«Чормет» отримав премію імені Олеся Ульяненко

Відзнаку імені Олеся Ульяненка за нонконформізм у творчості та «схильність до позитивної асоціальності» отримав письменник Маркіян Камиш.

Журні конкурсу відзначило Камиша за роман «Чормет». Письменник Маркіян Камиш 7 років нелегально вивчає Чорнобильську зону. Його дебютний роман «Оформляндія або прогулянка в Зону» про чорнобильське сталкерство перекладений французькою мовою.

«Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону Чорнобильської зони і збирають там металобрухт.

Почесним дипломом «За популяризацію творчості Олеся Ульяненка» відзначили Ольгу Пуніну за книгу «Самотній геній: Олесь Ульяненко: літературний портрет».

https://ukr.lb.ua/culture/2017/10/20/379780_premiyu_imeni_olesya_ulyanenka_otrimav.html

«Чормет» увійшов до довгого списку конкурсу Книга року ВВС

ВВС Україна оприлюднила Довгі списки літературної премії Книга року ВВС-2017.
«Довгі списки» формувала редакція ВВС Україна. До списку «дорослої» номінації премії увійшли 16 видань:

  • Тарас Антипович. Помирана. — Київ. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2016.
  • Юрій Винничук. Лютеція. — Харків. Фоліо, 2017.
  • Руслан Горовий. 1000 і 1 ніч війни. — Київ: Видавництво «ТаТиШо», 2017.
  • Марина Гримич. Падре Бальтазар на прізвисько Тойво. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Максим Дупешко. Історія, варта цілого яблуневого саду. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Сергій Жадан. Інтернат. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.
  • Олександра Іванюк. Амор[т]е. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Олександр Ірванець. Харків. 1938. — Київ: Laurus, 2017.
  • Катерина Калитко. Земля загублених, або маленькі страшні казки. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Маркіян Камиш. Чормет. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.
  • Йван Козленко. Танжер. — Київ, Видавничий дім «Комора», 2017.
  • Андрій Курков. Шенгенська історія. — Харків, Фоліо, 2017
  • Володимир Рафєєнко. Довгі часи. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Василь Шкляр. Троща. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.

Переможець у кожній номінації отримає грошову премію у розмірі гривневого еквіваленту £1,000. Видавці книг-переможців у обох номінаціях отримають право використовувати логотип премії Книга року ВВС на наступних виданнях.

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41679015

Стаття на «Читомо» про статистику англомовної Вікіпедії

Які українські письменники найцікавіші користувачам англомовної Вікіпедії?

Список очолили класики: Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. А відразу після них, на 4-му й 5-му місцях, опинилися сучасні письменники: Маркіян Камиш та Андрій Курков. Читомо попросило Маркіяна Камиша прокоментувати такі несподівані, на перший погляд, результати:

«Статистика англомовної Вікіпедії — результат закономірний і красномовний. Це — наслідок моєї співпраці з серйозним французьким видавництвом та відповідний медіаефект у Європі. Я не можу пригадати іншої української книжки, окрім «Оформляндії», яку би Monaco Hebdo включав у рубрику «вибір місяця»; про яку схвально би відгукувалися Le Nouvel Observateur, Les Inrocks, L’Humanite та інші. Окрім, звісно, романів Андрія Куркова, якого абсолютно справедливо видають та шанують у всьому світі.

Наслідок цього — не лише статистика, а і запрошення мене на найбільший літературний фестиваль у світі в індійському Джайпурі у січні 2018-го. До речі, досі такого запрошення удостоювався тільки Курков.

На жаль, дев’яносто відсотків видань українських письменників за кордоном – класичні потьомкінські села». Типовий стейтмент сучукрліту: «Нашого улюбленого\улюблену видадуть у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, США і Франції». Звучить, правда?

