Маркіян Камиш

український письменник

Рецензія Юлії Кропив’янської для чеського видання «Український журнал»

Металево-алкогольна міфологія пограниччя

«Чормет» – нова книжка київського автора Маркіяна Камиша. Як і дві попередні, «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» (що здобула успіх у французів і готується до видання в Італії) та «Київ–86», вона постала на матеріалі багаторічного нелегального вивчення Чорнобильської зони відчуження, – оригінальний і зрілий текст, висунутий на цьогорічну премію імені Олеся Ульяненка. Це повість про людей, які живуть біля кордону Зони і збирають металобрухт.

Хоча власне Зона тут на другому плані, вона визначає хід подій і пульсацію життєвих ритмів. Колись на ЧАЕС стався Великий Вибух, посіявши смерть і лишивши розсипи багатств, а ті породили мисливців-збирачів, у чиїх тілах алкоголь замість крові й метал замість кісток, чиї кабани й мамонти – чавунні ванни й кинуті БТРи. Казка чарівного краю Оформляндія розростається до масштабів повноцінного міфу, який потребує божеств, і вони тут живо представлені. Боги і божки, духи, прислужники й інші сутності різних калібрів і функцій: «Алік давно підозрює, що Міша – і не людина насправді. Він ґолем. У нього там всередині замість вен – кабло в обмотці, яким течуть червоні струмені міді, зуби його – з блискучого алюмінію, шкіра – кольору латуні, і кості зогнили в чормет». Водночас це трагікомічні персонажі, що нагадують веселих пройдисвітів О. Генрі. Тут панують сувора ієрархія і патріархат; на роль Великої Матері може претендувати хіба продавчиня сільмагу баба Валя, проте справжня влада таки в чоловічих руках. Наявна ритуальна циклічність, як у попередніх текстах, тож і сюжет рухається повільним колом. Істинні жерці постапокаліпсису, персонажі наближають персональний кінець світу, адже неодмінно настане день, коли у прийомку принесуть останню річ на планеті, що містить метал. Мрії Аліка про те, щоб загнати ядро Землі, – гротескове травматичне осмислення неминучого й разом із тим заспокоєння: грандіозна спокуса наразі недосяжна. І калькулятор, на щастя, не вміщує стільки нулів, скільки коштувало б земне серце. Друг Аліка, Чєня, своєю чергою мріє про бурштин – а там уже й до Сонця недалеко.

База всього – «металеві дарунки Матінки-Землі», а збирачі їх – істоти, що перебувають найближче до фундаменту світоустрою. Той же Алік буквально стоїть на ньому: «Берці, стукіт яких по асфальту сягав надр планети, пробиваючись крізь кілометри кори, крізь бурхливі океани маґми, і у резонанс із тим тупотом билося металеве серце Землі». Навіть останні у статусній драбині, найупослідженіші в даному просторі, раби й кінчені алкоголіки Пєтя і Гриша – круті самці порівняно з нелегальним туристом, що забрів на їхні терени. Десь там, в іншому світі, сталкер, можливо, й «альфа» (хоча, по суті, такий самий споживач, різниця хіба у предметах споживання) – але тільки не тут: його бито жалюгідним Гришею лише за «недостатньо маскулінний» зовнішній вигляд. Мовляв, знай, листку, своє місце, коли говориш із коренями світового дерева, коли приходиш до них набратися сили. «Я поняв! Мужики, я все поняв!». Додає комізму ситуації авторська самоіронія – письменник-то сам належить до сталкерського племені. Втім, у тексті наратор ніяк себе не означує, на відміну від «Оформляндії» та «Києва–86», де оповідь ведеться від першої особи. Цілком закономірний хід: нема чого втручатися в балачку «справжніх чоловіків», що для них хлопці-заброди – «чужорідні предмети, які ти в дитинстві пхаєш собі до рота». Знахабнілі зайди, що змінюють усталені ритми «повільної річки життя, яка спокійна тільки на перший погляд».

Упізнаваний стиль Камиша – ліричність і брутальність, інтертекстуальність, повторювання фраз-магічних формул – у «Чорметі» вдосконалився й увиразнився. Перелік предметів, які приносять Алікові, набуває сили поетичного рядка, як і найменування деталей сталкерського спорядження чи нехитрого асортименту сільського магазину.

Розпилювання БТРа зображене як жертвоприношення тотемної свині, після чого починають гинути свині справжні (а в тексті домінують саме ці «нечисті» тварини, як і пси, вартові потойбіччя). Автор по черзі описує кожного персонажа, щоб у кінці звести їх докупи: дванадцять істот, що населяють химерний простір, стають свідками й учасниками кривавої бійні. В її розпалі Алік і Чєня валять пам’ятник Леніну – здати на метал і здійснити символічне очищення. До слова, конкурент героя – Коля Желєзяка, симпатик комуністів – помирає в лікарні незадовго до падіння Ілліча. На початку повісті здавання чормету прирівнюється до спокутування гріхів: нескінченний, утомливий процес для Аліка-сповідника. Із цього ракурсу його амбіції щодо земного ядра натякають на жаданий акт пересотворіння світу – давнім випробуваним методом тотального знищення.

Рік тому письменник розповів мені в інтерв’ю для порталу «ЛітАкцент», що «Чормет» – особливий для нього текст, зокрема перемиканням із локації на персонажів. Можу привітати Маркіяна: як герой Валер’яна Підмогильного, він написав свою повість про людей – і зробив це чудово.