Маркіян Камиш

український письменник

Храм

Хол другого поверху кінотеатру “Київ” такий просторий, що ухопити свіжого повітря після тісної кінозали на тридцять місць можна прямо там, не виходячи на вулицю.
Бо на вулицю зайвий раз я носа боюся сунути. Там тільки дзвін застиглої тиші спекотного літнього дня за мить до того, як трісне канат підвісного мосту імені короля Людовіка Святого.

Храм стоїть порожній – точно костел серед джунглів кинутого Буенос-Айреса, на півстоліття забутого конкістадорами колись дуже давно. Коли тільки крокодили повзали його порожніми вулицями, а м’які блакиті літнього неба – розцятковували собою чорні хмари птахів.

З року на рік липкі і гарячі твані підступають все ближче до храму. Коли я виповзаю надвір після ще одного фільму – скрізь тільки болото. Воно давно засмоктало бентлі та лексуси на тротуарах, оповило водоростями перші поверхи міста, затопило підземні паби і торгові зали, перетворивши заклад “Андер Вандер” на портовий ресторан. Воно підступає. Болото – те саме цунамі, просто сильно розтягнуте в часі.

Я втікаю від нього на третій поверх до мороку зали “Сінематика” – там сухе повітря і близькість всепроникної ряски відчувається не так cильно. Я завжди вибираю перший ряд: туди ніхто не сідає і можна розлягтися на підлозі, підклавши під голову куртку, складену втроє. Там мене не помітить бармен з готелю “Redrum”, який розносить безплатний попкорн, поки привиди хіпстерів розвалилися в кріслах, як морські леопарди: яку би позу не прийняли, як би не впали на холодні камені узбережжя – завжди виглядатимуть задоволено і щасливо.

Але подітися нікуди. Щораз-і-щораз знадвору мене чекатиме болотяна Венеція на бамбукових сваях. Кінофестиваль тут безупинний, тільки наші каное давніші за італійські. Вони поцуплені з плавбаз на Труханові і торгових районів Вівека, острова Ввандерфел, провінції Морровінд. Їх чіпляють мотузками прямо до кілків, вбитих у східці перед центральним входом, прив’язують до колонади і на тих мотузках потім загоряють черепахи, розсідається комашня. І поряд стоїть човняр – Рейден у неохопній суеґаса, якому я завжди відмовляю і кажу, що знайду дорогу сам. Кажу, що глибока вода – насправді обман і вечірня казка аби лякати дітей. Повільні цунамі болота – діти неглибокого моря.

Я подовгу не бачу Сонця: в залах не вмикають світло під час сеансів і я звик до темряви, я живу в холі кінотеатру, тижнями дивлюся чотири фільми на добу, аж поки до входу не підпливе каное з людьми і човняр не прошепоче, що іноземці здалеку хочуть крізь лабіринти боліт далеко на Північ. Кудись до вічних лісів і велетенських озер, дорогу до яких крім мене забули всі.

Я курсую між цими світами у вічному паломництві. А весняні заплави – змінюються прохолодними притворами кинутих церков, у яких недільний натовп привидів складається з клонів мене.

Я повертаюся назад втомлений і змарнілий. Я не наймаю човняра, а по пояс в воді і з головою у сутінках – волочуся крізь місто затопленими проспектами у сторону храму. Плетуся, аж поки мара не посуне на очі, аж допоки не вилізуть жовті вогні Болотяного Ельма. Ті цятки, вогники, блими смертельних утом – з’являються після сорокового кілометру безперервної ходи. Вони танцюють перед очима, швидко зникаючи, лишаючи за собою розмиті кометні хвости. Їх неможливо відрізнити від реальних і так легко сплутати з ліхтарями вечірнього Києва, які згасли тисячу років тому.
Я заледве доповзаю до храму, вітаюся з привидами легким кивком голови, забираю попкорн, падаю на підлогу, складаю куртку під голову втроє, та навіть не можу подивитися фільм.

Я засинаю від смертельної втоми під нищівний танець торнадо над головою. Воно засмоктує привидів із задніх рядів. Воно закручує все: зриває листи жесті та іржаві поручні з даху, трощить горища з реквізитом кіномеханіків та прибиральниць, закручує самі зорі, ніби хтось сфоткав нічне небо на довжелезну витримку.

Безголосий і потужний ураган носить все колом, затягує в небо уламки мармурових сходів, колони, килими, каное, шматки пілястрів, панікадила і головне – висмоктує болото, осушує землю навколо, оголює старий асфальт, похований під товстим шаром мулу.

Показує затоплені вулиці підводного міста з конкістадорськими бентлі Буенос-Айреса і я вибігаю до них. Я падаю навколішки, готуючись відійти до неба разом з усіма. Та перед цим – я бачу картини давно померлого світу: плаксивих дітей, прекрасних жінок з родимками на обличчі, спортсменів на ранковій пробіжці, галас у “Андер Вандер”, сварки по телефону, короткі спідниці та потерті джинси з акуратно розрізаними дірками на колінах. Бачу газетні кіоски і живих людей, які вмостилися на бетон та неспішно скролять френдленту.

Щораз я сподіваюся, що це назавжди і ураган понесе болота кудись подалі. Що завтра я прокинуся у високий траві і від храму лишиться пару щербатих на згадку цеглин, а поряд – пастимуться вівці, їздитимуть лексуси, скролитимуть френдленту

Та я розплющую очі, а храм – стоїть цілий. І болота такі само неглибокі, такі само в’язкі, такі само нескінченні.
Я складаю куртку втроє, кидаю її під голову, дивлюся з великого екрану ще один фільм, ще одне торнадо. І прокидаюся.

В Зоні.
І знову.