А за фасадом бачимо:

США — університетське видавництво, що автоматично означає мікроскопічний тираж та непотрапляння книжки на полиці книгарень, не кажучи вже про супермаркети і аеропорти;
Франція — всі «заходять» і друкують кілька сотень примірників через одну й ту саму кантору. Потім — книжки їдуть відлежуватися в категорію «іноземна література» (до якої у французів, скажімо так, дуже своєрідне ставлення і я можу їх зрозуміти) і продаються чи не в одній-єдиній книгарні. Дещо розбирає діаспора;
Країни Вишеградської четвірки співпрацюють з українськими письменниками трохи активніше, але у більшості випадків картина та сама: сміховинний тираж (як вам, наприклад, 300 примірників?) або і самвидав власнокоштом. По суті — видання «для галочки».
Звісно, не може не радувати, що мої колеги якось намагаються крутитися. Проблема тільки в тому, що подібні видання не мають багато впливу на книжковий ринок та європейські голови, оскільки книжки навіть не потрапляють на полиці, й пересічний житель ЄС просто не може ознайомитися з таким літературним продуктом, навіть якби у нього це бажання раптом з’явилося.

У вітчизняному літературному просторі такі інформприводи роздуваються до масштабів, ніби автора одночасно підписали Penguin, Suhrkamp і Galimard. Звісно, про це особливо ніхто не говорить, бо враховуючи ці факти, все виглядає на те, що в Україні старанно вирощений паралельний літературний світ і він, на жаль, дуже далекий від реальності».

Оригінал публікації: http://www.chytomo.com/news/koristuvachiv-anglomovnoii-vikipediii-najbilshe-cikavlyat-shevchenko-ta-ukraiinka

Рецензія Юлії Кропив’янської для чеського видання «Український журнал»

Металево-алкогольна міфологія пограниччя

«Чормет» – нова книжка київського автора Маркіяна Камиша. Як і дві попередні, «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» (що здобула успіх у французів і готується до видання в Італії) та «Київ–86», вона постала на матеріалі багаторічного нелегального вивчення Чорнобильської зони відчуження, – оригінальний і зрілий текст, висунутий на цьогорічну премію імені Олеся Ульяненка. Це повість про людей, які живуть біля кордону Зони і збирають металобрухт.

Хоча власне Зона тут на другому плані, вона визначає хід подій і пульсацію життєвих ритмів. Колись на ЧАЕС стався Великий Вибух, посіявши смерть і лишивши розсипи багатств, а ті породили мисливців-збирачів, у чиїх тілах алкоголь замість крові й метал замість кісток, чиї кабани й мамонти – чавунні ванни й кинуті БТРи. Казка чарівного краю Оформляндія розростається до масштабів повноцінного міфу, який потребує божеств, і вони тут живо представлені. Боги і божки, духи, прислужники й інші сутності різних калібрів і функцій: «Алік давно підозрює, що Міша – і не людина насправді. Він ґолем. У нього там всередині замість вен – кабло в обмотці, яким течуть червоні струмені міді, зуби його – з блискучого алюмінію, шкіра – кольору латуні, і кості зогнили в чормет». Водночас це трагікомічні персонажі, що нагадують веселих пройдисвітів О. Генрі. Тут панують сувора ієрархія і патріархат; на роль Великої Матері може претендувати хіба продавчиня сільмагу баба Валя, проте справжня влада таки в чоловічих руках. Наявна ритуальна циклічність, як у попередніх текстах, тож і сюжет рухається повільним колом. Істинні жерці постапокаліпсису, персонажі наближають персональний кінець світу, адже неодмінно настане день, коли у прийомку принесуть останню річ на планеті, що містить метал. Мрії Аліка про те, щоб загнати ядро Землі, – гротескове травматичне осмислення неминучого й разом із тим заспокоєння: грандіозна спокуса наразі недосяжна. І калькулятор, на щастя, не вміщує стільки нулів, скільки коштувало б земне серце. Друг Аліка, Чєня, своєю чергою мріє про бурштин – а там уже й до Сонця недалеко.

