Коротка відповідь на вічне питання: «Чому людей так тягне в Зону?»

Зараз у делійському Старбаксі зачепився з американцями і спробував відповісти на вічне питання: що знову і знову тягне нас в Зону? Чому вона викликає таку серйозну психоемоційну залежність?

Річ у тому, що Зона — це храм, а ЧАЕС — його вівтар.

Зона сакральна з двох причин: це місце появи злих духів (радіація) і водночас — священний вівтар померлих Героїв (ліквідатори), які полягли з ними у нерівній битві.

Перша історія — про демона, якого довго викликали (мирний атом) аби з його допомогою перемогти ворогів, та потім спробували замурувати в тому ж самому храмі (Саркофаг), коли ясно стало, що демон насправді злий.

В нашому випадку місце катастрофи — точка появи злих духів (радіація). Радіація невидима, але може зашкодити вам за багато років після контакту і весь час ви про це навіть не здогадуватиметесь. Це типові атрибути магії та потойбічних сил в уявленні первісних спільнот, до речі.

Вивільнені потойбічні сили тут традиційно могутніші за людей і впливають на все у світі подібно до погоди та пір року: регулюють життя та визначають правила існування племені.

Ми не можемо Зону від цих сил очистити або звільнити. Нам лишається з ними співіснувати, підпорядковувати життєві ритми цим силам, безперестанно пов’язуючи з ними думки і, як наслідок, створювати культи, як свого часу формували культи плодючості та ритуали виклику дощу.

До речі, іонізуюче випромінювання можна ототожнювати одночасно як зі злими духами, так і з благодаттю божою. Зважаючи на нездорове бажання більшості нелегалів якомога сильніше опромінитися, в таке дуже нескладно повірити. Та і навіть якщо призвані з потойбіччя сили виявилися злими, це не перестає робити їх об’єктом поклоніння. Багато народів шанують богів війни на рівні з богами-творцями.

Ще знаковішою подія 1986 та її наслідки стають, якщо згадати гіпотезу антропогенезу, пов’язану з геомагнітними інверсіями та сплесками сонячної радіації, не кажучи вже про гіпотезу тектонічно-вулканічної активності Східноафриканського рифту, яка на протязі кількох мільйонів років підтримувала підвищений рівень радіації, проживання в якому і спричинило поштовх до мутацій та форсованої еволюції гомінід. Після усвідомлення цього, нестримне бажання їсти ожину біля прип’ятського радіоактивного плато у деяких індивідів викликає ще менше запитань.

Друга історія-причина магнетичності Зони: вона є місцем загибелі Героїв (ліквідатори). І не важливо де саме вони загинули: у московській лікарні чи деінде — смертельні рани у священній війні зі злими духами Герої отримали точно на місці вівтаря (Саркофаг).

До речі, приміщення храму — проста надбудова, яку зводили навколо вівтаря, який засновувався для ритуальних жертвоприношень. Місце жертвоприношення є місцем смерті, а місце смерті — місцем знесення безсмертної душі з Землі до Небес і як наслідок — вівтар є місцем сакральним. І здійснюючи паломництво до цього сакрального місця ми ритуально повторюємо шлях героя, пробуючи йому уподібнитися та ритуально знестися у вічність.

Але все це буде неповним без третьої історії.

Про рай, Едемський Сад або ж Парадіз (слово запозичене з перської, в якій воно значило «місце, оточене стіною»). Місце, оточене парканом з херувимами на вході, а в центрі саду — височіють дерева Пізнання та Вічного Життя.

Нас вигнано з Едему за спробу пізнання (мирний атом як джерело вічної енергії), а херувимів з першої роти чорнобильської міліції — поставлено охороняти вхід, аби не дозволити нам в Едем повернутися. Та, згідно з буддистськими уявленнями, ми не можемо туди повернутися навіть не тому, що мстивий божок нам то заборонив, а тому, що не хочемо розпрощатися зі світом матеріальним. Це і є головною перепоною на шляху назад у життя вічне (себто нематеріальне).

Вхід за колючий дріт повз міліцейських херувимів символізує відмову від знайомого світу (від тієї самої зони комфорту з маркетами та м’якеньким ліжечком). Це саме той акт, який символічно здійснив Ісус.

