Маркіян Камиш

український письменник

Автодром імені Жиля Вільнева

Що робити, коли критики тебе називають «письменник однієї теми»? Впадати у розпач? Шукати чогось нового чи сміливо нести свій прапор далі? Інколи осяяння та відповіді приходять у дійсно несподіваних місцях. Наприклад, на автодромі Жиля Вільнева. Маркіян Камиш розповідає Читомо історію про те, як він упіймав свій власний інсайд і дізнався, про що буде його наступний роман.

На пустуючий автодром імені Жиля Вільнева в місті Монреаль падає засильний, як на середину весни, дощ. Крізь його шелест — пробивається віддалене пікання спецтехніки, яка готує трасу до етапу Формули-1. Десятки тисяч людей зберуться тут влітку на фантастичне шоу, але зараз — все виглядає закинутим.

«Література? Вона як перегони: ніби все визначає талант, але складно потрапити і так просто опинитися за бортом, якщо недостатньо зв’язків або закінчились гроші», — говорить Леа. Вона сховалася від дощу на одній трибуні зі мною. Леа працює спортивною оглядачкою, мріє про власне літературне агентство і вже почала робити перші кроки. Я розказав, що письменник. Ми розговорилися:

— Що ви тут робите?
— Тікаю від себе.
— Всі ми тікаємо. Мене цікавлять деталі втечі! — сміється Леа.
— Я написав пару книжок, там фігурує Чорнобиль. Всім сподобалося, але тепер критики вішають бирку «письменник однієї теми». Бирки дратують, хоча я до кінця не певний, чи планую того позбутися.

Трасою повільно проїжджає жовтий каток з червоною лампочкою, яка блимає занадто яскраво, як для цього пасмурного дня. Не повертаючи голови, ми мовчки спостерігаємо майже німе кіно: каток неспішно з’являється в лівій стороні кадру і зникає — у правій.

Дощ спадає рясніше. Леа дістає з сумки смартфон, молескін, олівці, пару DVD-дисків, пачку візитівок, автоспортивний журнал — витягає все і вмощується зручніше, зверху на сумку. Вона говорить:

— Знаєте, до автоспорту я писала про фільми і комп’ютерні ігри. Це допомагає шукати аналогії в інших сферах культури. От ви, наприклад. Всі чекають Metro Exodus, S.T.A.L.K.E.R. 2, новий Fallout і продовження The Last of Us, а кліп «Faded» Алана Волкера — переглянуло майже два мільярди людей. Постапокаліпсис тільки набирає силу.
— А Valve он скільки років принципово не розробляє Half-Life. А Bethesda, окрім чергового Skyrim, має ще купу першокласних проектів.

Під густими хмарами посмішка на смаглявому обличчі Леа виглядає особливо яскраво. Вона вкотре сміється з моїх слів, але за тим сміхом я не відчуваю ані глузування, ані зверхності. Раптом розумію: вона дуже старша за мене і набагато досвідченіша.

Леа говорить:

— Маркіяне, ви любите Кадзуо Ішігуро? Pale View of Hills або An Artist of the Floating World? Це ж одна і та сама історія про Нагасакі, ще тепле після вибуху бомби. Згадайте всі ці відрубані кінцівки з фільмів Андерсона. Цих його порт’є, які мігрують зі стрічки в стрічку, дитячі втечі з наметами в The Royal Tenenbaums і Moonrise Kingdom. А бунтар-музикант з гурту «Горіховий сюрприз» Франзена в наступному ж романі з’являється в ролі інтернет-революціонера. Новий фільм Терренса Маліка — і всі знову задумливо бродять по коліна у воді на узбережжі. Творці не бояться повторів.

— Irreversible та Enter the Void?

— Ну звісно! Навіть Гаспар Ное не соромився сказати: Irrеversible — тільки «спроба». А значить — будуть інші! Розумієте?

У Леа дзвонить телефон. Вона бере слухавку і говорить французькою. Встає і повільно походжає повз. Я риюся в кишені й дістаю пачку червоних Marlboro. Сигарети прим’яті, під дощем трохи змокли і ще не встигли висохнути.

Я дивлюся на пачку і розумію: вона у мене ще з Зони лишилася. З того короткого проміжку, коли забігаєш в Україну на пару тижнів після довгих розлук і гостріше відчуваєш, як сильно Зони не вистачало. Біжиш у її смарагдові обійми і тільки там чітко розумієш своє місце в цьому велетенському світі. Місце, до якого належиш, з яким пов’язаний нерозривно і від якого не можеш втекти.

Я докурюю сигарету, Леа кладе слухавку і питає:

— Ви сміялися з вимови?
— Я сміявся, бо Чорнобиль завжди наздоганяє.
— Завжди?
— Сьогодні річниця аварії на ЧАЕС. Розумієте?

Леа гуглить, у передчутті підтвердження моїх слів. Вона посміхається знову, коли розуміє: я сказав правду.

— І ви втекли? Аж в Монреаль?
— Не втік. Вранці дискутували про Чорнобиль, скайпом: сперечався з відомою письменницею. Вона говорила якісь пафосні штуки про Чорнобиль і відпускала в мій бік ейджистські пасажі в менторській позі. Мабуть, задумала написати щось про аварію.
— Це ж простір для піару, якщо вона відома.
— Ну, я можу написати колонку в пресі, спровокувати подальшу полеміку, яка репутаційно працюватиме на мене. Але я не блогер.
— Чим закінчилось?
— Ми договорили і я вийшов провітритись. Яскраво світило Сонце і Сен-Лоран гнав свої бірюзові води, я дійшов сюди, роздивлявся порожні трибуни, коли раптом ясно, так явно побачив, яким буде мій новий роман. Я витрачатиму свою енергію тільки на нього, не на пусті суперечки.

Дощ слабшає і крізь його стіну знову долинає пікання спецтехніки, а непроглядний пасмур дощових хмар — прорізають трикутні уламки блакитного неба.

— Візьміть. — Леа дає мені малинову візитівку. — Коли закінчите роман — вам знадобиться агентка.
— Дякую, в мене вже є агент.

Жовтий каток повільно проїжджає назад. Треба йти. Леа збирає розкладені речі. Каже: «Це подарунок», простягаючи два DVD-диски. Вона говорить: «Я не знаю, де ви знайдете DVD-привід, але подивіться, там записи старих перегонів з цієї траси». Я беру диски в руки, дивлюся на них і розумію: я теж не знаю.

 

Оригінал: http://www.chytomo.com/avtodrom-imeni-zhylia-vilneva-bloh-iz-kanady/

*Візит до Канади відбувся завдяки Ростиславу Нємцеву, Монреальській літературній студії та УНО Монреаль. Автор також висловлює вдячність Тетяні Нємцевій, Артему Луговому, Юрію Клюфасу, Юрію Кусь і Степану Балацько.