База всього – «металеві дарунки Матінки-Землі», а збирачі їх – істоти, що перебувають найближче до фундаменту світоустрою. Той же Алік буквально стоїть на ньому: «Берці, стукіт яких по асфальту сягав надр планети, пробиваючись крізь кілометри кори, крізь бурхливі океани маґми, і у резонанс із тим тупотом билося металеве серце Землі». Навіть останні у статусній драбині, найупослідженіші в даному просторі, раби й кінчені алкоголіки Пєтя і Гриша – круті самці порівняно з нелегальним туристом, що забрів на їхні терени. Десь там, в іншому світі, сталкер, можливо, й «альфа» (хоча, по суті, такий самий споживач, різниця хіба у предметах споживання) – але тільки не тут: його бито жалюгідним Гришею лише за «недостатньо маскулінний» зовнішній вигляд. Мовляв, знай, листку, своє місце, коли говориш із коренями світового дерева, коли приходиш до них набратися сили. «Я поняв! Мужики, я все поняв!». Додає комізму ситуації авторська самоіронія – письменник-то сам належить до сталкерського племені. Втім, у тексті наратор ніяк себе не означує, на відміну від «Оформляндії» та «Києва–86», де оповідь ведеться від першої особи. Цілком закономірний хід: нема чого втручатися в балачку «справжніх чоловіків», що для них хлопці-заброди – «чужорідні предмети, які ти в дитинстві пхаєш собі до рота». Знахабнілі зайди, що змінюють усталені ритми «повільної річки життя, яка спокійна тільки на перший погляд».

Упізнаваний стиль Камиша – ліричність і брутальність, інтертекстуальність, повторювання фраз-магічних формул – у «Чорметі» вдосконалився й увиразнився. Перелік предметів, які приносять Алікові, набуває сили поетичного рядка, як і найменування деталей сталкерського спорядження чи нехитрого асортименту сільського магазину.

Розпилювання БТРа зображене як жертвоприношення тотемної свині, після чого починають гинути свині справжні (а в тексті домінують саме ці «нечисті» тварини, як і пси, вартові потойбіччя). Автор по черзі описує кожного персонажа, щоб у кінці звести їх докупи: дванадцять істот, що населяють химерний простір, стають свідками й учасниками кривавої бійні. В її розпалі Алік і Чєня валять пам’ятник Леніну – здати на метал і здійснити символічне очищення. До слова, конкурент героя – Коля Желєзяка, симпатик комуністів – помирає в лікарні незадовго до падіння Ілліча. На початку повісті здавання чормету прирівнюється до спокутування гріхів: нескінченний, утомливий процес для Аліка-сповідника. Із цього ракурсу його амбіції щодо земного ядра натякають на жаданий акт пересотворіння світу – давнім випробуваним методом тотального знищення.

Рік тому письменник розповів мені в інтерв’ю для порталу «ЛітАкцент», що «Чормет» – особливий для нього текст, зокрема перемиканням із локації на персонажів. Можу привітати Маркіяна: як герой Валер’яна Підмогильного, він написав свою повість про людей – і зробив це чудово.

Штора і все

— Здоров Саня, ну як там? Нормально? А ці шо, тоже нічо? А як там діла в тій стороні? Ну ладно, а якшо тудой, пойде? Ну тогда всьо: завтра танцюю.

Штора. Його безконкретна, запаролена скоромовка майже повністю складається з прийменників, скорочень назв закинутих сіл, прозорих натяків і рясного вкраплення частки.

Спершу зрозуміти складно, через пів дня ловиш все на льоту, а за тиждень і не помітиш, як заговориш так сам. Заговориш, аби ніхто з гіпотетичного відділу прослушки не зрозумів куди ти, скільки і що.

