Відгук на «Чормет» професійного еколога з Чорнобильської Зони

Відгук на «Чормет» від Дениса Вишневського: начальника групи радіаційно-екологічного моніторингу ДСП «Екоцентр», радіоеколога, який працює в Зоні майже двадцять років:

«Чормет» я прочитал довольно оперативно – за два подхода. Это значит, что придется перечитывать ещё раз, в более умеренном темпе. Эта книга, безусловно, открытие для читателя. Открытие Украины за пределами окружных дорог областных центров.
Прилегающие к колючке населенные пункты всегда находилось в тени зоны отчуждения.

Околозонье, третья зона, пострадавший регион, Иванковский и Полесский районы – обозначения без содержания. В 90-х годах здесь некоторое время проводил полевые исследования Институт социологии. При анализе ситуации использовали такие невеселые понятия как «синдром жертвы», «чернобыльский фактор» и «мертвый социум». По итогам работы издали несколько сборников «Чорнобиль і соціум». Журналисты сюда заезжают не часто. Фактически, сейчас мы не представляем, как живут там люди, особенно обитатели фронтира Зоны.

Автор вдумчиво выписывает структуры повседневности: типажи, характеры и социальные практики аборигенов околозонья. Металлисты, менты, браконьеры и пограничники – служители Зоны и основные получатели её выгод. Вроде бы «новые» люди, но нет – те же полищуки, которые на службе преследуют, прежде всего, свои интересы.

Для меня главной темой книги стала атмосфера места – автору удалось передать ощущение хтонического покоя, который гасит любые проявления созидательной активности. Аборигены практикуют старательство, извлекая из ландшафта все проявления индустриальной цивилизации. Любые попытки экспансии в «сердце тьмы» заканчивается поражением – БТР разбирают, автобус разбивается, машинист уходит в запой, сталкера пиздят и грабят.

Зона тут выступает образом идеального хтонического покоя. Место, где время замедлилось максимально. Сюда можно убежать и схорониться, переждать шум в селе. Для местных Зона это масштабное явление, как горный кряж или океан, у которого приткнулась мелкая деревушка.

Веселого тут ничего нет. Но и ощущения трэша и деградации тоже. После прочтения возникает образ мира – замкнутого, самодостаточного и по-своему идеального. Вероятно, так воспринимают мир представители доисторических культур, куда не добралось осевое время.

Зона і самознищення

У зв’язку з сьогоднішніми подіями в Прип’яті, коли міліція довго ганяла вулицями з мигалками і гучномовцем, в який просила нелегалів покинути місто, бо мають початися стрільби, згадалася одна цікава закономірність Зони.

Чим далі ти від неї, тим менше прагнеш до деструкції та самознищення. І це закономірно, бо культ смерті та джунглі — міцно пов’язані.

Не секрет, що міфологія та світосприйняття у племен в різних кліматичних умовах формуються різні, і якщо для рівнинних мисливців характерні, наприклад, культ бика або копитних (з ними пов’язано багато міфів та наскельних малюнків), то у мешканців джунглів культи-міфи виростають за іншими принципами (бо на свідомість впливають інші природні фактори), які і пояснюють, чому в Зоні всяко вбивати себе алкоголем та радіацією особливо хочеться.

Справа в тому, що в джунглях (а Зона — давно вже на них перетворилася) люди набагато частіше спостерігають переродження рослинного світу: смерть (гниття) та народження нових побігів. Власне, це свого часу і підштовхнуло мешканців тропіків до геніальної думки: для примножування життя потрібно використовувати смерть (за принципом «подібне породжує подібне»). Звідси всі ці масові людські жертвоприношення, сцени з фільму «Апокаліпсис» тощо. Все це — нескінченне мантро-повторення міфу про добровільну самопожертву людини, яка віддає себе землі заради того, аби з землі виросло щось їстівне і плем’я змогло прогодуватися та вижити.

