Інтерв’ю про «Чормет» для української служби ВВС

Маркіян Камиш — один з найвідоміших українських «сталкерів» Чорнобильської зони відчуження.

«Почалося все з того, що я захотів сходити туди раз або два, щоб набрати матеріалу для книжки. І ось уже минуло п’ять років у ритмі, коли я або йду в Зону, або прийшов із Зони, або готуюся до наступної прогулянки в Зону», — розповідав він ВВС Україна минулого року

Книги Маркіяна Камиша — «Оформляндія або прогулянка в Зону» та «Київ-86″ — справді наповнені яскравими описами спустошення та занепаду решток інфраструктури в Зоні.
Ці твори також описують емоції та враження людей, які з тих чи інших причин опинилися у покинутій людством місцевості, та проекції їхніх думок «звідти» на «нормальний світ».
У новій повісті «Чормет», що увійшла до довгого списку Книги року BBC-2017, Маркіян Камиш переносить читача у прикордоння Зони. До людей, які живуть з того, що збирають залишки металобрухту в околицях Прип’яті, Чорнобиля, Поліського та сотень покинутих сіл зони відчуження

В інтерв’ю ВВС Україна автор розповів про те, як у книзі співвідносяться вимисел та сучасні українські реалії.

ВВС Україна: Як народилася ідея написати саме про збирачів «чорного металу» з Зони

Маркіян Камиш: Такої історії в українській літературі просто не було.
І справа навіть не в Зоні: останні років тридцять абсурдні ситуації зі здаванням «на метал» всього на світі — всенародний мем. Такий, що на каналізаційних люках відливають штамп-надпис: «Крадіжка люка карається за законом».
Це — невід’ємна та колоритна частина української реальності. Із виходом повісті «Чормет» така історія в українській літературі з’явилася.

ВВС Україна: У якому жанрі ви задумували повість: реалізм, трагікомедія, антиутопія? Чи не стала вона надто «чорнушною» — фактично без жодного позитивного героя у традиційному розумінні?

М.К.: Я не мислив категоріями жанрів, а передусім намагався створити яскраву та правдоподібну історію. Хтось називає «Чормет» пост-антиутопією, хтось — реалізмом, а хтось — трагікомедією. Навіть епосом брухту називали.

Ця книга — шматок сьогодення, вирізаний та покладений перед читачем на тарілку у формі повісті.

«Чорнушна»? Вибачте, це реалії життя, з якими так чи інакше стикається більшість населення України у селах та малих містах.

А з приводу позитивних чи негативних персонажів, то особисто мені було би нудно створювати когось однозначно позитивного або однозначно негативного. В житті таке рідко буває, хіба у супергеройських коміксах.

ВВС Україна: Чи є реальні прототипи у описаних в книзі героїв?

М.К.: «Чормет» — вигадана історія, точно так само, як і всі її персонажі вигадані.
І, що дуже важливо, у рецензії від ВВС Україна мені було дуже приємно прочитати, що моя повість та її персонажі схожі на реаліті-шоу. Значить, у мою історію та світ повірили.
Звісно, вона могла трапитися у прикордонні Зони. Якісь окремі елементи та імена реальні, але про прототипи не йдеться.

Звичайно, я зустрічався з чорнобильськими «металістами» багато разів: на станції Янів біля Прип’яті, в Чорнобилі, навіть у Києві (вони іноді ріжуть на Подолі кораблі). Я контактую з ними в Зоні багато років.

Зрештою, у мене є друг, який рік попрацював у прийомці металу, так що матеріалу було більше ніж достатньо.

У чорнових версіях текст був вдвічі довший.

21273584_10203748523029304_1473524102320593546_o

ВВС Україна: Єдиний «сталкер» у повісті постає в не надто позитивному світлі (на відміну від «Києва-86″ і «Оформляндії»). Чому? Як взагалі складаються стосунки між «сталкерами» та жителями «прикордоння» Зони?

