого поряд нема.
Прокидаєшся, а бджоли у бані ще сплять. Знімаєш ланцюг з дверей, відкриваєш їх широко – а там м’яке і лагідне Сонце сліпить очі. Привіт.

Коктейль Полісся
Коктейль Полісся: Зона, прикордонна зона, і кордон. І Чорнобильщина – берег піщаний, за яким Океан Білорусь. Люблю берегом ходити. Топаю кілометрів десять повз іржу колючки і поваляні гнилі стовпи, знаючи: ось відразу за ними небо інше і там персонажі з казок, жонка бацькова корову доїть, а на горизонті ген – височіні картопляних зікуратів майоріють гордовито й поважно. Топаю і наспівую:
Трава – якасная, палёт – цудоўны.
У заначцы – блок цыгарэт “Космас” на лядоўні.
І так плетуся непоспіхом, шкрябаю кутікулами гнилі трухоти стовпів і до людей кілометри рахую подумки, аж раптом мобільний дивом підхоплює пів палички якогось картопляного оператора і смс-ка: «Збираєтесь за кордон?» Ну звісно не збираюся, а то ще зікурати поваляться.
Тут безлюдь і хижі звірі, та я не хвилююся. На Книжковому Арсеналі навіть більше хвилююся: мікрофон якийсь важкий, підносити йо’тре ближче, зала запафосна, а глядачі – далеко від сцени сидять.Як тут не хвилюватися?
Вона така каже: «Не хвилюйся, все буде ок’ей». Ну звісно, блядь, буде. Ок’ей. Я сто років не виступав перед публікою і як ще може бути? З хвилюванням скрізь так. Схопив мене і ще одного пасажира якось прикордонник. Ми втекти пробували, ну він табель дістав і в пузо тичить: «Стоять блядь! Зараз подмога приїде – будем розбиратись хто ви такі, гусі мої голуби».
Дійсно, на відвідувачів Арсеналу ми мало схожі: та і чого на них бути схожими в селі Бобер, Поліського району, Київської області? Наші замурзані арафатки, діогенські амбре, драні комки і аерокосмічна вихлопина тримають погранця на поважній відстані. Гірше ніж ми виглядають хіба контрабандисти зі славного придністровського міста Рибниця. Ну і стволами, як цей, при зустрічі теж розмахують.
Тримає значить погранець табель, а у самого аж руки трясуться. Ну і я стою, а в голові все якісь дурниці на реплеї: каланчацький ансамбль «Степовичка», наприклад. Стою і думаю: «Йо-майо».
Яке там хвилювання? Ну потягнуть в погранзаставу, ну будемо пів дня плювати у стелю і рахувати тріщини на стінах. Головне, не рипатись. От і втичу, а пасажира мого прям трусить з перелячки. Розумію, що не допоможе, та все одно такий: «Не хвилюйся, все ок’ей буде».
Звісно буде. Тільки не у всіх.

Шкура
Я одного разу збирався в Зону сам із собою: торкнути спокій прохолодних весняних боліт і потонути у в’язких торфах, які пахнуть смолами і димлять нікотинами вранішніх раней о шостій о’клок. Але пішов розпити-знайомитися з одним нелегалом. Він особливо любив кинуту залізну дорогу, що вже насторожувало, а на зустріч у паб – притяг шкуру кабана: запакував її у три прозорі целофани, але то не заважало опаришам втичити звідти на мене погрозливо. Знайшов її десь у Навколозонні, на автобусній зупинці, а штиняла шкура гірше тасманського диявола, кривіше за всіх циган на світі. Може, він голіруч того кабана заковбасив, ну або шкура сама злізла – від одного погляду.
Довго персонал того пабу не витримав і ми зі шкурою поперли в підвал офісу: стріляти з його довгого ельфійьського лука по газових трубах. Мені трохи лячно стало, але я закурив і заспокоївся. Зрештою, цей хлопець газовщик – він знає що робить.
Кажуть, Янукович полював на кабанів, коли Майдан розігнали вперше. Скажу відразу, ми спалили шкуру на дитмайданчику о четвертій ранку. Підпалювали сторінками мого першого роману, який я видав накладом сто примірників за власнокошт без перспектив та сподівань і про який забув назавжди. Вона каже на такі тексти «барахло». Слава богу, хоч кабан нічого не сказав. Цікаво, як би виглядав розгон Майдана кабанами?
Труби так і не жахнули, і ми полізли на дах через третій поверх по решітці. Він ніяк не відпускав свого кабана і давав йому різні імена шведською, а опариші – все сипалися на Мазди і Кашкаї, шкура полетіла вниз. Скільки можна так жить? Все, треба братися за голову. Кабана. В Зоні.

Любов
Я закохався з першого погляду.
Бачив колись твої фотки в мережі і гортав спокоями, та тільки наживо зустрілися і йокнуло, аж руки тремтями забилися. Твоя ґречність змушує серце стрибати, а поодинокі прохолодні нотки – вирівнюють кардіограми, затикають рота навіть моїй аритмії і гасять спокій тривогами передранкової ночі. І щось невловиме твоє пробую піймати кожної зустрічі мимохопом, як ідіот поводячись.
Твої старомодні прикраси зачаровують, а дивовижні весняні вбрання – радують свіжістю. Тебе пильно охороняють, ти далеко за містом. Так далеко і так близько водночас. Тобі всі ці тексти. А кому ще?
Біля тебе час летить так швидко-дзиґою і завмирає водночас. Ніби зірки закручуються швидкостями і розмазуються на фото, коли клацаєш небо на довгу витримку. І навіть якщо твої пожежі згаслі, мої – ні.
Зона! Я люблю тебе.