Ну і ще, Зона — це історія про Клондайк, звісно. Місце, в яке всі хочуть потрапити аби щось там для себе отримати. Клондайк смерті.

Коротка відповідь на вічне питання: «Чому людей так тягне в Зону?»

Зараз у делійському Старбаксі зачепився з американцями і спробував відповісти на вічне питання: що знову і знову тягне нас в Зону? Чому вона викликає таку серйозну психоемоційну залежність?

Річ у тому, що Зона — це храм, а ЧАЕС — його вівтар.

Зона сакральна з двох причин: це місце появи злих духів (радіація) і водночас — священний вівтар померлих Героїв (ліквідатори), які полягли з ними у нерівній битві.

Перша історія — про демона, якого довго викликали (мирний атом) аби з його допомогою перемогти ворогів, та потім спробували замурувати в тому ж самому храмі (Саркофаг), коли ясно стало, що демон насправді злий.

В нашому випадку місце катастрофи — точка появи злих духів (радіація). Радіація невидима, але може зашкодити вам за багато років після контакту і весь час ви про це навіть не здогадуватиметесь. Це типові атрибути магії та потойбічних сил в уявленні первісних спільнот, до речі.

Вивільнені потойбічні сили тут традиційно могутніші за людей і впливають на все у світі подібно до погоди та пір року: регулюють життя та визначають правила існування племені.

Ми не можемо Зону від цих сил очистити або звільнити. Нам лишається з ними співіснувати, підпорядковувати життєві ритми цим силам, безперестанно пов’язуючи з ними думки і, як наслідок, створювати культи, як свого часу формували культи плодючості та ритуали виклику дощу.

До речі, іонізуюче випромінювання можна ототожнювати одночасно як зі злими духами, так і з благодаттю божою. Зважаючи на нездорове бажання більшості нелегалів якомога сильніше опромінитися, в таке дуже нескладно повірити. Та і навіть якщо призвані з потойбіччя сили виявилися злими, це не перестає робити їх об’єктом поклоніння. Багато народів шанують богів війни на рівні з богами-творцями.

Ще знаковішою подія 1986 та її наслідки стають, якщо згадати гіпотезу антропогенезу, пов’язану з геомагнітними інверсіями та сплесками сонячної радіації, не кажучи вже про гіпотезу тектонічно-вулканічної активності Східноафриканського рифту, яка на протязі кількох мільйонів років підтримувала підвищений рівень радіації, проживання в якому і спричинило поштовх до мутацій та форсованої еволюції гомінід. Після усвідомлення цього, нестримне бажання їсти ожину біля прип’ятського радіоактивного плато у деяких індивідів викликає ще менше запитань.

Друга історія-причина магнетичності Зони: вона є місцем загибелі Героїв (ліквідатори). І не важливо де саме вони загинули: у московській лікарні чи деінде — смертельні рани у священній війні зі злими духами Герої отримали точно на місці вівтаря (Саркофаг).

До речі, приміщення храму — проста надбудова, яку зводили навколо вівтаря, який засновувався для ритуальних жертвоприношень. Місце жертвоприношення є місцем смерті, а місце смерті — місцем знесення безсмертної душі з Землі до Небес і як наслідок — вівтар є місцем сакральним. І здійснюючи паломництво до цього сакрального місця ми ритуально повторюємо шлях героя, пробуючи йому уподібнитися та ритуально знестися у вічність.

Але все це буде неповним без третьої історії.

Про рай, Едемський Сад або ж Парадіз (слово запозичене з перської, в якій воно значило «місце, оточене стіною»). Місце, оточене парканом з херувимами на вході, а в центрі саду — височіють дерева Пізнання та Вічного Життя.

Нас вигнано з Едему за спробу пізнання (мирний атом як джерело вічної енергії), а херувимів з першої роти чорнобильської міліції — поставлено охороняти вхід, аби не дозволити нам в Едем повернутися. Та, згідно з буддистськими уявленнями, ми не можемо туди повернутися навіть не тому, що мстивий божок нам то заборонив, а тому, що не хочемо розпрощатися зі світом матеріальним. Це і є головною перепоною на шляху назад у життя вічне (себто нематеріальне).