М.К.: Сцена з побиттям «металістами» того хлопчика ілюструє класичне ставлення провінційних автохтонів до прибульців. Багато в якому селі нині можна отримати в обличчя тільки за те, що виглядаєш, як міський житель.
Як і ця, більшість ситуацій у книжці ілюструють життя провінційної України, а не тільки прикордоння Зони.

Щодо чорнобильської специфіки, то автохтони в глибині душі відчувають «необъяснимую прелесть» щодо Зони, і таким чином обороняють її від хіпстерів, бо підсвідомо розуміють: з кожним таким візитером, з кожним фото у них крадуть найцінніше — їхній колорит.

ВВС Україна: У «Чорметі», як і в «Оформляндії», описано багато протиправних дій — від незаконного проникнення в Зону до мародерства. Чи не зверталися до вас правоохоронці через випадки, які ми зустрічаємо в повістях? Як вони взагалі реагують на те, що ви описуєте?

М.К.: Звісно, я уникаю розмов з ними про конкретні імена та події. Це принцип.
Але мені дуже приємно отримувати позитивні відгуки від інсайдерів Зони та її працівників. Приємно, що серед читачів не лише поціновувачі літератури, а й люди, далекі від сучасної української літератури.

Це підказує мені, що я на правильному шляху.

ВВС Україна: Наскільки змінилася Зона за останній час (побудова Конфайнменту, створення біосферного заповідника)? Чи може так статися, що описані у «Чорметі» події не будуть можливими у реальному житті в жодному вигляді?

М.К.: Вони будуть можливими так само довго, скільки будуть можливими такі історії в Україні.

Зона та навколозоння — чудова ілюстрація України в мініатюрі: з її колоритом та корупцією, з пострадянськими симптомами, до подолання яких нам ще дуже далеко.
Сподіваюся, колись таки ця історія буде здаватися нісенітницею, та поки можу тільки насолоджуватися фронтирними колоритами сучасності.

ВВС Україна: Чи вистачає ще тем для творів у Зоні, чи все ж і цей ресурс вичерпний?

М.К.: Я не сприймаю Зону як ресурс, і окремі її теми мене вже навряд чи зможуть зацікавити, бо вважаю, що тема металу була найяскравішою, але наразі вона вичерпана.
Було би цікаво почитати всеохопний роман про Зону. З усіма цими історіями про оптимізм «мирного атому», шоком від аварії та евакуації, відчаєм дев’яностих та карнавальним сумбуром сучасності.

В одному зі своїх інтерв’ю Ліна Костенко казала, що працює над романом про Зону, але це було вже давно, хоча я досі його чекаю.

Якщо такий роман не створить вона, хтозна, може його напишу я?

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41941246

Рецензія на «Чормет» в рамках конкурсу Книга року BBC-2017

Запилюжені «гноми» і «големи» у «Чорметі» Камиша
Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» — одна з 16, що увійшли довгого списку Книги року BBC-2017. Про неї розповідає член журі конкурсу Тарас Лютий.

Книжка Маркіяна Камиша «Чормет» є далеко не дебютним твором, позаяк автор уже поспів заявити про себе завдяки поміченому читацькою аудиторією роману про чорнобильське сталкерство — «Оформляндія».

Видно, що тема, як зрештою і питання, порушені в попередньому тексті, й донині не дають спокою авторові. Аж от і тепер він вхопився за настирливих та запилюжених «гномів» і «големів» «Зони Відчуження», котрі вважають ці терени своїм заповідним краєм.
Пропонований читачеві опус починається з опису нескладних щоденних подробиць.
Наприклад, головний герой повісті, такий собі Алік, займається тим, що подовгу слухає зливу, вороняче каркання, гавкіт собак тощо.

Крім того, зненацька ми дізнаємося про самого героя, здавалося б, не зовсім потрібну інформацію, приміром, про те, що він «бухає менше за всіх», а живе досить негаданим для рядових людей промислом: приймає найрізноманітніший чорний металевий брухт (чормет).

З цього місця й починаються граційні описи отієї безмаль не «чарівничої гори» — купи чормету, котра накопичується без жодного тобі обліку, й так само без аніяких на те дозволів.