У середньовічній традиції типовим було порівнювати хрест розп’яття з едемським Деревом Життя. Якщо облущити шкарлупу алегорій і лишити серцевину дії, то Христос безстрашно пішов із Зони комфорту і розіп’яв себе на дереві Вічного Життя аби нагадати нам шлях до безсмертя.

І кожним нелегальним походом в Зону (саме походом! повз херувимів і без перепустки!) ми ритуально повторюємо його саможертовний акт заради вічного життя поза матеріальним світом. І саме тому похід в Зону — регулярне паломництво до Храму (в якому ЧАЕС є вівтарем).

Тож нелегале, запам’ятай: порушуючи адміністративний кодекс України — ти повертаєшся до Райського Саду і уподібнюєшся Синові Божому, діючи згідно з його заповітів!

Криптоколонізація постапокаліпсису

Познайомився оце в аеропорту з хіпсторами. Кріптою вони закупились у 2015, тому наразі почуваються добре і перебувають у вічному пошуку мінних полів для інвестицій, а я читаю Джона Баньяна і валяю дурня на довгій пересадці.

Ну і кажу їм такий: чуваки і чувіхи, ну шо ви цейго? Які там «зелені» облігації? Яка охота за токенами? Шо ви як дєті малиє? Візьміть і купіть у нас Зону. Арендуйте її на 46 років. Ніяких казино і сміттєзвалищ навіть будувать не треба: криптовалютна колонізація пуерториканського типу в чистому вигляді.

Це буде острів свободи в нескінченному болоті бюрократії: ваш персональний regulatory sandbox, податкові канікули у вічність для міксу з тих, хто запізнився на автобуси евакуації і тих, хто таки встиг на потяг knowledge economy.

З динаміків на прип’ятських стовбах запустимо хаус і техно. Чорнобильська міліція — пильно стоятиме на варті наших тусовок. А самопоселенки, загорнуті в яскраві хустини, ходитимуть вулицями Лесі Українки та Гідропроекторська, засипатимуть їх пригорщами єшок із цинкових відер і співатимуть:

Тільки вигулькнув на небо
Місяць-зорепас,
Щедрий вечір, добрий вечір
Завітав до нас.

Йшов він лісом, йшов він степом,
Містом і селом,
Щоб велику Україну
Обгорнуть теплом.

У родину нашу дружню
Тихо увійшов
І до кожного серденька
Світлий шлях знайшов.

Виступ на Джайпурському літературному фестивалі 2018

Ліворуч від мене — Джеффрі, шеф-бюро New York Times і один з найкращих журналістів на планеті.

Він висвітлює проблеми людства, без розуміння яких ми житимемо у рожевих окулярах ванільного наїву, навіть приблизно не уявляючи собі викликів сьогодення. Пише про страшні речі, такі як голод та конфлікти у країнах третього світу. Він безліч разів наражався на смертельну небезпеку заради справжньої журналістики, але вижив і отримав Пулітцерівську премію за свою роботу.

Сьогодні, на івенті про «Оформляндію», ми виступили разом. Багато говорили про Зону, заглиблення і те, що ані журналіст, ані письменник — не можуть просто прийти в тему і «grab the material» аби потім із ним змитися. Говорили про те, що маємо віддавати людям і місцям, з якими працюємо, щось значиме.
І бодай провокувати читацьку емпатію.

Ну і про літературу, звісно, говорили. Він читав «Оформляндію» індусам зі сцени і казав, що вона супер.

Такий день.

27067283_10204284490988168_8603900173378338866_n

10 найважливіших українських книг від Євгенія Стасіневича

«Чормет» увійшов до списку найкращих українських книг, які побачили світ у 2017 році. Його, на прохання The Village Україна, склав літературний критик Євгеній Стасіневич. Також, до списку увійшли «Інтернат» Сергія Жадана, «Земля загублених» Катерини Калитко, «Точка нуль» Артема Чеха і «Долгота дней» Володимира Рафєєнка.
Автор списку про «Чормет»:

Маркіян Камиш «Чормет»
Роман чи повість – неважливо, важить інше: Камиш вчиться все ефектніше конвертувати власні захоплення в літературні механізми, де є не лише фактаж, а й письменницька вправність і відлиті з бетону типажі; Камиш росте. Є жанр «крутого детективу», а тут круті – брутальні й девіантні – пригоди. На околицях (Чорнобильської) Зони, сучасного Клондайку, твердою валютою є чормет, він же чорний метал. І стягують його звідусіль, впорядковуючи постапокаліптичний хаос, різномасті новочасні флібустьєри: Алік, Пєтя Торпєда, Танька Скважина. Є тут і своя мораль, і навіть мрії: надибати щось величезне, продати та впитися до смерті. Але химерний новий світ насправді достоту оптимістичний: життя є і там. А сам «Чормет» працює подібно до Зони: викривляючи людське, увиразнює базове: і тягу до смерті, і цілющу іронію на попелищі.

