Штора і все

— Здоров Саня, ну як там? Нормально? А ці шо, тоже нічо? А як там діла в тій стороні? Ну ладно, а якшо тудой, пойде? Ну тогда всьо: завтра танцюю.

Штора. Його безконкретна, запаролена скоромовка майже повністю складається з прийменників, скорочень назв закинутих сіл, прозорих натяків і рясного вкраплення частки.

Спершу зрозуміти складно, через пів дня ловиш все на льоту, а за тиждень і не помітиш, як заговориш так сам. Заговориш, аби ніхто з гіпотетичного відділу прослушки не зрозумів куди ти, скільки і що.

Він потягнув мене шукати скарби і бубонів щось про імперські руїни в чагарниках на захід від станції, але я точно знаю — нема там ніяких руїн. Там все давно зітліло: обернулося на попіл, розвіялося вітрами і випало рясними зливами нам на брудні голови, вифонило по гамі у полярних сяйвах — загалом зробило все, аби потрапити у фінал National Geographic з репортажної фотографії.

Штора теж би міг туди потрапити. Запросто.

У нього дірка в камуфляжній куртці — точно на місці серця, у нього глибокі зморшки і густа щетина. У нього переднього зуба нема. У нього взагалі нічого нема, тільки вагончик біля Прип’яті і будка неподалік у джунглях. Але він не сумує і, як підлітки Конфедерації, навчився плювати в зубну прощілину. І ходить тепер радісний.

Він може собі то дозволити: це його земля, він належить до неї, а вона – липне до нього навзаєм, осідає сірим шаром на шкірі, точно прозора кам’яна плівка київського повітря. Його права і привілеї не записані у жалуваних грамотах, вони навіть у актових книгах не записані. Але кожна пустельга на цьому відшибі знає: ще з часів князя Ольгимонта Ґольшанського — Штора має право полювати на оленя в королівському лісі. Він навіть заглядати у безмежно щедрі скарбниці підземних надр має право: смикати звідти стільки кабла, аби щодень вистачило на пиття і пристойний шмат кров’янки у корчмі біля чорнобильської переправи.

Ми знаходимо в кущах будку кольору іржі та бруду. З неї сто років як позлізала фарба і Штора каже, що він давно тут не був. Каже, що ключі зараз знайде, але знайти ніяк не може: бігає навколо, поки я бодяжу спирт і розливаю його у стопки.

Бігає і тараторить, розказує про все-все-все і “ну я йому говорю начальник ми ж не тойво ми тойго ми тіки тут ну і там де прошлий раз, туда і назад! А ті гандони та ми їм таке устроїм шо будуть потом дві неділі в іванківській травматології в монополію різатись”.

Він не замовкає, аж поки не знаходить правильне місце: падає на коліна і гребе, гребе, гребе руками сиру землю і тараторить швидко, палко і з докором «ну де ти де ти детидети?» точно в смс коханці, яка ось-ось має прийти в готельний номер, але ніяк не дійде.

Нарешті, Штора знаходить клунок з ключами і нескінченно довго їх перебирає, пробуючи знайти потрібний, потім — ще довше копається всередині і виносить лопату. Таку довжелезну жердину, якою Атлант підпирав небо, коли втомлювався.

Він позіхає, мружиться на довгі промені вечірнього сонця, дістає налобник, довго риється в кишенях і не може знайти батарейки, а я кажу, що на шостому десятку пора вже перестати вірити триверстовкам Шуберта і старим мародерським басням.

Але він вірить. Свято вірить у дурнувато-підзолисті ґрунти Зони, що так гарно зберігають тіла — ритуальні жертви залізного віку, які тут ще підійматимуть з боліт тисячами, коли почнуть добувати торф.

І зараз Штора шукатиме скарби, перелопачуватиме підземні лабіринти своєї Пай’їті. А я? Я маю стояти поряд і розмахувати факелом відганяючи ягуарів, які неодмінно з’являться.

— Ладно Марк, давай по одній і за батарейками.
— Та заїбався шось. Тут пожду.
— Може тобі цейго, откритим оставить? — показує Штора на будку.