В уявлені нашого героя, того ж таки Аліка, метал тяжіє до однієї велетенської купи, на яку, читаємо ми у повісті, раз по раз символічно вилазить його незрадливий собацюра і витягає морду на вітер.

Читаючи повість нам доводиться прориватися крізь нетрища технічно-виробничої специфікації металобрухту, інструментів, багатоманітного начиння, транспортних засобів, усяких механізмів, а до того ж і електроприладів та багато іншої всячини.

З огляду на це все, Камишова повість «Чормет» нагадує нам експеримент зі створення чогось на кшталт тексту з серії культури повсякденності, але оздобленого промовистими художніми прийомами.

На підтвердження цієї думки можна сказати те, що в творі читач відшукає, крім зазначеного безмежного перерахування металобрухту, також і варіації побутових предметів, марок тютюну чи алкоголю та інших форм товарів масового вжитку, без яких персонажі просто не живуть, бо це їхня органічна стихія.

Твір побудовано без зайвої психології. Письменник обирає гротескні фарби й наративи, як це робить у власних п’єсах Лесь Подерв’янський, аби закарбувати образи своїх центральних постатей. Самі ж вони щедро пересипають ретельно випрацюваним сленгом і ненормативною лексикою. Але, знову і знову, за який би фрагмент тексту ми не вхопилися, повсюдно наштовхуємося на описи пошуку чормету. Це, якщо хочете, магічний стрижень оповіді.

Крім названого вище ключового персонажа Аліка, на сторінках повісті ми зустрічаємося з немалою кількістю різних його спільників або конкурентів: Пєтя, Гриша, Чєня, Лєнін, дільничний Коля, Танька Скважина, Слава Погранець, ну і звісно ж собака на прізвисько Кефір.

Як і годиться, ці постаті теж збирають чи охороняють металеві «діла», тільки й чекаючи на те, щоби накопичити повний арсенал усілякого барахла — сокровенного чормету.
Запевняю, що під час читання цієї книжки вас не буде залишати переконання, ніби вона нагадує якесь «реаліті-шоу», от тільки представлене в літературній формі.

Таке враження, що всі ці типажі — цілком реальні люди, які просто стали художніми персонажами, перейшовши в режим тексту.

Для підсилення своїх сюрреалістичних описів автор нарочито вживає, щоправда, де треба і не треба, літеру «ґ»: ґавкіт, циґан, сиґарета, болґарка, ґвинтокрил і багато інших слів.
А вряди-годи в тексті трапляються одкровення, від яких стає аж моторошно.

Так, збирачі чормету насміхаються: в Києві, мовляв, мало хто до кінця спроможний уторопати, що в столичних ресторанах відвідувачів почасти поштують стравами, які приготовлені з продукту, «здобутого» в Чорнобильській зоні: гриби, риба, дичина тощо.
На додачу, вагому частку тексту посідають дотепні замальовки вживання алкоголю та його гіркі наслідки. На думку одразу ж спадають алюзії на поему в прозі Венедикта Єрофеєва «Москва-Пєтушки».

Загалом, читаючи повість Маркіяна Камиша легко зрозуміти, що господарем Зони є, з одного боку, справжні шибайголови — мисливці за чорним металом, а з іншого, офіціали (міліція та гвардійці), котрі так-сяк прагнуть уживатися між собою.

Помітно, що всі типажі надзвичайно органічні з тим довкіллям, у якому вони живуть-перебувають.

Зрештою, якщо ви й досі вважаєте, що історій про дивовижні закинуті території вже практично не залишилося, то пост-антиутопія «Чормет» саме для вас.

_98602418_markiyan_kamysh_chormet_book_2017Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41861362

 

«Чормет» отримав премію імені Олеся Ульяненко

Відзнаку імені Олеся Ульяненка за нонконформізм у творчості та «схильність до позитивної асоціальності» отримав письменник Маркіян Камиш.

Журні конкурсу відзначило Камиша за роман «Чормет». Письменник Маркіян Камиш 7 років нелегально вивчає Чорнобильську зону. Його дебютний роман «Оформляндія або прогулянка в Зону» про чорнобильське сталкерство перекладений французькою мовою.

«Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону Чорнобильської зони і збирають там металобрухт.

Почесним дипломом «За популяризацію творчості Олеся Ульяненка» відзначили Ольгу Пуніну за книгу «Самотній геній: Олесь Ульяненко: літературний портрет».

https://ukr.lb.ua/culture/2017/10/20/379780_premiyu_imeni_olesya_ulyanenka_otrimav.html

«Чормет» увійшов до довгого списку конкурсу Книга року ВВС

ВВС Україна оприлюднила Довгі списки літературної премії Книга року ВВС-2017.
«Довгі списки» формувала редакція ВВС Україна. До списку «дорослої» номінації премії увійшли 16 видань:

  • Тарас Антипович. Помирана. — Київ. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2016.
  • Юрій Винничук. Лютеція. — Харків. Фоліо, 2017.
  • Руслан Горовий. 1000 і 1 ніч війни. — Київ: Видавництво «ТаТиШо», 2017.
  • Марина Гримич. Падре Бальтазар на прізвисько Тойво. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Максим Дупешко. Історія, варта цілого яблуневого саду. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Сергій Жадан. Інтернат. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.
  • Олександра Іванюк. Амор[т]е. — Чернівці: Книги-XXI, 2017.
  • Олександр Ірванець. Харків. 1938. — Київ: Laurus, 2017.
  • Катерина Калитко. Земля загублених, або маленькі страшні казки. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Маркіян Камиш. Чормет. — Київ: Нора-Друк, 2017.
  • Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.
  • Йван Козленко. Танжер. — Київ, Видавничий дім «Комора», 2017.
  • Андрій Курков. Шенгенська історія. — Харків, Фоліо, 2017
  • Володимир Рафєєнко. Довгі часи. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
  • Василь Шкляр. Троща. — Харків, Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.

Переможець у кожній номінації отримає грошову премію у розмірі гривневого еквіваленту £1,000. Видавці книг-переможців у обох номінаціях отримають право використовувати логотип премії Книга року ВВС на наступних виданнях.

Оригінал публікації: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41679015

Стаття на «Читомо» про статистику англомовної Вікіпедії

Які українські письменники найцікавіші користувачам англомовної Вікіпедії?

Список очолили класики: Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. А відразу після них, на 4-му й 5-му місцях, опинилися сучасні письменники: Маркіян Камиш та Андрій Курков. Читомо попросило Маркіяна Камиша прокоментувати такі несподівані, на перший погляд, результати:

«Статистика англомовної Вікіпедії — результат закономірний і красномовний. Це — наслідок моєї співпраці з серйозним французьким видавництвом та відповідний медіаефект у Європі. Я не можу пригадати іншої української книжки, окрім «Оформляндії», яку би Monaco Hebdo включав у рубрику «вибір місяця»; про яку схвально би відгукувалися Le Nouvel Observateur, Les Inrocks, L’Humanite та інші. Окрім, звісно, романів Андрія Куркова, якого абсолютно справедливо видають та шанують у всьому світі.

Наслідок цього — не лише статистика, а і запрошення мене на найбільший літературний фестиваль у світі в індійському Джайпурі у січні 2018-го. До речі, досі такого запрошення удостоювався тільки Курков.

На жаль, дев’яносто відсотків видань українських письменників за кордоном – класичні потьомкінські села». Типовий стейтмент сучукрліту: «Нашого улюбленого\улюблену видадуть у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, США і Франції». Звучить, правда?

А за фасадом бачимо:

США — університетське видавництво, що автоматично означає мікроскопічний тираж та непотрапляння книжки на полиці книгарень, не кажучи вже про супермаркети і аеропорти;
Франція — всі «заходять» і друкують кілька сотень примірників через одну й ту саму кантору. Потім — книжки їдуть відлежуватися в категорію «іноземна література» (до якої у французів, скажімо так, дуже своєрідне ставлення і я можу їх зрозуміти) і продаються чи не в одній-єдиній книгарні. Дещо розбирає діаспора;
Країни Вишеградської четвірки співпрацюють з українськими письменниками трохи активніше, але у більшості випадків картина та сама: сміховинний тираж (як вам, наприклад, 300 примірників?) або і самвидав власнокоштом. По суті — видання «для галочки».
Звісно, не може не радувати, що мої колеги якось намагаються крутитися. Проблема тільки в тому, що подібні видання не мають багато впливу на книжковий ринок та європейські голови, оскільки книжки навіть не потрапляють на полиці, й пересічний житель ЄС просто не може ознайомитися з таким літературним продуктом, навіть якби у нього це бажання раптом з’явилося.