З повним списком можна ознайомитись за посиланням: http://www.the-village.com.ua/village/knowledge/knowledge-2017/266551-10-nayvazhlivishih-ukrayinskih-knig

Рецензія на «Чормет» від Ігора Зінчука для сайту «Друг читача»

Творчість письменника Маркіяна Камиша — унікальне явище сучасної української літератури, тому що автор описує у своїй творчості нетипові аспекти і проблеми, з якими зіштовхуються люди у Зоні відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Читаючи книги автора, відчуваєш, що дослідження Зони відчуження стало для нього частиною не лише творчості, а й життя.

У новій книзі «Чормет» перед читачем відкриються будні мародерів — збирачів чорного металу за колючим дротом Чорнобильської зони. На мою думку, прийом вживання персонажами нецензурної лексики, письменник використовує заради того, щоб краще передати атмосферу, в якій живуть і діють персонажі; охарактеризувати соціальне «дно», на яке може опуститися людина. Героями цієї повісті є ті, на кого зазвичай мало звертають увагу — Алік, Ченя, Гриша та інші п`яні чоловіки, які за шматок металобрухту готові віддати все чи навіть піти на злочин.

Цінність та актуальність повісті ще й у тому, що в сюжеті розкрито такі проблеми сьогодення, як нелегальний вивіз лісу під прикриттям правоохоронців, незаконні сафарі — полювання для обраних українських можновладців, продаж білих грибів із Зони відчуження на ринках столиці України. Дичину прямісінько із лісів Полісся постачають до елітних ресторанів Києва, от тільки чи відомо про це відвідувачам закладів? І чи будуть покарані ті, хто покриває такий бізнес? Це риторичні запитання.
Ще однією важливою темою повісті є «спецоперації влади», щодо покарання сталкерів. За словами одного із персонажів, подібні спецоперації «обмежувалися показухою»:

«Керівництво Зони надавало інформацію про дату і час, коли журналісти зніматимуть. Тоді і підганяли БТР кудись під Чорнобиль, прикордонники вдягалися у броніки і красувалися перед журналістами, це потрапляло в об`єктиви телекамер… Попадалося кілька сталкерів, їх фотографували під час обшуку і надавали знімки для ЗМІ, спецоперація згорталась, рештки фінансування дерибанилися і за півроку все починалося знову».

Читати книгу легко і цікаво. Письменник не лише майстерно змальовує образи персонажів, але й ненав’язливо акцентує увагу читача на підтексті.

Мене особливо вразило порівняння ситуації в Зоні Чорнобильського лиха і ситуації після аварії на атомній станції Фукусіма (Японія, 2011 р.), де й досі стоїть парк елітних авто, які люди покинули, рятуючи своє життя та своїх рідних. Важко повірити, що подібне можливе у нашій державі, де, незважаючи на офіційні заборони, мародерство в Зоні відчуження стало, на жаль, звичним явищем.

Після прочитання книги, на душі залишається осад смутку. Кожен, хто читатиме цей твір неодмінно замислиться про цінність життя і відповідальність за дії людей та їх наслідки, адже від цього залежать долі мільйонів осіб, що вже ніколи не повернуться до своїх домівок у місце, де застиг час.

«…Нещодавно померла Розалія Іванівна, остання тутешня самопоселенка. Ченя іноді її навідував, допомагав по господарству, а вона читала йому свої вірші, написані від руки на аркушах у косу лінію, і бідкалася на туристів, які приїжджали щодня і фотографували її, як звіра у клітці».

Ferrous Scrap

My new novel «Ferrous Scrap» included in a catalogue by the Ukrainian Book Institute with new and important books from Ukraine of 2017.

25532200_549823042076954_4213927284814931703_o

Без імені