Маркіян Камиш

український письменник

Чорнобильська Зона: мейнстрім і андеграунд

Кожні наступні роковини аварії на ЧАЕС після ювілейних дат – завжди тихі.

І чорнобильське кафе «Десятка» не перетворюється на галасливу столицю медійників з усього світу і життя тут не виходить з берегів помірного русла ріки сну та спокою: нелеґали смажать м’ясо на колючому дроті, хіпстери наряджають весняну ялинку у прикордонні, прип’ятчанин навчає поліцейського з КП «Дитятки» їздити на ховерборді, а той – підніме потім у небо дрон аби піймати нелеґалів собі «на вечерю», які те м’ясо якраз досмажили і рушили полем в глиб землі заборон.

За останні кілька років Зона сильно змінилася.

Тієї, про яку була моя «Оформляндія» – лишається все менше, точно фресок на стінах покинутих шкіл, які обвалюються щоріч все швидше і швидше.

Та і людей більшає.

Нещодавно автор цих рядків спускався з вершини антени Чорнобиль-2 і поки ліз вісімсот щаблів вниз – зустрів дві групи нелеґалів, які підіймалися.

Чи не вперше тут утворився трафік, картина не менш сюрреальна, ніж туристичні затори при підйомі на Еверест.

Це вже не кажучи про дві групи офіційних туристів та знайомого легального гіда, якого автор зустрів, щойно спустившись.

Нелеґали більше не гуляють вдень по Прип’яті – вони виповзають вночі, або коли спадають вологі сутінки, коли місто пусте і центральна його частина – не забита білими «Спринтерами» офіційних екскурсій.

Попри це, досі існують дві абсолютно різні Зони. Благо, в одній з них автентики хоч трохи лишилося. Перша Зона – то популярні тропи туристів. Отой милий, хіпстерський Чорнобиль з натоптаними стежками.

Добре, що досі лишилася інша Зона, інший світ.

Світ почорнілих лиць новарківських роботяг, психоз чорнобильських гуртожитків, похмурий трешак мародерської бази на станції Янів, химерний світ рибалок села Теремці з фольклором куди колоритнішим за самопоселенський.

Це вже не кажучи про бурштинщиків, які вдруге за півроку проводять розвідки біля широких заплавів ріки Прип’ять.

Ці два світи точно гольф-клуб і фавели – можуть існувати поряд. Навіть іноді перетинатися випадково.

От пафосний гід вигулює по Прип’яті групу європейських кіношників: вони неспішно знімають банальщину, він – неспішно розказує те саме у тисячний раз і розмотується поволі клубок нудного туру вихідного дня.

У цей час, компанія металістів поряд з містом добиває рештки підземних кабельних комунікацій і знаходить бочки з доаварійним, машинним маслом.

Металюги переконують одного зі своїх, за півтори тисячі гривень, роздягнутися і з головою залізти в одну з бочок. Він роздягається і залазить, а інші – забирають його одяг і швидко йдуть собі на базу.

Світи перетинаються у момент, коли голий мародер у маслі, загорнутий в саван доаварійного простирадла, суне вулицею Лесі Українки і на нього – наштовхуються кіношники.

Якщо глянути на це відсторонено, вийде чудова ілюстрація того, як далеко від розуміння Зони знаходяться ті, хто приїжджає туди знімати. Вони не просто не розуміють, куди подивитися, вони навіть не уявляють, що можуть побачити.

Старе порівняння про верхівку айсберга непогано підходить.

Краще проілюструє хіба чудовий знімок німецького фотографа Франка Херфорта. На ньому жовтий «Запорожець» під сірим небом на тлі темно-мокрого асфальту, навантажений барвистим надувним принаддям: сапфіровими дельфінами, лимонними жирафами, малиновими матрацами та іншими красощами пляжного сезону міста Залізний Порт.

І «Запорожець» їде крізь брудні березневі поля Росії на тлі чотирьох велетенських градирень. На тлі бруду, диму та сірого світу – під печаткою вічного пасмуру та смутку.

Отак і виглядають в Зоні документалісти – як «запорожець» той.

Всі, без виключення.

7a4223e-chornobil1

Оригінал: http://life.pravda.com.ua/columns/2017/04/26/223830/