У вітчизняному літературному просторі такі інформприводи роздуваються до масштабів, ніби автора одночасно підписали Penguin, Suhrkamp і Galimard. Звісно, про це особливо ніхто не говорить, бо враховуючи ці факти, все виглядає на те, що в Україні старанно вирощений паралельний літературний світ і він, на жаль, дуже далекий від реальності».

Оригінал публікації: http://www.chytomo.com/news/koristuvachiv-anglomovnoii-vikipediii-najbilshe-cikavlyat-shevchenko-ta-ukraiinka

Рецензія Юлії Кропив’янської для чеського видання «Український журнал»

Металево-алкогольна міфологія пограниччя

«Чормет» – нова книжка київського автора Маркіяна Камиша. Як і дві попередні, «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» (що здобула успіх у французів і готується до видання в Італії) та «Київ–86», вона постала на матеріалі багаторічного нелегального вивчення Чорнобильської зони відчуження, – оригінальний і зрілий текст, висунутий на цьогорічну премію імені Олеся Ульяненка. Це повість про людей, які живуть біля кордону Зони і збирають металобрухт.

Хоча власне Зона тут на другому плані, вона визначає хід подій і пульсацію життєвих ритмів. Колись на ЧАЕС стався Великий Вибух, посіявши смерть і лишивши розсипи багатств, а ті породили мисливців-збирачів, у чиїх тілах алкоголь замість крові й метал замість кісток, чиї кабани й мамонти – чавунні ванни й кинуті БТРи. Казка чарівного краю Оформляндія розростається до масштабів повноцінного міфу, який потребує божеств, і вони тут живо представлені. Боги і божки, духи, прислужники й інші сутності різних калібрів і функцій: «Алік давно підозрює, що Міша – і не людина насправді. Він ґолем. У нього там всередині замість вен – кабло в обмотці, яким течуть червоні струмені міді, зуби його – з блискучого алюмінію, шкіра – кольору латуні, і кості зогнили в чормет». Водночас це трагікомічні персонажі, що нагадують веселих пройдисвітів О. Генрі. Тут панують сувора ієрархія і патріархат; на роль Великої Матері може претендувати хіба продавчиня сільмагу баба Валя, проте справжня влада таки в чоловічих руках. Наявна ритуальна циклічність, як у попередніх текстах, тож і сюжет рухається повільним колом. Істинні жерці постапокаліпсису, персонажі наближають персональний кінець світу, адже неодмінно настане день, коли у прийомку принесуть останню річ на планеті, що містить метал. Мрії Аліка про те, щоб загнати ядро Землі, – гротескове травматичне осмислення неминучого й разом із тим заспокоєння: грандіозна спокуса наразі недосяжна. І калькулятор, на щастя, не вміщує стільки нулів, скільки коштувало б земне серце. Друг Аліка, Чєня, своєю чергою мріє про бурштин – а там уже й до Сонця недалеко.

