Маркіян Камиш

український письменник

***

Прохолодна тиша тебе перетікає в тишу публічних бібліотек, стає тишею Зони, а потім ‒ глухотворним оркестром вертолітного техно і ранкових трелей птахів. Тремтінням неба під ногами, яке бачу хіба у дзеркалі болота, подовгу перестрибуючи на ще один острівець.

Тиша доєднується до тиші, виходить з берегів і пронизує, як весна, що почалася нарешті: килимастим барвінком заповнила вулиці, а хмарами яблуневого цвіту ‒ замаскувала згарища і хати.

Я давно вже хат не шукаю і відмовився від доріг ‒ це лише топографічний конструкт, нав‘язаний нам імперською картографією.

І не молюся Навігатору більше. Не схиляю перед ним голову, не б’ю поклонів нашому супутниковому богові аби він задобрився і вказав шлях до мети.

Бо немає ніякої мети.
Є я і ти моя Зоно, моя вічна любов.
Моя велика, блакитна зірка.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13