Він потягнув мене шукати скарби і бубонів щось про імперські руїни в чагарниках на захід від станції, але я точно знаю — нема там ніяких руїн. Там все давно зітліло: обернулося на попіл, розвіялося вітрами і випало рясними зливами нам на брудні голови, вифонило по гамі у полярних сяйвах — загалом зробило все, аби потрапити у фінал National Geographic з репортажної фотографії.

Штора теж би міг туди потрапити. Запросто.

У нього дірка в камуфляжній куртці — точно на місці серця, у нього глибокі зморшки і густа щетина. У нього переднього зуба нема. У нього взагалі нічого нема, тільки вагончик біля Прип’яті і будка неподалік у джунглях. Але він не сумує і, як підлітки Конфедерації, навчився плювати в зубну прощілину. І ходить тепер радісний.

Він може собі то дозволити: це його земля, він належить до неї, а вона – липне до нього навзаєм, осідає сірим шаром на шкірі, точно прозора кам’яна плівка київського повітря. Його права і привілеї не записані у жалуваних грамотах, вони навіть у актових книгах не записані. Але кожна пустельга на цьому відшибі знає: ще з часів князя Ольгимонта Ґольшанського — Штора має право полювати на оленя в королівському лісі. Він навіть заглядати у безмежно щедрі скарбниці підземних надр має право: смикати звідти стільки кабла, аби щодень вистачило на пиття і пристойний шмат кров’янки у корчмі біля чорнобильської переправи.

Ми знаходимо в кущах будку кольору іржі та бруду. З неї сто років як позлізала фарба і Штора каже, що він давно тут не був. Каже, що ключі зараз знайде, але знайти ніяк не може: бігає навколо, поки я бодяжу спирт і розливаю його у стопки.

Бігає і тараторить, розказує про все-все-все і “ну я йому говорю начальник ми ж не тойво ми тойго ми тіки тут ну і там де прошлий раз, туда і назад! А ті гандони та ми їм таке устроїм шо будуть потом дві неділі в іванківській травматології в монополію різатись”.

Він не замовкає, аж поки не знаходить правильне місце: падає на коліна і гребе, гребе, гребе руками сиру землю і тараторить швидко, палко і з докором «ну де ти де ти детидети?» точно в смс коханці, яка ось-ось має прийти в готельний номер, але ніяк не дійде.

Нарешті, Штора знаходить клунок з ключами і нескінченно довго їх перебирає, пробуючи знайти потрібний, потім — ще довше копається всередині і виносить лопату. Таку довжелезну жердину, якою Атлант підпирав небо, коли втомлювався.

Він позіхає, мружиться на довгі промені вечірнього сонця, дістає налобник, довго риється в кишенях і не може знайти батарейки, а я кажу, що на шостому десятку пора вже перестати вірити триверстовкам Шуберта і старим мародерським басням.

Але він вірить. Свято вірить у дурнувато-підзолисті ґрунти Зони, що так гарно зберігають тіла — ритуальні жертви залізного віку, які тут ще підійматимуть з боліт тисячами, коли почнуть добувати торф.

І зараз Штора шукатиме скарби, перелопачуватиме підземні лабіринти своєї Пай’їті. А я? Я маю стояти поряд і розмахувати факелом відганяючи ягуарів, які неодмінно з’являться.

— Ладно Марк, давай по одній і за батарейками.
— Та заїбався шось. Тут пожду.
— Може тобі цейго, откритим оставить? — показує Штора на будку.

І в тій будці у нього — гори якогось барахла і старого браконьєрського стафу: бамбукові вудочки, рибальські сітки (“Марк отвічаю кльову ноль на три сітки чотири хвоста”), приманки і закидушки, пєскоструй, кисневі балони, брудні рукавиці, каністри і баклаги, ящики пляшок від оліфи, табличка розкладу руху поїздів станції Янів, промаслене ганчір’я, парти і навіть вивіска “агрофірма Нібулон”. Там у нього стільки різних штук, як у гаражі мого баті, в якому орієнтувався тільки він і його салатовий “Москвич” був там лише однією з тисяч самодостатніх сутностей.