І в тій будці у нього — гори якогось барахла і старого браконьєрського стафу: бамбукові вудочки, рибальські сітки (“Марк отвічаю кльову ноль на три сітки чотири хвоста”), приманки і закидушки, пєскоструй, кисневі балони, брудні рукавиці, каністри і баклаги, ящики пляшок від оліфи, табличка розкладу руху поїздів станції Янів, промаслене ганчір’я, парти і навіть вивіска “агрофірма Нібулон”. Там у нього стільки різних штук, як у гаражі мого баті, в якому орієнтувався тільки він і його салатовий “Москвич” був там лише однією з тисяч самодостатніх сутностей.

Я і питаю:

— Слухай, так а шо у тебе там? В будці.

І Штора неспішно так розвертається, либиться змовницьки, широко розкидає руки і говорить:

— Там? Там все.

Мале

Так в Зону захотілося, хоч на стіну лізь. У листопаді, коли небо ще не потягало свинцевими хмарами, але останнє листя з дерев вже позмітав вітер.

Пришкандибати в село, знайти хату з цілими вікнами і поки інші натоплюють пічку – впасти самому на ґанок. Довго роздивлятися той сорт післясутінків, який з прозорої вечірньої вати – швидко перетворюється на густу ваксу ночі. І вакса та – поглинає все навколо.

Слухати птахів, які давно відлетіли на Південь. Знати, що вранці на голих кущах з’явиться свіжа роса. Велика, як вербні котики. Закута у кригу. І так від неї стане бадьоро і свіжо.
І ясно, що скоро зима.

Рецензія на «Чормет» на Літакцент

Люблю тексти, написані завдяки досвіду і його перетравлюванню, тексти пульсуючі, живі, шершаві. «Чормет» Маркіяна Камиша – саме такий. Тут усе на своїх місцях: фактурні герої, рельєфність характерів та шкіри облич яких відчуваєш майже тактильно, міцна ритмічна історія з безліччю фактів, відомих лише втаємниченим (способи перевірки металу на «прийомці», список зданих на брухт предметів), проста (бо якою вона може бути?) філософія цього постапокаліптичного світу: «увесь метал тяжіє до однієї купи», надмета – «здати щось справді велике» (приміром, Ейфелеву вежу), релігія – «Бог наскладав собі ничку металу в ядрі Землі».

Більшість героїв тут перебувають на найнижчому щаблі споживання – розкладають рештки буття. Проте й на дні існує своя ієрархія: Ленін – організатор депутатських полювань у Зоні, міліціонери (язик не підіймається назвати їх поліцією), які збирають свою частку від невеликих прибутків Аліка – приймальника брухту. Гриша, Пєтя Торпєда і Танька Скважина – алкоголіки в стані напіврозпаду, покірні збирачі металу, яких часом за крадіжки беруть у рабство.

Діалоги героїв – прості та кінематографічні. Лайка вжита дозовано і правдиво. Алгоритми дій на кожному рівні споживання відшліфовані та ефективні: вкрасти чормет – здати – напитися, прийняти чормет – побити за спробу «намахати», зняти данину – «покришувати». Іржавий механізм, що перемелює душі та споживає денатурат, сяк-так функціонує та борониться від «чужаків». Але в одному випадку таки дає збій: апетити однієї з вищих ланок зростають, і тепер Аліку та Чєні – середній ланці споживання – терміново потрібні гроші. Багато грошей. Багато металу.

На відміну від сконструйованих антиутопічних світів, жах «Чормету» Камиша в тому, що це справжній постапокаліпсис. Він тут, із нами, він за якихось дві-три години їзди від столиці. А може, і значно ближче. Проте, це не похмурий панківський текст. Автор щедро розсипає метафори й порівняння. Загибель металевої машини під газовими різаками наповнена в нього сенсами й ритуалами, а фінальна сцена з масовим розстрілом свиней та падінням ідолів має в собі подвійне дно, як і чимало подій у країні:

«… приходить до нього комуніст це, блядь, сільрадівський їхній. І говоре: віздє вождя валять, шо робить? Боюсь, каже. Давай підженемо транспорт. Знімем нашого і сховаєм. Ну і, значить, взяли вони маніпулятор у Желєзяки з рембази. Підігнали, зачепили акуратно: піднімать думали. Ну і хтось рядом проходив: бачить – Лєніна валять! Началось! Збіглися люди, кричать “Слава Україні!” Ну, ці поняли, шо вихода нема – треба валить. Звалили».

