Маркіян Камиш

український письменник

Штора і все

— Здоров Саня, ну як там? Нормально? А ці шо, тоже нічо? А як там діла в тій стороні? Ну ладно, а якшо тудой, пойде? Ну тогда всьо: завтра танцюю.

Штора. Його безконкретна, запаролена скоромовка майже повністю складається з прийменників, скорочень назв закинутих сіл, прозорих натяків і рясного вкраплення частки.

Спершу зрозуміти складно, через пів дня ловиш все на льоту, а за тиждень і не помітиш, як заговориш так сам. Заговориш, аби ніхто з гіпотетичного відділу прослушки не зрозумів куди ти, скільки і що.

Він потягнув мене шукати скарби і бубонів щось про імперські руїни в чагарниках на захід від станції, але я точно знаю — нема там ніяких руїн. Там все давно зітліло: обернулося на попіл, розвіялося вітрами і випало рясними зливами нам на брудні голови, вифонило по гамі у полярних сяйвах — загалом зробило все, аби потрапити у фінал National Geographic з репортажної фотографії.

Штора теж би міг туди потрапити. Запросто.

У нього дірка в камуфляжній куртці — точно на місці серця, у нього глибокі зморшки і густа щетина. У нього переднього зуба нема. У нього взагалі нічого нема, тільки вагончик біля Прип’яті і будка неподалік у джунглях. Але він не сумує і, як підлітки Конфедерації, навчився плювати в зубну прощілину. І ходить тепер радісний.

Він може собі то дозволити: це його земля, він належить до неї, а вона – липне до нього навзаєм, осідає сірим шаром на шкірі, точно прозора кам’яна плівка київського повітря. Його права і привілеї не записані у жалуваних грамотах, вони навіть у актових книгах не записані. Але кожна пустельга на цьому відшибі знає: ще з часів князя Ольгимонта Ґольшанського — Штора має право полювати на оленя в королівському лісі. Він навіть заглядати у безмежно щедрі скарбниці підземних надр має право: смикати звідти стільки кабла, аби щодень вистачило на пиття і пристойний шмат кров’янки у корчмі біля чорнобильської переправи.

Ми знаходимо в кущах будку кольору іржі та бруду. З неї сто років як позлізала фарба і Штора каже, що він давно тут не був. Каже, що ключі зараз знайде, але знайти ніяк не може: бігає навколо, поки я бодяжу спирт і розливаю його у стопки.

Бігає і тараторить, розказує про все-все-все і “ну я йому говорю начальник ми ж не тойво ми тойго ми тіки тут ну і там де прошлий раз, туда і назад! А ті гандони та ми їм таке устроїм шо будуть потом дві неділі в іванківській травматології в монополію різатись”.

Він не замовкає, аж поки не знаходить правильне місце: падає на коліна і гребе, гребе, гребе руками сиру землю і тараторить швидко, палко і з докором «ну де ти де ти детидети?» точно в смс коханці, яка ось-ось має прийти в готельний номер, але ніяк не дійде.

Нарешті, Штора знаходить клунок з ключами і нескінченно довго їх перебирає, пробуючи знайти потрібний, потім — ще довше копається всередині і виносить лопату. Таку довжелезну жердину, якою Атлант підпирав небо, коли втомлювався.

Він позіхає, мружиться на довгі промені вечірнього сонця, дістає налобник, довго риється в кишенях і не може знайти батарейки, а я кажу, що на шостому десятку пора вже перестати вірити триверстовкам Шуберта і старим мародерським басням.

Але він вірить. Свято вірить у дурнувато-підзолисті ґрунти Зони, що так гарно зберігають тіла — ритуальні жертви залізного віку, які тут ще підійматимуть з боліт тисячами, коли почнуть добувати торф.

І зараз Штора шукатиме скарби, перелопачуватиме підземні лабіринти своєї Пай’їті. А я? Я маю стояти поряд і розмахувати факелом відганяючи ягуарів, які неодмінно з’являться.

— Ладно Марк, давай по одній і за батарейками.
— Та заїбався шось. Тут пожду.
— Може тобі цейго, откритим оставить? — показує Штора на будку.

І в тій будці у нього — гори якогось барахла і старого браконьєрського стафу: бамбукові вудочки, рибальські сітки (“Марк отвічаю кльову ноль на три сітки чотири хвоста”), приманки і закидушки, пєскоструй, кисневі балони, брудні рукавиці, каністри і баклаги, ящики пляшок від оліфи, табличка розкладу руху поїздів станції Янів, промаслене ганчір’я, парти і навіть вивіска “агрофірма Нібулон”. Там у нього стільки різних штук, як у гаражі мого баті, в якому орієнтувався тільки він і його салатовий “Москвич” був там лише однією з тисяч самодостатніх сутностей.

Я і питаю:

— Слухай, так а шо у тебе там? В будці.

І Штора неспішно так розвертається, либиться змовницьки, широко розкидає руки і говорить:

— Там? Там все.