База всього – «металеві дарунки Матінки-Землі», а збирачі їх – істоти, що перебувають найближче до фундаменту світоустрою. Той же Алік буквально стоїть на ньому: «Берці, стукіт яких по асфальту сягав надр планети, пробиваючись крізь кілометри кори, крізь бурхливі океани маґми, і у резонанс із тим тупотом билося металеве серце Землі». Навіть останні у статусній драбині, найупослідженіші в даному просторі, раби й кінчені алкоголіки Пєтя і Гриша – круті самці порівняно з нелегальним туристом, що забрів на їхні терени. Десь там, в іншому світі, сталкер, можливо, й «альфа» (хоча, по суті, такий самий споживач, різниця хіба у предметах споживання) – але тільки не тут: його бито жалюгідним Гришею лише за «недостатньо маскулінний» зовнішній вигляд. Мовляв, знай, листку, своє місце, коли говориш із коренями світового дерева, коли приходиш до них набратися сили. «Я поняв! Мужики, я все поняв!». Додає комізму ситуації авторська самоіронія – письменник-то сам належить до сталкерського племені. Втім, у тексті наратор ніяк себе не означує, на відміну від «Оформляндії» та «Києва–86», де оповідь ведеться від першої особи. Цілком закономірний хід: нема чого втручатися в балачку «справжніх чоловіків», що для них хлопці-заброди – «чужорідні предмети, які ти в дитинстві пхаєш собі до рота». Знахабнілі зайди, що змінюють усталені ритми «повільної річки життя, яка спокійна тільки на перший погляд».

Упізнаваний стиль Камиша – ліричність і брутальність, інтертекстуальність, повторювання фраз-магічних формул – у «Чорметі» вдосконалився й увиразнився. Перелік предметів, які приносять Алікові, набуває сили поетичного рядка, як і найменування деталей сталкерського спорядження чи нехитрого асортименту сільського магазину.

Розпилювання БТРа зображене як жертвоприношення тотемної свині, після чого починають гинути свині справжні (а в тексті домінують саме ці «нечисті» тварини, як і пси, вартові потойбіччя). Автор по черзі описує кожного персонажа, щоб у кінці звести їх докупи: дванадцять істот, що населяють химерний простір, стають свідками й учасниками кривавої бійні. В її розпалі Алік і Чєня валять пам’ятник Леніну – здати на метал і здійснити символічне очищення. До слова, конкурент героя – Коля Желєзяка, симпатик комуністів – помирає в лікарні незадовго до падіння Ілліча. На початку повісті здавання чормету прирівнюється до спокутування гріхів: нескінченний, утомливий процес для Аліка-сповідника. Із цього ракурсу його амбіції щодо земного ядра натякають на жаданий акт пересотворіння світу – давнім випробуваним методом тотального знищення.

Рік тому письменник розповів мені в інтерв’ю для порталу «ЛітАкцент», що «Чормет» – особливий для нього текст, зокрема перемиканням із локації на персонажів. Можу привітати Маркіяна: як герой Валер’яна Підмогильного, він написав свою повість про людей – і зробив це чудово.

Штора і все

— Здоров Саня, ну як там? Нормально? А ці шо, тоже нічо? А як там діла в тій стороні? Ну ладно, а якшо тудой, пойде? Ну тогда всьо: завтра танцюю.

Штора. Його безконкретна, запаролена скоромовка майже повністю складається з прийменників, скорочень назв закинутих сіл, прозорих натяків і рясного вкраплення частки.

Спершу зрозуміти складно, через пів дня ловиш все на льоту, а за тиждень і не помітиш, як заговориш так сам. Заговориш, аби ніхто з гіпотетичного відділу прослушки не зрозумів куди ти, скільки і що.

Він потягнув мене шукати скарби і бубонів щось про імперські руїни в чагарниках на захід від станції, але я точно знаю — нема там ніяких руїн. Там все давно зітліло: обернулося на попіл, розвіялося вітрами і випало рясними зливами нам на брудні голови, вифонило по гамі у полярних сяйвах — загалом зробило все, аби потрапити у фінал National Geographic з репортажної фотографії.

Штора теж би міг туди потрапити. Запросто.

У нього дірка в камуфляжній куртці — точно на місці серця, у нього глибокі зморшки і густа щетина. У нього переднього зуба нема. У нього взагалі нічого нема, тільки вагончик біля Прип’яті і будка неподалік у джунглях. Але він не сумує і, як підлітки Конфедерації, навчився плювати в зубну прощілину. І ходить тепер радісний.