Я і питаю:

— Слухай, так а шо у тебе там? В будці.

І Штора неспішно так розвертається, либиться змовницьки, широко розкидає руки і говорить:

— Там? Там все.

Мале

Так в Зону захотілося, хоч на стіну лізь. У листопаді, коли небо ще не потягало свинцевими хмарами, але останнє листя з дерев вже позмітав вітер.

Пришкандибати в село, знайти хату з цілими вікнами і поки інші натоплюють пічку – впасти самому на ґанок. Довго роздивлятися той сорт післясутінків, який з прозорої вечірньої вати – швидко перетворюється на густу ваксу ночі. І вакса та – поглинає все навколо.

Слухати птахів, які давно відлетіли на Південь. Знати, що вранці на голих кущах з’явиться свіжа роса. Велика, як вербні котики. Закута у кригу. І так від неї стане бадьоро і свіжо.
І ясно, що скоро зима.

Рецензія на «Чормет» на Літакцент

Люблю тексти, написані завдяки досвіду і його перетравлюванню, тексти пульсуючі, живі, шершаві. «Чормет» Маркіяна Камиша – саме такий. Тут усе на своїх місцях: фактурні герої, рельєфність характерів та шкіри облич яких відчуваєш майже тактильно, міцна ритмічна історія з безліччю фактів, відомих лише втаємниченим (способи перевірки металу на «прийомці», список зданих на брухт предметів), проста (бо якою вона може бути?) філософія цього постапокаліптичного світу: «увесь метал тяжіє до однієї купи», надмета – «здати щось справді велике» (приміром, Ейфелеву вежу), релігія – «Бог наскладав собі ничку металу в ядрі Землі».

Більшість героїв тут перебувають на найнижчому щаблі споживання – розкладають рештки буття. Проте й на дні існує своя ієрархія: Ленін – організатор депутатських полювань у Зоні, міліціонери (язик не підіймається назвати їх поліцією), які збирають свою частку від невеликих прибутків Аліка – приймальника брухту. Гриша, Пєтя Торпєда і Танька Скважина – алкоголіки в стані напіврозпаду, покірні збирачі металу, яких часом за крадіжки беруть у рабство.

Діалоги героїв – прості та кінематографічні. Лайка вжита дозовано і правдиво. Алгоритми дій на кожному рівні споживання відшліфовані та ефективні: вкрасти чормет – здати – напитися, прийняти чормет – побити за спробу «намахати», зняти данину – «покришувати». Іржавий механізм, що перемелює душі та споживає денатурат, сяк-так функціонує та борониться від «чужаків». Але в одному випадку таки дає збій: апетити однієї з вищих ланок зростають, і тепер Аліку та Чєні – середній ланці споживання – терміново потрібні гроші. Багато грошей. Багато металу.

На відміну від сконструйованих антиутопічних світів, жах «Чормету» Камиша в тому, що це справжній постапокаліпсис. Він тут, із нами, він за якихось дві-три години їзди від столиці. А може, і значно ближче. Проте, це не похмурий панківський текст. Автор щедро розсипає метафори й порівняння. Загибель металевої машини під газовими різаками наповнена в нього сенсами й ритуалами, а фінальна сцена з масовим розстрілом свиней та падінням ідолів має в собі подвійне дно, як і чимало подій у країні:

«… приходить до нього комуніст це, блядь, сільрадівський їхній. І говоре: віздє вождя валять, шо робить? Боюсь, каже. Давай підженемо транспорт. Знімем нашого і сховаєм. Ну і, значить, взяли вони маніпулятор у Желєзяки з рембази. Підігнали, зачепили акуратно: піднімать думали. Ну і хтось рядом проходив: бачить – Лєніна валять! Началось! Збіглися люди, кричать “Слава Україні!” Ну, ці поняли, шо вихода нема – треба валить. Звалили».

