Маркіян Камиш

український письменник

Рецензія на «Чормет» в рамках конкурсу Книга року BBC-2017

Запилюжені «гноми» і «големи» у «Чорметі» Камиша
Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» — одна з 16, що увійшли довгого списку Книги року BBC-2017. Про неї розповідає член журі конкурсу Тарас Лютий.

Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» є далеко не дебютним твором, позаяк автор уже поспів заявити про себе завдяки поміченому читацькою аудиторією роману про чорнобильське сталкерство — «Оформляндія».

Видно, що тема, як зрештою і питання, порушені в попередньому тексті, й донині не дають спокою авторові. Аж от і тепер він вхопився за настирливих та запилюжених «гномів» і «големів» «Зони Відчуження», котрі вважають ці терени своїм заповідним краєм.
Пропонований читачеві опус починається з опису нескладних щоденних подробиць.
Наприклад, головний герой повісті, такий собі Алік, займається тим, що подовгу слухає зливу, вороняче каркання, гавкіт собак тощо.

Крім того, зненацька ми дізнаємося про самого героя, здавалося б, не зовсім потрібну інформацію, приміром, про те, що він «бухає менше за всіх», а живе досить негаданим для рядових людей промислом: приймає найрізноманітніший чорний металевий брухт (чормет).

З цього місця й починаються граційні описи отієї безмаль не «чарівничої гори» — купи чормету, котра накопичується без жодного тобі обліку, й так само без аніяких на те дозволів.

В уявлені нашого героя, того ж таки Аліка, метал тяжіє до однієї велетенської купи, на яку, читаємо ми у повісті, раз по раз символічно вилазить його незрадливий собацюра і витягає морду на вітер.

Читаючи повість нам доводиться прориватися крізь нетрища технічно-виробничої специфікації металобрухту, інструментів, багатоманітного начиння, транспортних засобів, усяких механізмів, а до того ж і електроприладів та багато іншої всячини.

З огляду на це все, Камишова повість «Чормет» нагадує нам експеримент зі створення чогось на кшталт тексту з серії культури повсякденності, але оздобленого промовистими художніми прийомами.

На підтвердження цієї думки можна сказати те, що в творі читач відшукає, крім зазначеного безмежного перерахування металобрухту, також і варіації побутових предметів, марок тютюну чи алкоголю та інших форм товарів масового вжитку, без яких персонажі просто не живуть, бо це їхня органічна стихія.

Твір побудовано без зайвої психології. Письменник обирає гротескні фарби й наративи, як це робить у власних п’єсах Лесь Подерв’янський, аби закарбувати образи своїх центральних постатей. Самі ж вони щедро пересипають ретельно випрацюваним сленгом і ненормативною лексикою. Але, знову і знову, за який би фрагмент тексту ми не вхопилися, повсюдно наштовхуємося на описи пошуку чормету. Це, якщо хочете, магічний стрижень оповіді.

Крім названого вище ключового персонажа Аліка, на сторінках повісті ми зустрічаємося з немалою кількістю різних його спільників або конкурентів: Пєтя, Гриша, Чєня, Лєнін, дільничний Коля, Танька Скважина, Слава Погранець, ну і звісно ж собака на прізвисько Кефір.

Як і годиться, ці постаті теж збирають чи охороняють металеві «діла», тільки й чекаючи на те, щоби накопичити повний арсенал усілякого барахла — сокровенного чормету.
Запевняю, що під час читання цієї книжки вас не буде залишати переконання, ніби вона нагадує якесь «реаліті-шоу», от тільки представлене в літературній формі.

Таке враження, що всі ці типажі — цілком реальні люди, які просто стали художніми персонажами, перейшовши в режим тексту.

Для підсилення своїх сюрреалістичних описів автор нарочито вживає, щоправда, де треба і не треба, літеру «ґ»: ґавкіт, циґан, сиґарета, болґарка, ґвинтокрил і багато інших слів.
А вряди-годи в тексті трапляються одкровення, від яких стає аж моторошно.

Так, збирачі чормету насміхаються: в Києві, мовляв, мало хто до кінця спроможний уторопати, що в столичних ресторанах відвідувачів почасти поштують стравами, які приготовлені з продукту, «здобутого» в Чорнобильській зоні: гриби, риба, дичина тощо.
На додачу, вагому частку тексту посідають дотепні замальовки вживання алкоголю та його гіркі наслідки. На думку одразу ж спадають алюзії на поему в прозі Венедикта Єрофеєва «Москва-Пєтушки».

Загалом, читаючи повість Маркіяна Камиша легко зрозуміти, що господарем Зони є, з одного боку, справжні шибайголови — мисливці за чорним металом, а з іншого, офіціали (міліція та гвардійці), котрі так-сяк прагнуть уживатися між собою.

Помітно, що всі типажі надзвичайно органічні з тим довкіллям, у якому вони живуть-перебувають.

Зрештою, якщо ви й досі вважаєте, що історій про дивовижні закинуті території вже практично не залишилося, то пост-антиутопія «Чормет» саме для вас.

_98602418_markiyan_kamysh_chormet_book_2017Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41861362