***

Cпальник пропахлий вином. Пляма поту на грудях у формі сердечка. Квіти на згарищі, скрип воріт в нікуди, сузір’я укусів.

Папороть, сир, ковбаса. Зигзаги кабанячої стежки.
П’ять літрів гіркого Ужа. Рвучкі рухи п’явки на рюкзачній застебці.

Чекати вітру в полі біля КП, що сколихне кольчугу травинок.
Не дочекатись, спітніти, довго знімати улюблені квіти.

в

Сонцестояння на вершині Чорнобиль-2

Я в Зону на сонцестояння ходив. Воно життям все накачує, підриває зелень і акації ще густішають, і так дряпають, що за годину закінчується пластир. І місяць такий яскравий та повний, що не помічаєш, як почалася ніч. І ніч така коротка, що тільки очі зліпив, а пташині співи вже будять.

Пік літа заряджає птахів на концерти і вони треленять аж будильника не потрібно, ніякого внутрішнього годинника не потрібно, навіть коли подрімав дві години, а весь день перед цим у +36 продирався крізь ліс.

В ці дні особливо радієш життю та сумуєш водночас, бо день ‒ відтепер меншає. Сумуєш, аж тягне уподобитись землеробам сивини і ритуально зарядити світило відвернувши його повільне згасання, яким неодмінно закінчиться зліт.

От я і заліз повище на Сонце дмухнути, як на жаринки дмухать аби розпалити вогонь.

1

2

3

***

Прохолодна тиша тебе перетікає в тишу публічних бібліотек, стає тишею Зони, а потім ‒ глухотворним оркестром вертолітного техно і ранкових трелей птахів. Тремтінням неба під ногами, яке бачу хіба у дзеркалі болота, подовгу перестрибуючи на ще один острівець.

Тиша доєднується до тиші, виходить з берегів і пронизує, як весна, що почалася нарешті: килимастим барвінком заповнила вулиці, а хмарами яблуневого цвіту ‒ замаскувала згарища і хати.

Я давно вже хат не шукаю і відмовився від доріг ‒ це лише топографічний конструкт, нав‘язаний нам імперською картографією.

І не молюся Навігатору більше. Не схиляю перед ним голову, не б’ю поклонів нашому супутниковому богові аби він задобрився і вказав шлях до мети.

Бо немає ніякої мети.
Є я і ти моя Зоно, моя вічна любов.
Моя велика, блакитна зірка.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

***

Мох з тріщин від гусениць техніки ліквідаторів нагадує дитячі малюнки птахів.

Знаменує зони Зони, обділені частотою туристичних коліс.
Реліктові траси абразивів колючих, де щокою боляче прикластися до землі, вчути автогул і рвучко сполохнутися вбік.

Прогавити мотор, що рубоне пополам тишу і нутра її звисатимуть у тебе з вух.

Добре хоч, порубана тиша гаруспічною картою стане, навігаційним полотном до рятівного острівця наступної з тиш.

туди довго бігти від міліції через Рудий ліс
глянути на радіометр
і бігти ще швидше

1

***

обожнюю карантин, він виправдовує мій спосіб,

місяцями не бачити нікого крім неї, вибігати в зону не до людей
щасливим пірнати в туман, пити з болота навпопічки

молитися за мої зітлілі острови блаженства
Варовичі і Буда-Варовичі, Новий Мир і підпалений старий

благати те повернути всі темпоральні кристали і великі атрактори

лити водяру на асфальт, де його ще видно під листям
в надії, що розростеться, руйнація відмотається, зі спалахів пожеж народяться села, а хащі повростають у землю

приповзати до неї мертвим
покусаним аж витікає щось жовте
засинати в душі
десять років клястися, що востаннє

ььь

роршахи моху

іржа засіває з пестиків літхарів вулиць
припадають до землі зелені багатоніжи акації
вгадуються напрямки росту моху
заявки на його методичну експансію

всі стратегії захоплення необжитих субстратів
повільне цунамі на рештки цивілізації
аби переляканим павукам у темряві прип’ятських підвалів
ніщо не нагадувало про електрифікацію

я стережуся інтерпритувати роршахи моху
бо після контурних карт і тріщин у формі літер
після рис облич ‒ там все більше орнаментації
зрештою треба ж у щось вивільняти радіоактиви
накопичені за період руйнаці

л

Жовті ядра продзапасу прип’ятських абрикос

радію кожному сантиметру колючої клітки хащів
джунглям у стрибку ще на дюйм вгору
кожному з витягнутих проти годинникової стрілки кліщів
кожному літру крижаної води без присмаку хлору

жовтим ядрам продзапасу прип’ятських абрикос
притору перестиглих яблунь по вулиці Будівельників
боюся тільки дивитися у задзеркалля річок
бачу там одних потопельників

навіть коли роками старанно уникати траси є-25
квіти у закинутих садах все одно красивішають
та навіть як випити море і повернути назад час
ніхто не зможе повеселішати

1

35

тобі скоро 35 та і мені вже за тридцять
вже помічаю плин часу

відчуваю, що не безсмертний
бачу як осипаються фрески планів
як вага снігу проламує шифер невдач

приходжу ніби в АА
в тишу сповідуюсь
іноді мене перебивають птахи
іноді не вистачає крісла-гойдалки
хоча ти і без неї вмієш заколисувати

старанно шукаю місця де не ловить зв’язок
ненавиджу всіх хто нарощує тут цивілізацію
хто хоче вирвати мене з обіймів тиші
вирвати з моїх обіймів тебе

р