Автор розуміє мотиви героїв, хоча не можна сказати, що любить їх чи ставиться з повагою. Їхнє життя важливе й має сенс тільки тут, тільки в цій точці часу-простору. На межі Зони. Їхня система цінностей хоч і не виходить на загальнолюдський рівень, але дає їм змогу якось жити на межі між забороненим і можливим, між спалахами усвідомлення і п’яною нереальністю, існуванням та небуттям. Героям начхати на радіацію. Їхнє життя для них насправді має не більшу цінність, ніж чормет – важке руде золото цих убогих болотяних місць, яке здають по дві гривні за кілограм або міняють на саморобну горілку.

Хіпстери та сталкери з дорогою спорягою – прибульці з іншого світу, який автохтони роздивляються з вкраденого планшета. Вони хочуть побувати в Парижі тільки тому, що їх манить вага чормету в тих краях. Вони мріють навіть літаки, що пролітають над їхніми головами, здати на метал. Це кров, плоть і сморід нашого часу. З цієї книги вийшло б кіно, але його, на мою думку, робити не треба. З життя не виходить доброго кіна.

(с) Письменник Петро Яценко для «Літакцент»:
http://litakcent.com/2017/09/20/apokalipsis-sogodni/

Рецензія на «Чормет» в газеті «День»

Автора звати Маркіян Камиш. Йому ще немає 30. Син ліквідатора аварії на ЧАЕС. Нелегальний дослідник Зони відчуження. Жив там тижнями. За мотивами пригод написав три книги. Новий роман називається «Чормет». Вийшов у Києві, в «Норі-Друк».
Про що роман? Про металістів. Не музикантів, а нелегальних збирачів металу. Мужчин різного ступеню зруйнованості алкоголем, які останні 30 років «пиляють» Зону, а також підбирають все, що погано лежить, тягнучи в пункти прийомки каструлі й сковорідки, батареї і коробки цвяхів, кришки каналізаційних люків і БТРи. Це — зворотній стрибок у часі до збиральницької цивілізації.

Головний герой — Алік, хазяїн пункту прийомки металобрухту в селі Наливалівка Народницького району, цар і бог місцевих хануриків, у яких він приймає здобич в обмін на пляшку денатурату. Вище за нього — тільки зорі на погонах ментів, яким він через дурнуватий (але смачно описаний) інцидент лишається винен немалу суму грошей. Власне, рушій роману — історія про те, як Алік шукає гроші на викуп свого паспорту, що лежить у відділку.

Алік — поет своєї справи. Він не чужий високих міркувань — наприклад, дізнавшись, що ядро Землі складається з металу, намагається порахувати, скільки б він міг заробити, якби здав його в прийомку, але зрештою вирішує, що цю купу сам Господь Бог відклав собі на чорний день. Камиш соковито і зі знанням деталей описує цей дикий побут на вічному поліському фронтирі, де характери прості, а пристрасті розпечені, як у хорошому вестерні. І закінчується все, як і годиться у вестерні, масовою стріляниною, але стріляють не людей, а чумних свиней, що розбігаються по селу. І під шумок падає Ілліч зі свого постаменту — не через декомунізацію, а тому, що в ньому «тонн п’ять» бронзи.+

Власне, головне, що вийшло в автора — змалювати свіжими фарбами цей злиденний кавардак, цю палеолітичну нісенітницю, що завелася всього в сотні кілометрах від Києва.
Абсурд чормету.

Епос брухту.

Комедія незграбних трагіків.

(с) Дмитро Десятерик, газета «День»  №161, (2017): 
https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/komediya-nezgrabnyh-tragikiv

Цветочный магазин переехал

Після фундаментального запою, в якому ранок попереду зубної пасти, незмінно починався зі спирту — емоції притупляються, а відчуття кольору злітає до гірських піків, верхівками яких насвистує шалений вітер.

Я тиняюся незасіяними полями життя, здебільшого, спустошений: змінюю ресторани, локації і притони один за одним, так ніби їх лічильник може на щось вплинути.

Зі штовханини у СХЕМА — на безіменний квартирник, з кінотеатру «Київ» — до портового ресторану Under Wonder, із затишного Сloser — на піщаний берег River Port. Звідти — на Київське море, щоб повернутися додому з кишенями, повними водоростів і солодкої вати шарувато-купчастих хмар. Я роздаватиму її прекрасним незнайомкам на вулицях, обтрушуся від останніх уламків сонячних променів і зариюся в антиприроду неонового сяйва локації Plivka, серед паморочних нетрів Довженко-Центру. Кажуть, буде концерт.