Він може собі то дозволити: це його земля, він належить до неї, а вона – липне до нього навзаєм, осідає сірим шаром на шкірі, точно прозора кам’яна плівка київського повітря. Його права і привілеї не записані у жалуваних грамотах, вони навіть у актових книгах не записані. Але кожна пустельга на цьому відшибі знає: ще з часів князя Ольгимонта Ґольшанського — Штора має право полювати на оленя в королівському лісі. Він навіть заглядати у безмежно щедрі скарбниці підземних надр має право: смикати звідти стільки кабла, аби щодень вистачило на пиття і пристойний шмат кров’янки у корчмі біля чорнобильської переправи.

Ми знаходимо в кущах будку кольору іржі та бруду. З неї сто років як позлізала фарба і Штора каже, що він давно тут не був. Каже, що ключі зараз знайде, але знайти ніяк не може: бігає навколо, поки я бодяжу спирт і розливаю його у стопки.

Бігає і тараторить, розказує про все-все-все і “ну я йому говорю начальник ми ж не тойво ми тойго ми тіки тут ну і там де прошлий раз, туда і назад! А ті гандони та ми їм таке устроїм шо будуть потом дві неділі в іванківській травматології в монополію різатись”.

Він не замовкає, аж поки не знаходить правильне місце: падає на коліна і гребе, гребе, гребе руками сиру землю і тараторить швидко, палко і з докором «ну де ти де ти детидети?» точно в смс коханці, яка ось-ось має прийти в готельний номер, але ніяк не дійде.

Нарешті, Штора знаходить клунок з ключами і нескінченно довго їх перебирає, пробуючи знайти потрібний, потім — ще довше копається всередині і виносить лопату. Таку довжелезну жердину, якою Атлант підпирав небо, коли втомлювався.

Він позіхає, мружиться на довгі промені вечірнього сонця, дістає налобник, довго риється в кишенях і не може знайти батарейки, а я кажу, що на шостому десятку пора вже перестати вірити триверстовкам Шуберта і старим мародерським басням.

Але він вірить. Свято вірить у дурнувато-підзолисті ґрунти Зони, що так гарно зберігають тіла — ритуальні жертви залізного віку, які тут ще підійматимуть з боліт тисячами, коли почнуть добувати торф.

І зараз Штора шукатиме скарби, перелопачуватиме підземні лабіринти своєї Пай’їті. А я? Я маю стояти поряд і розмахувати факелом відганяючи ягуарів, які неодмінно з’являться.

— Ладно Марк, давай по одній і за батарейками.
— Та заїбався шось. Тут пожду.
— Може тобі цейго, откритим оставить? — показує Штора на будку.

І в тій будці у нього — гори якогось барахла і старого браконьєрського стафу: бамбукові вудочки, рибальські сітки (“Марк отвічаю кльову ноль на три сітки чотири хвоста”), приманки і закидушки, пєскоструй, кисневі балони, брудні рукавиці, каністри і баклаги, ящики пляшок від оліфи, табличка розкладу руху поїздів станції Янів, промаслене ганчір’я, парти і навіть вивіска “агрофірма Нібулон”. Там у нього стільки різних штук, як у гаражі мого баті, в якому орієнтувався тільки він і його салатовий “Москвич” був там лише однією з тисяч самодостатніх сутностей.

Я і питаю:

— Слухай, так а шо у тебе там? В будці.

І Штора неспішно так розвертається, либиться змовницьки, широко розкидає руки і говорить:

— Там? Там все.

Мале

Так в Зону захотілося, хоч на стіну лізь. У листопаді, коли небо ще не потягало свинцевими хмарами, але останнє листя з дерев вже позмітав вітер.

Пришкандибати в село, знайти хату з цілими вікнами і поки інші натоплюють пічку – впасти самому на ґанок. Довго роздивлятися той сорт післясутінків, який з прозорої вечірньої вати – швидко перетворюється на густу ваксу ночі. І вакса та – поглинає все навколо.

Слухати птахів, які давно відлетіли на Південь. Знати, що вранці на голих кущах з’явиться свіжа роса. Велика, як вербні котики. Закута у кригу. І так від неї стане бадьоро і свіжо.
І ясно, що скоро зима.

