Маркіян Камиш

український письменник

Рецензія на «Чормет» від Ігора Зінчука для сайту «Друг читача»

Творчість письменника Маркіяна Камиша — унікальне явище сучасної української літератури, тому що автор описує у своїй творчості нетипові аспекти і проблеми, з якими зіштовхуються люди у Зоні відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Читаючи книги автора, відчуваєш, що дослідження Зони відчуження стало для нього частиною не лише творчості, а й життя.

У новій книзі «Чормет» перед читачем відкриються будні мародерів — збирачів чорного металу за колючим дротом Чорнобильської зони. На мою думку, прийом вживання персонажами нецензурної лексики, письменник використовує заради того, щоб краще передати атмосферу, в якій живуть і діють персонажі; охарактеризувати соціальне «дно», на яке може опуститися людина. Героями цієї повісті є ті, на кого зазвичай мало звертають увагу — Алік, Ченя, Гриша та інші п`яні чоловіки, які за шматок металобрухту готові віддати все чи навіть піти на злочин.

Цінність та актуальність повісті ще й у тому, що в сюжеті розкрито такі проблеми сьогодення, як нелегальний вивіз лісу під прикриттям правоохоронців, незаконні сафарі — полювання для обраних українських можновладців, продаж білих грибів із Зони відчуження на ринках столиці України. Дичину прямісінько із лісів Полісся постачають до елітних ресторанів Києва, от тільки чи відомо про це відвідувачам закладів? І чи будуть покарані ті, хто покриває такий бізнес? Це риторичні запитання.
Ще однією важливою темою повісті є «спецоперації влади», щодо покарання сталкерів. За словами одного із персонажів, подібні спецоперації «обмежувалися показухою»:

«Керівництво Зони надавало інформацію про дату і час, коли журналісти зніматимуть. Тоді і підганяли БТР кудись під Чорнобиль, прикордонники вдягалися у броніки і красувалися перед журналістами, це потрапляло в об`єктиви телекамер… Попадалося кілька сталкерів, їх фотографували під час обшуку і надавали знімки для ЗМІ, спецоперація згорталась, рештки фінансування дерибанилися і за півроку все починалося знову».

Читати книгу легко і цікаво. Письменник не лише майстерно змальовує образи персонажів, але й ненав’язливо акцентує увагу читача на підтексті.

Мене особливо вразило порівняння ситуації в Зоні Чорнобильського лиха і ситуації після аварії на атомній станції Фукусіма (Японія, 2011 р.), де й досі стоїть парк елітних авто, які люди покинули, рятуючи своє життя та своїх рідних. Важко повірити, що подібне можливе у нашій державі, де, незважаючи на офіційні заборони, мародерство в Зоні відчуження стало, на жаль, звичним явищем.

Після прочитання книги, на душі залишається осад смутку. Кожен, хто читатиме цей твір неодмінно замислиться про цінність життя і відповідальність за дії людей та їх наслідки, адже від цього залежать долі мільйонів осіб, що вже ніколи не повернуться до своїх домівок у місце, де застиг час.

«…Нещодавно померла Розалія Іванівна, остання тутешня самопоселенка. Ченя іноді її навідував, допомагав по господарству, а вона читала йому свої вірші, написані від руки на аркушах у косу лінію, і бідкалася на туристів, які приїжджали щодня і фотографували її, як звіра у клітці».