Вивіска над баром палає всіма блакитностями Blade Runner, палахкотить синім вогнем Візеріона, і сяйво те — холодніше за Red Bull із льодом, свіжіше за крижані воду, яку я набирав серед нічного туману в річці Сахан у велику флягу двадцять три дні тому. Магнетичніше за плеса Київського моря, в яке занурився з головою, з якого так і не випірнув.

Звуки концерту схожі на кидок іржавою батарею з п’ятого поверху об асфальт. І батареї ті — летять без упину. Водоспади батарей, сотні тонн чормету щосекунди падають з неба і зникають у чорній безодні прямо під ногами: макроструктура металургійного комбінату тут налаштована на вічність.

Рятуючи вуха вибігаю на східмайданчик, палю непоспіхом і вивчаю катастрофу головного мозку — монохромну графіку сьомого кольору пекла, рясно нанесену на стіни й двері. Серед рябого чорномаззя і недоречних англіцизмів сяє клаптиком снігу паперове оголошення «Цветочный магазин переехал». Мабуть, не витримали сусідів. Звісно, не витримали. Як їх тут витримаєш? Завалюються серед ночі, врубають свої наркоманські приколи, своє імпульсивне світло епілептичних барокамер, валяються на шкіряних диванах тюленями, хапають на балконі до раннього ранку і питають одне одного: «Звідки ти? Як довго тут будеш? Як тобі це місто? Яке місто наступне? Що за перформанс?». Зрештою, обіймаються.

До скреготу зубів позитивно як для місця з такою кількістю їбанутих графіті на квадратний метр настінного простору. Зрозуміло, чому власники магазину не витримали.

Треба тікати.

І я тікаю, прямо посеред розмови. І знаю, що надворі така сама порожнеча: безсюжетне і тому логічне її продовження. Від хворобливо-жовтого ліхтарного світла сховалися зорі, а червоний Місяць втопився у кам’яному морі небес. Пішов на дно непроглядної Хмармади, вага якої провокує шифрувати про підвищений артеріальний тиск. Я би не хотів зараз померти — там, над нами, в Раю, сама лише темрява, тільки іноді блимає низькотемпературний багрянець бортової аеронавігації: то вітер несе на Жуляни дредноути, фрегати і приватні джети.

Прозору кам’яну плівку київського повітря змити так само складно, як позбутися мазуту метрощита. Навіть кольори не рятують: національна лотерея «Золоте руно», супермаркет «Велика кишеня» і кафе-бар «Сытный дом» — скупі та потворні вогні вивісок похмурого міста на околицях цивілізованого світу навіть засліпити не здатні, тільки дратують, скидаючи на купу випадкові, безформні думки.

Я заповзаю додому, ставлю на повтор Брайяна Іно і падаю в ліжко без сил, а моя велика котиця залазить на груди і урчить. Як моторолер.

Тихо, кажу, тихо. Зараз таке розповім — не повіриш: «Цветочный магазин переехал».

Котиця урчить.

Оригінал публікації: https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/cvetochnyy-magazyn-pereehal

Чормет у списку найочікуваніших книжок осені за версією Читомо

«Маркіян Камиш – унікальний для сучасної української літератури письменник, адже у центрі його зацікавлень об’єкт, на дослідження якого наважується взятися мало хто, а відтак – і написати. Мова про чорнобильську Зону відчуження. Продовжує цю тему і «Чормет», що з’явиться на полицях книжкових крамниць саме перед Форумом.

Новий роман розповідає про збирачів металобрухту, які живуть на межі Зони, часто її перетинаючи, і мріють здати на брухт буквально все металеве, що трапляється їм на очі. Їхнє життя суворе і доволі безрадісне, проте у них є те, що надає йому сенсу – метал.

Камиш протягом не одного року і не одного десятку мандрівок до Зони збирав матеріал для нового тексту, а тому настільки живо сприймається те, про що він пише у «Чорметі». Ця територія для нього – щось більше, ніж просто закритий об’єкт. Він живе нею. І дає можливість нам бодай на трохи розділити це відчуття».

http://www.chytomo.com/news/najochikuvanishi-knizhki-do-forumu-vidavciv-ukraiinska-proza