Маркіян Камиш

український письменник

Розмова з Мирославом Слабошпицьким для служби ВВС Україна

Поки для деяких Чорнобильська зона — радіоактивна пустеля і потенційний майданчик для сміття з усієї України, інші знаходять у цій території натхнення для творчості.

Письменник Маркіян Камиш, який пише про нелегальні мандрівки Зоною і життя чорнобильських персонажів, розмовляв для ВВС Україна з кінорежисером Мирославом Слабошпицьким, який зняв короткотметражний фільм про Чорнобиль і зараз знімає повнометражну картину «Люксембург», що її дія відбувається в зоні відчуження.
«У мене немає ностальгії за Чорнобилем або Прип’яттю»

М.К.: У 1986 році тобі було 12 років. Чи запам’ятав ти атмосферу, яка панувала тоді в Києві? Після аварії, коли місто стояло напівпорожнє, туди-сюди каталися колони спецтехніки, борщ варили на мінералці. І говорили, що тільки після евакуації багатьох дітей з міста стало зрозуміло, як багато на деревах абрикос, які ніхто не зриває.

М.С.: Так, чудово пам’ятаю. Я жив на вулиці Ломоносова, будинок 24. Поряд — Інститут онкології, Інститут захисту рослин і туберкульозний диспансер.

У батька був друг — біолог Микола Іванович Бідзіля, який дуже смішно співав на закарпатському діалекті сороміцькі пісні.
У 1986 всі вони трохи випивали. А Бідзіля був чудовий тим, що в умовах горбачовського «сухого» закону, коли на столі закінчувалася горілка, о першій ночі переходив наш двір, ішов у свою лабораторію в Інститут захисту рослин, набирав там кришталево чистого спирту, повертався і вони продовжували банкет.

І от Микола Іванович прийшов до мого батька, коли ще нічого не оголосили, і розказав про Чорнобиль. Сказав йому взяти дитину, тобто мене, і вивезти з Києва.
І ще до того, як почалась паніка, я вже був у дідуся і бабусі у Львові, і всього цього уникнув.

Втім, через десять років я таки примудрився залізти в об’єкт «Укриття»… вже з власної волі.
У Львові мене взяли в школу — закінчувати п’ятий клас. Якраз десь тоді почали з’являтися анекдоти про чорнобильських їжачків і те, чому киянам не можна їсти яблука. Тобто, можна, просто качани треба закопувати в землю у свинцевих контейнерах.
1 вересня того ж року я повернувся в Київ.

М.К.: І от, через десять років — ти залізаєш в об’єкт «Укриття» вже з власної волі. Коли ми говорили про Зону раніше, ти казав, що у тебе є якась ностальгія за епохою 90-х, коли ти там працював. Розкажи про ті часи, тому що про дев’яності ми дуже мало знаємо. Це така біла пляма в історії Чорнобильщини.

М.С.: Це була вольниця: не було вже радянської влади, туди заїжджали чиновники і решта пити горілку, втекти від дружин. І це частково збереглося й зараз: часто говорять про паралельні сім’ї, хоча і не в таких масштабах, як раніше.
Туди обожнювали забуритися якісь МНС-ники, бо ти заїжджав і зникав. Це знайшло певне відображення у моєму фільмі «Ядерні відходи».

Тоді це був гіперрежимний об’єкт з перевдяганнями на кордоні десятикілометрової зони на КП «Лелів», наприклад. Ти заїжджав — перевдягався, і виїжджав — знову перевдягатися.
Якщо чесно, у мене немає ностальгії за Чорнобилем або Прип’яттю, мене це взагалі все не дуже хвилює в тому сенсі, що ще у дев’яностих я ставився до цього місця, як до кінематографічного об’єкту.
Це моє перше враження і, звісно, воно для мене найяскравіше.
Тому, на відміну від нашого з тобою спільного друга Олександра Сироти (фотограф і журналіст, редактор сайту pripyat.com), для якого місто Прип’ять — його дитинство, я абсолютно не плачу над кадрами хроніки доаварійного міста.
У мене немає з ним жодного емоційного зв’язку.

Але мене абсолютно засмучуєте, в якому стані все це зараз. Тому що я потрапив, плюс-мінус, у найкращий момент, коли Прип’ять була чудово збережена, коли ще не розрізали на металолом відстійник техніки «Расоха», коли в Зоні було небезпечніше, коли був набагато сильніший контроль.

М.К.: Ще важлива, хоч і очевидна нам деталь — тоді не було ще ніяких мобільних телефонів. І якщо ти вже забурюєшся в зону, то забурюєшся остаточно.

У приятелів-нелегалів був випадок. Вони прокинулися в Прип’яті, один пішов кудись вийти на хвилинку — і пропав на кілька годин. Його друзі вже почали переживати: бігати, гукати і влаштовувати пошуки, а він, як виявилося, просто піймав 3G на смартфоні і «залип».

Кожен такий випадок забирає у мене казку. Ту казку, яку я ще відчував, потрапивши туди вперше у 2010-му році, коли ще боявся цього місця.
Вісім років тому в мережі неможливо було знайти бодай щось про нелеґальне проникнення. Все це було ще дуже страшно і боязко.

