Маркіян Камиш

український письменник

«Серпневі яблука мертвого Києва»: рецензія для «Український журнал» від Юлії Кропив’янської

Молодий київський письменник Маркіян Камиш торік дебютував із романом «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» – настільки вдало, що цьогоріч у квітні книжка вийшла французькою у видавництві «Arthaud» (група «Flammarion»). Це емоційна подорож усередину себе, медитативна, лірична й напрочуд цікава з погляду стилю, написана людиною, що роками нелегально ходить у Чорнобильську зону відчуження й вивчає, чим живе ця земля нині, – без плачів і звернень у минуле. У схожій манері створено й новий текст Камиша – роман «Київ¬¬–86», присвячений батькові автора, ліквідатору наслідків аварії на ЧАЕС. Ця книжка про те, що б могло бути, дофантазування одного кроку, цілком реального у вісімдесят шостому: наратор-сталкер водить нелегальних туристів покинутим Києвом, застиглим містом із радянською топонімікою. Там буяння хащів, рик диких звірів, мародерсько-браконьєрський бенкет, німий захват іноземців-екстремалів. Такою столицю ви ще не бачили.

Структура тексту й схема руху персонажів – замкнуте коло. Оповідь ведеться від першої особи, суб’єкта прози, який показує мертве місто подружжю з Японії. Туристи промальовані умовно й схематично, на відміну від наратора; вони, по суті, просто функція. Сюжет – доволі простий, із ретроспективами й елементами екшену – цілиться в масову аудиторію, але масовим роман аж ніяк не назвеш. Здається, автор у такий спосіб змушує пересічного читача поглинати ліричні описи апокаліптичного Києва, яких би той інакше не подужав, – а вони прописані направду майстерно. Тут упізнається та Зона, що й в «Оформляндії», із тими ж топосами, тільки значно масштабніша й епічніша.

Так само, як і перша книжка Камиша, «Київ–86» має надійний міфологічно-казковий фундамент. Кайнуґардур (ісландська назва міста), Снігова Королева, скарби мертвих драконів, неодноразово згаданий Харон (який, зауважу, фігурує як давній приятель, зокрема: «Харон мене приб’є») – усе це органічно поєднується і працює на цілісність задуму, а також підказує пильному читачеві напрямок інтерпретації. Як на мене, оповідач не показує Зону туристам, а навпаки, приводить їх до неї на оглядини. Він – жрець порожнього Міста, яке любить усією душею і віддано служить йому. Локації за важливістю виразно домінують над людьми у свідомості наратора – наведу промовистий фрагмент:
«Що ми проти місць?

Без цього місця мене не існує. Я ж не читав наукових монографій і не герой війни, не готував революцій і не підписував історичні документи. Я не виростив сина і не посадив дерево. Тільки розказав історію цієї землі.

Землі пронизливої і прекрасної, незбагненної і неповторної, небезпечної і спокійної: весняної, осінньої, літньої та іноді навіть холодно-зимової. Землі – на якій я народився і у якій я розчинився. Я і є ця земля».

Тож не дивно, що провідник тричі – знакове число – робить те, що явно нашкодить супутникам. Він не слухає свого «менеджера» Толіка (чия функція, за казковими законами, – бути чарівним помічником), який попереджає про небезпеку; робить необдуманий постріл у мародерів, що призводить до стрілянини у відповідь; не надає медичної допомоги (навичками якої, виявляється, не володіє, хоча той-таки Толік хотів його навчити). І в кінці викине папірець із мейлом Ікумі, який вона лишає на прощання – останню нитку й надію на зв’язок – у річку, як символічну данину Харонові. Можна було б припустити, що після трагічної розв’язки сталкер більше не поведе в Зону людей, але ні. (Не перепрошую за спойлери, бо у випадку з «Києвом–86» важить аж ніяк не фінал історії, а оригінальний стиль та емоційна насиченість – як у будь-якій добрій книжці).

Наскрізні образи роману, що утворюють синонімічний ряд (і наявні на обкладинці) – сонце, яблуко, знак радіації. Трактую останній як метафору: у центрі цього символу пульсує наратор, сталкер, який, прикметно, «ніколи не брав із собою більше трьох туриків». У цьому разі він сам стає одним із променів, а двома іншими – японці (недарма туристи саме з країни сонця, що сходить). Жінка носить футболку з аналогічним знаком, і три символи зливаються: «яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце». Поволі відбувається розпад: відпадає один персонаж, потім другий, – мовби відкушують яблуко шматок за шматком, – і в кінці залишається його серцевина, оповідач, з якого все й почалося. Він – сонячне ядро, центр цього кола, яким є Місто. До слова, текст рясніє «кулястими» образами й порівняннями: кулька з гелієм, надувна чи захисна куля, лимонні тенісні м’ячі, пляшка спирту, що нагадує глобус. І, зрештою, справжня куля – смертельна. Події, зазначу, розгортаються під спекотним сонцем серпня. Місяць-жнець. The Reaper. Він розсікає тимчасовий альянс персонажів, як вогненні хвости Персеїд – нічне небо. А метеоритний дощ проливається точно посередині роману, мовби ділячи його на дві половини. Чому? Вирушіть у подорож «Києвом–86» – і з’ясуйте.

(с) Юлія Кропив’янська