Автор розуміє мотиви героїв, хоча не можна сказати, що любить їх чи ставиться з повагою. Їхнє життя важливе й має сенс тільки тут, тільки в цій точці часу-простору. На межі Зони. Їхня система цінностей хоч і не виходить на загальнолюдський рівень, але дає їм змогу якось жити на межі між забороненим і можливим, між спалахами усвідомлення і п’яною нереальністю, існуванням та небуттям. Героям начхати на радіацію. Їхнє життя для них насправді має не більшу цінність, ніж чормет – важке руде золото цих убогих болотяних місць, яке здають по дві гривні за кілограм або міняють на саморобну горілку.

Хіпстери та сталкери з дорогою спорягою – прибульці з іншого світу, який автохтони роздивляються з вкраденого планшета. Вони хочуть побувати в Парижі тільки тому, що їх манить вага чормету в тих краях. Вони мріють навіть літаки, що пролітають над їхніми головами, здати на метал. Це кров, плоть і сморід нашого часу. З цієї книги вийшло б кіно, але його, на мою думку, робити не треба. З життя не виходить доброго кіна.

(с) Письменник Петро Яценко для «Літакцент»:
http://litakcent.com/2017/09/20/apokalipsis-sogodni/

Рецензія на «Чормет» в газеті «День»

Автора звати Маркіян Камиш. Йому ще немає 30. Син ліквідатора аварії на ЧАЕС. Нелегальний дослідник Зони відчуження. Жив там тижнями. За мотивами пригод написав три книги. Новий роман називається «Чормет». Вийшов у Києві, в «Норі-Друк».
Про що роман? Про металістів. Не музикантів, а нелегальних збирачів металу. Мужчин різного ступеню зруйнованості алкоголем, які останні 30 років «пиляють» Зону, а також підбирають все, що погано лежить, тягнучи в пункти прийомки каструлі й сковорідки, батареї і коробки цвяхів, кришки каналізаційних люків і БТРи. Це — зворотній стрибок у часі до збиральницької цивілізації.

Головний герой — Алік, хазяїн пункту прийомки металобрухту в селі Наливалівка Народницького району, цар і бог місцевих хануриків, у яких він приймає здобич в обмін на пляшку денатурату. Вище за нього — тільки зорі на погонах ментів, яким він через дурнуватий (але смачно описаний) інцидент лишається винен немалу суму грошей. Власне, рушій роману — історія про те, як Алік шукає гроші на викуп свого паспорту, що лежить у відділку.

Алік — поет своєї справи. Він не чужий високих міркувань — наприклад, дізнавшись, що ядро Землі складається з металу, намагається порахувати, скільки б він міг заробити, якби здав його в прийомку, але зрештою вирішує, що цю купу сам Господь Бог відклав собі на чорний день. Камиш соковито і зі знанням деталей описує цей дикий побут на вічному поліському фронтирі, де характери прості, а пристрасті розпечені, як у хорошому вестерні. І закінчується все, як і годиться у вестерні, масовою стріляниною, але стріляють не людей, а чумних свиней, що розбігаються по селу. І під шумок падає Ілліч зі свого постаменту — не через декомунізацію, а тому, що в ньому «тонн п’ять» бронзи.+

Власне, головне, що вийшло в автора — змалювати свіжими фарбами цей злиденний кавардак, цю палеолітичну нісенітницю, що завелася всього в сотні кілометрах від Києва.
Абсурд чормету.

Епос брухту.

Комедія незграбних трагіків.

(с) Дмитро Десятерик, газета «День»  №161, (2017): 
https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/komediya-nezgrabnyh-tragikiv

Цветочный магазин переехал

Після фундаментального запою, в якому ранок попереду зубної пасти, незмінно починався зі спирту — емоції притупляються, а відчуття кольору злітає до гірських піків, верхівками яких насвистує шалений вітер.