Рецензія на «Чормет» на Літакцент

Люблю тексти, написані завдяки досвіду і його перетравлюванню, тексти пульсуючі, живі, шершаві. «Чормет» Маркіяна Камиша – саме такий. Тут усе на своїх місцях: фактурні герої, рельєфність характерів та шкіри облич яких відчуваєш майже тактильно, міцна ритмічна історія з безліччю фактів, відомих лише втаємниченим (способи перевірки металу на «прийомці», список зданих на брухт предметів), проста (бо якою вона може бути?) філософія цього постапокаліптичного світу: «увесь метал тяжіє до однієї купи», надмета – «здати щось справді велике» (приміром, Ейфелеву вежу), релігія – «Бог наскладав собі ничку металу в ядрі Землі».

Більшість героїв тут перебувають на найнижчому щаблі споживання – розкладають рештки буття. Проте й на дні існує своя ієрархія: Ленін – організатор депутатських полювань у Зоні, міліціонери (язик не підіймається назвати їх поліцією), які збирають свою частку від невеликих прибутків Аліка – приймальника брухту. Гриша, Пєтя Торпєда і Танька Скважина – алкоголіки в стані напіврозпаду, покірні збирачі металу, яких часом за крадіжки беруть у рабство.

Діалоги героїв – прості та кінематографічні. Лайка вжита дозовано і правдиво. Алгоритми дій на кожному рівні споживання відшліфовані та ефективні: вкрасти чормет – здати – напитися, прийняти чормет – побити за спробу «намахати», зняти данину – «покришувати». Іржавий механізм, що перемелює душі та споживає денатурат, сяк-так функціонує та борониться від «чужаків». Але в одному випадку таки дає збій: апетити однієї з вищих ланок зростають, і тепер Аліку та Чєні – середній ланці споживання – терміново потрібні гроші. Багато грошей. Багато металу.

На відміну від сконструйованих антиутопічних світів, жах «Чормету» Камиша в тому, що це справжній постапокаліпсис. Він тут, із нами, він за якихось дві-три години їзди від столиці. А може, і значно ближче. Проте, це не похмурий панківський текст. Автор щедро розсипає метафори й порівняння. Загибель металевої машини під газовими різаками наповнена в нього сенсами й ритуалами, а фінальна сцена з масовим розстрілом свиней та падінням ідолів має в собі подвійне дно, як і чимало подій у країні:

«… приходить до нього комуніст це, блядь, сільрадівський їхній. І говоре: віздє вождя валять, шо робить? Боюсь, каже. Давай підженемо транспорт. Знімем нашого і сховаєм. Ну і, значить, взяли вони маніпулятор у Желєзяки з рембази. Підігнали, зачепили акуратно: піднімать думали. Ну і хтось рядом проходив: бачить – Лєніна валять! Началось! Збіглися люди, кричать “Слава Україні!” Ну, ці поняли, шо вихода нема – треба валить. Звалили».

Автор розуміє мотиви героїв, хоча не можна сказати, що любить їх чи ставиться з повагою. Їхнє життя важливе й має сенс тільки тут, тільки в цій точці часу-простору. На межі Зони. Їхня система цінностей хоч і не виходить на загальнолюдський рівень, але дає їм змогу якось жити на межі між забороненим і можливим, між спалахами усвідомлення і п’яною нереальністю, існуванням та небуттям. Героям начхати на радіацію. Їхнє життя для них насправді має не більшу цінність, ніж чормет – важке руде золото цих убогих болотяних місць, яке здають по дві гривні за кілограм або міняють на саморобну горілку.

Хіпстери та сталкери з дорогою спорягою – прибульці з іншого світу, який автохтони роздивляються з вкраденого планшета. Вони хочуть побувати в Парижі тільки тому, що їх манить вага чормету в тих краях. Вони мріють навіть літаки, що пролітають над їхніми головами, здати на метал. Це кров, плоть і сморід нашого часу. З цієї книги вийшло б кіно, але його, на мою думку, робити не треба. З життя не виходить доброго кіна.

(с) Письменник Петро Яценко для «Літакцент»:
http://litakcent.com/2017/09/20/apokalipsis-sogodni/