Маркіян Камиш

український письменник

М’ята днів

З моменту падіння пам’ятника Ілічу на Бессарабці пройшло три з половиною роки і лише зараз на його місці з’явилося те, що дійно привернуло мою увагу – трава. Точніше, інсталяція “Ритуал Природи” Іси Каррільйо.

Тепер постамент, з якого почався ленінопад – стоїть порослий зеленню, хай навіть то сталося не без сторонньої допомоги. Порожній п’єдестал огорнули матерією, точно покришкою чи м’якою стінкою в камері для буйних і закували у розмарин та м’яту.

Обклали заспокійливими травами, які всотуватимуть сльози всіх, хто сумує за поваленими “вождями” і на тих сльозах – цілющі трави проростатимуть до самого неба, ставатимуть велетенські і підпиратимуть собою важкі хмари, повні свинцю перших травневих злив.

Радянський Союз мені завжди нагадуватиме про траву, яка проростає між бетонними плитами шкільних плаців. І мох нагадуватиме. Всепроникний прип’ятський мох, який вкриває щільним шаром асфальт і точно болото – заповнює собою все. Повільно, але методично і впевнено.

І природньо, що на руїнах старих фортець випасатимуть вівці, а на місці знесених “вождів” – виростуть м’ята і розмарин. Виросте густа трава, яка здатна прорости крізь будь-яке каміння і бетон, символізуючи гнучкість, свободу та жагу до життя, якому пробитися до сонця не завадять жодні кам’яні заслони і залізні завіси тоталітарних режимів.

Цій інсталяції не вистачає птаха на вершині постаменту. Бадьорої чайки, нахабної ворони, полохливої ластівки, або навіть гнізда лелек не вистачає. Бо якщо падіння “вождя” – то метафора втрати ідеологічної значимості і влади, то птах – символ беззаперечної свободи, яка точно мох, невблаганно розповзеться навсібіч.

Час-по-час до постаменту приходитимуть люди, які давно забули його минуле: палитимуть багаття на шляху нізвідки в нікуди, грітимуть натомлені кості і далі штовхатимуть поперед себе рябий крам у тачках із супермаркетів. А дехто – навіть осідатиме під монументом на роздоріжжі торгових шляхів.

Ті, хто осядуть, розорюватимуть пташині гнізда на п’єдесталі і палитимуть там сигнальні багаття. Вогонь відлякуватиме вовків, коли проспект Тараса Шевченко остаточно поглинуть хащі здичавілого винограду і непролазні чагарники. Осілі племена хапатимуть останніх із могікан у міліцейській формі, здиратимуть з них шкуру і натягуватимуть її на величезні барабани аби безперервний стукіт допоміг згаяти час поки росте трава, поки буяють коноплі, які можна буде кидати прямо у сигнальне багаття і на запах яких до маленької республіки стягуватимуться все нові і нові жителі… хто знає, який пам’ятник стоятиме на вершині постаменту тоді?

У закинутих прип’ятських висотках проростають молоді берези і мох. З київських постаментів закинутих ідей – тепер ростиме м’ята і розмарин. Вони освіжатимуть мені пам’ять щораз, коли я ходитиму повз: нагадуватимуть, як швидко забувається те, що вчора здавалося комусь вічним.

І не важливо, насправді, м’ята там росте, розмарин, мох, чи дикі конопляні кущі. Здалеку вся трава виглядає однаково.