Я тиняюся незасіяними полями життя, здебільшого, спустошений: змінюю ресторани, локації і притони один за одним, так ніби їх лічильник може на щось вплинути.

Зі штовханини у СХЕМА — на безіменний квартирник, з кінотеатру «Київ» — до портового ресторану Under Wonder, із затишного Сloser — на піщаний берег River Port. Звідти — на Київське море, щоб повернутися додому з кишенями, повними водоростів і солодкої вати шарувато-купчастих хмар. Я роздаватиму її прекрасним незнайомкам на вулицях, обтрушуся від останніх уламків сонячних променів і зариюся в антиприроду неонового сяйва локації Plivka, серед паморочних нетрів Довженко-Центру. Кажуть, буде концерт.

Вивіска над баром палає всіма блакитностями Blade Runner, палахкотить синім вогнем Візеріона, і сяйво те — холодніше за Red Bull із льодом, свіжіше за крижані воду, яку я набирав серед нічного туману в річці Сахан у велику флягу двадцять три дні тому. Магнетичніше за плеса Київського моря, в яке занурився з головою, з якого так і не випірнув.

Звуки концерту схожі на кидок іржавою батарею з п’ятого поверху об асфальт. І батареї ті — летять без упину. Водоспади батарей, сотні тонн чормету щосекунди падають з неба і зникають у чорній безодні прямо під ногами: макроструктура металургійного комбінату тут налаштована на вічність.

Рятуючи вуха вибігаю на східмайданчик, палю непоспіхом і вивчаю катастрофу головного мозку — монохромну графіку сьомого кольору пекла, рясно нанесену на стіни й двері. Серед рябого чорномаззя і недоречних англіцизмів сяє клаптиком снігу паперове оголошення «Цветочный магазин переехал». Мабуть, не витримали сусідів. Звісно, не витримали. Як їх тут витримаєш? Завалюються серед ночі, врубають свої наркоманські приколи, своє імпульсивне світло епілептичних барокамер, валяються на шкіряних диванах тюленями, хапають на балконі до раннього ранку і питають одне одного: «Звідки ти? Як довго тут будеш? Як тобі це місто? Яке місто наступне? Що за перформанс?». Зрештою, обіймаються.

До скреготу зубів позитивно як для місця з такою кількістю їбанутих графіті на квадратний метр настінного простору. Зрозуміло, чому власники магазину не витримали.

Треба тікати.

І я тікаю, прямо посеред розмови. І знаю, що надворі така сама порожнеча: безсюжетне і тому логічне її продовження. Від хворобливо-жовтого ліхтарного світла сховалися зорі, а червоний Місяць втопився у кам’яному морі небес. Пішов на дно непроглядної Хмармади, вага якої провокує шифрувати про підвищений артеріальний тиск. Я би не хотів зараз померти — там, над нами, в Раю, сама лише темрява, тільки іноді блимає низькотемпературний багрянець бортової аеронавігації: то вітер несе на Жуляни дредноути, фрегати і приватні джети.

Прозору кам’яну плівку київського повітря змити так само складно, як позбутися мазуту метрощита. Навіть кольори не рятують: національна лотерея «Золоте руно», супермаркет «Велика кишеня» і кафе-бар «Сытный дом» — скупі та потворні вогні вивісок похмурого міста на околицях цивілізованого світу навіть засліпити не здатні, тільки дратують, скидаючи на купу випадкові, безформні думки.

Я заповзаю додому, ставлю на повтор Брайяна Іно і падаю в ліжко без сил, а моя велика котиця залазить на груди і урчить. Як моторолер.

Тихо, кажу, тихо. Зараз таке розповім — не повіриш: «Цветочный магазин переехал».

Котиця урчить.

Оригінал публікації: https://day.kyiv.ua/uk/blog/kultura/cvetochnyy-magazyn-pereehal