Маркіян Камиш

український письменник

Майже

Рік тому я майже зав’язав.

Двічі поспіль піймався, навігатор вирубався і глох, наче всі нехороші з мого пантеону хапали за руки і тягли до людей.

Та пожежі і крик заборон повернули на місце, на орбіту Зони, до магнетизму якої звикаєш, як до гравітації.

Любов до неї не потребує пояснень і посилань на наукові праці. Дякую тобі за це, моя неозора Моано, в океані тебе я й розчинюся, в морі тиші твоєї поставлю життя на повтор.
Пам’ятаю, як зав’язав востаннє.

Вночі добрів до хати, виклав з рюкзака пляшку і перед сном дивився в небо крізь даху пролам. Ніхто не бачив мене, тільки зорі з плями Молочного Шляху, небесної ріки інків, що розполовинює ніч.

Я тоді повернувся, але пляшку залишив. Хай за нас вип’ють духи комбайнерів чорнобильського району, яких небесна ріка вже забрала. Хай їхні душі покружляють, розсядуться колом і піднімуть чарки імені «йобнем по третій і отбой мужики».
Тепер я залишаю пляшку завжди.

Йду в соляк, беру пляшку і ніколи її не п’ю.

Ніби хочу доєднати до океану ще одну краплю, ще одну сльозу.

u