Отже, ти казав, що вольниця та «забурювання» в зону знайшли відображення в твоєму фільмі «Ядерні відходи»…

М.С.: Це складний симбіоз: з одного боку, в тодішній Зоні був режим, а з іншого боку — вольниця, яка складається з двох компонентів: водяри і сексу.
Тому Чорнобильська Зона асоціювалася для мене, в тому числі, з сексом. Тому з підсвідомості з’явився образ статевого акту, який далі перетворився у сцену в цьому фільмі.

Бо що таке вольниця? Алкоголь і проміскуїтет.
Я тоді був зовсім молодий пацан. І туди заїжджали дядьки, якісь керманичі, військові або напіввійськові, функціонери чи службовці з табелем, дружиною і двома дітьми.
Чорнобиль — це був такий санаторій, куди можна було зірватися якомусь функціонерові або співробітнику МНС, де його складно було дістати дружині.
І там можна було напитися водяри і погуляти з якимись дівчатами. Навіть більше — існували чорнобильські паралельні сім’ї.
Оскільки багато хто проводив два тижні на вахті, то це не просто якісь романи, це перетворювалося на паралельну сім’ю. І бувало, що чорнобильська сім’я з часом ставала основною.

М.К.: Але нині це місце буквально відмирає. Зовсім нещодавно я повернувся із зони. Щороку в березні я фотографую фреску зі школи Чорнобиль-2. У мене є сім фотографій цієї фрески, зроблених з одного й того самого місця. За цей час фреска повністю зникла, і це видно на тих фото. Обвалилася школа в Новошепеличах, а школи в Чорнобиль-2 і в селі Товстий Ліс тепер виглядають просто жахливо. Не кажучи вже про церкву в тому самому Товстому Лісі, яку забрав вогонь під час пожежі 1996 року. За сім років мого постійного там перебування багато зони зникло у мене на очах. Чим для тебе була ота ще збережена зона періоду «золотої юності» у дев’яностих?

М.С.: Велетенською декорацією.
Ти йшов по місту, в якому де-не-де виросли посеред дороги деревця, ти сходив з дороги, заходив у магазин, бачив там касовий апарат, афіші, як в зомбі-апокаліпсисі.

Десь проростала трава. І це було фантастичне враження. Враження справжнього кінця світу.
Розумієш, це як ефект першого кохання. Умовно кажучи, коли ти вперше зайнявся сексом — це щось неймовірне. Коли ти зробив це у сто перший раз — це вже зовсім інший ефект.
Ось чому всі мої враження пов’язані не з останніми кількома роками, а з дев’яностими, бо це було відкриття нового світу. А зараз я ніби їду до дівчини, в яку був закоханий в школі і, якій вже сорок років.
І мені доводиться з нею жити, і я намагаюся з цим якось примиритися. І докладаю титанічних зусиль, аби знаходити якісь приховані достоїнства.
А тоді — це було потрясіння. Тоді я потрапив на Марс.

М.К.: Але повернемося до твого фільму «Ядерні відходи». Цікаво, як змінилося твоє сприйняття зони, коли ти повернувся до неї через п’ятнадцять років уже як режисер?

М.С.: Там була моя звичайна історія: спочатку я вирішив знімати фільм, а потім — поїхав подивитися знову на зону. Приїхав і побачив, що майже нічого більше немає з того, що я хотів знімати.
В «Ядерних відходах» мені довелося вигадувати історію з того, що у мене було. У той час я дуже довго, без конкретної мети, катався туди-назад і кричав на свою директрису, нині покійну, аби мені показали хоч щось.
Вона власне і витягнула «Ядерні відходи» на своїх плечах. І якби ця світла людина зараз була жива, або якби хтось у групі фільму «Люксембург» хоча би на одну десяту працював так, як вона, ми вже зняли б два таких.
На жаль, вона померла від раку. Її звали Ольга Груба, але як ти сам чудово розумієш — вона померла від раку не через Чорнобиль, давай не будемо лякати людей.

Тоді у мене закрилася картина на кіностудії Довженка і я був у страшній депресії: перший в житті повнометражний фільм обірвався.

Я думав, що мені кінець. Але потім я зняв «Ядерні відходи», отримав срібного леопарда (нагороду фестивалю Локарно — прим. М.К.), якого голова Держкіно носила в Кабмін, ставила там і говорила, що це — велика творча перемога.

І всі ці люди з тодішнього кабміну, більшість яких зараз в Росії або де-інде в бігах, підходили і гладили цю кицьку. Вони не дуже розуміли, що це, але прониклись тим, що відбулась велика державна перемога.

М.К.: Яке майбутнє у зони як декорації для кіно і взагалі як локації?

М.С.: Мені дуже прикро це казати, але в Прип’яті нічого неможливо знімати. Не видно ні чорта. Усе заросло. Окрім зими, коли немає листя, зняти закинуте місто ти не зможеш.

Закинуте місто — це красиво звучить, на папері. Але ти виходиш за КПП, а там, з точки зору камери — ліс. І немає можливості якось це передати.

І в майбутньому замість Прип’яті, аби зняти її, шукатимуть якісь відселені гарнізони де-інде, або робитимуть, як у фільмі Chernobyl Diaries — зніматимуть у якійсь Сербії.

Бо нині зняти Прип’ять у Прип’яті практично неможливо.
Майбутнє? Адміністрація зони, Novarka, тисячі людей працюють у зоні для того, аби розібрати старий саркофаг і остаточно впоратися з наслідками аварії.
Працюють для того, щоб там, у далекій перспективі, залишився рівний майданчик.

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-39627879