Вхід за колючий дріт повз міліцейських херувимів символізує відмову від знайомого світу (від тієї самої зони комфорту з маркетами та м’якеньким ліжечком). Це саме той акт, який символічно здійснив Ісус.

У середньовічній традиції типовим було порівнювати хрест розп’яття з едемським Деревом Життя. Якщо облущити шкарлупу алегорій і лишити серцевину дії, то Христос безстрашно пішов із Зони комфорту і розіп’яв себе на дереві Вічного Життя аби нагадати нам шлях до безсмертя.

І кожним нелегальним походом в Зону (саме походом! повз херувимів і без перепустки!) ми ритуально повторюємо його саможертовний акт заради вічного життя поза матеріальним світом. І саме тому похід в Зону — регулярне паломництво до Храму (в якому ЧАЕС є вівтарем).

Тож нелегале, запам’ятай: порушуючи адміністративний кодекс України — ти повертаєшся до Райського Саду і уподібнюєшся Синові Божому, діючи згідно з його заповітів!

Криптоколонізація постапокаліпсису

Познайомився оце в аеропорту з хіпсторами. Кріптою вони закупились у 2015, тому наразі почуваються добре і перебувають у вічному пошуку мінних полів для інвестицій, а я читаю Джона Баньяна і валяю дурня на довгій пересадці.

Ну і кажу їм такий: чуваки і чувіхи, ну шо ви цейго? Які там «зелені» облігації? Яка охота за токенами? Шо ви як дєті малиє? Візьміть і купіть у нас Зону. Арендуйте її на 46 років. Ніяких казино і сміттєзвалищ навіть будувать не треба: криптовалютна колонізація пуерториканського типу в чистому вигляді.

Це буде острів свободи в нескінченному болоті бюрократії: ваш персональний regulatory sandbox, податкові канікули у вічність для міксу з тих, хто запізнився на автобуси евакуації і тих, хто таки встиг на потяг knowledge economy.

З динаміків на прип’ятських стовбах запустимо хаус і техно. Чорнобильська міліція — пильно стоятиме на варті наших тусовок. А самопоселенки, загорнуті в яскраві хустини, ходитимуть вулицями Лесі Українки та Гідропроекторська, засипатимуть їх пригорщами єшок із цинкових відер і співатимуть:

Тільки вигулькнув на небо
Місяць-зорепас,
Щедрий вечір, добрий вечір
Завітав до нас.

Йшов він лісом, йшов він степом,
Містом і селом,
Щоб велику Україну
Обгорнуть теплом.

У родину нашу дружню
Тихо увійшов
І до кожного серденька
Світлий шлях знайшов.

Виступ на Джайпурському літературному фестивалі 2018

Ліворуч від мене — Джеффрі, шеф-бюро New York Times і один з найкращих журналістів на планеті.

Він висвітлює проблеми людства, без розуміння яких ми житимемо у рожевих окулярах ванільного наїву, навіть приблизно не уявляючи собі викликів сьогодення. Пише про страшні речі, такі як голод та конфлікти у країнах третього світу. Він безліч разів наражався на смертельну небезпеку заради справжньої журналістики, але вижив і отримав Пулітцерівську премію за свою роботу.

Сьогодні, на івенті про «Оформляндію», ми виступили разом. Багато говорили про Зону, заглиблення і те, що ані журналіст, ані письменник — не можуть просто прийти в тему і «grab the material» аби потім із ним змитися. Говорили про те, що маємо віддавати людям і місцям, з якими працюємо, щось значиме.
І бодай провокувати читацьку емпатію.

Ну і про літературу, звісно, говорили. Він читав «Оформляндію» індусам зі сцени і казав, що вона супер.

Такий день.

27067283_10204284490988168_8603900173378338866_n